Дивозір

Хлопця звали Дмитром. Він був всього на чотири місяці старшим за Оленку.

Вони провели разом цілий червень. Зустрічались щодня на тій самій галявині із дубом. Багато гуляли лісом, й говорили про все на світі.

Дмитро показав їй свої найулюбленіші місця. Також - розповів їй про те, як опинився у лісі.

Батьки Дмитра загинули у страшній автокатастрофі. Він сам урятувався випадково, бо одна з його сутностей - чорна ластівка - захопила контроль над ним і в останню мить перед зіткненням вилетіла крізь прочинене вікно автівки, поряд з яким власне хлопець і їхав.

Дмитро точно не знав, скільки часу провів у тілі ластівки. Відчував себе так, наче просто спав всі ті тижні.

Аж поки одного дня не отямився й не повернув контроль.

В його свідомості все було наче заповнене густим туманом. Не обертаючись, він досить швидко долетів до батьківської хати, проте там уже жила інша сім'я. Хтось із дальніх родичів, отримавши спадок, не став відкладати у дальню комору і зашвидив здати житло в оренду.

Не знаючи, що власне сталося, бо та аварія у пам'яті чомусь не зберіглась; Дмитро знайшов непримітний куточок за деревом, надбав там швидко людської подоби і за мить вже натиснув кнопку дзвінка, що була прилаштована поряд з ворітьми.

До нього вийшла досить молода жіночка із десь півторарічним малюком на руках.

- Добрий день, - невпевнено привітався Дмитро. - Недавно я жив тут із батьками...

- Сусіди казали, що вся сім'я, яка тут жила - загинула в аварії, - здивовано відповіла жінка. - А ми тільки три дні як перебралися.

- У аварії? - очі Дмитра розширилися, він нарешті згадав те, що відбулося минулого місяця. І просто розревівся. Відчуття провини скувало його серце, адже зі своїми силами він міг якось урятувати батьків. Дмитро зовсім не розумів, чому тоді нічого не зробив. Дитинка, побачивши його сльози, теж почала плакати. Тому хлопець зашвидив взяти себе у руки і поспіхом витер лице. А мати тим часом заспокоїла маля.

- Вибачте, - сказав він. Попрощався, розвернувся та й пішов. Жінка з малюком здивовано проводили його поглядами.

- Може ви б свій номер телефону залишили? На випадок, якщо потрібно буде щось... - крикнула йому у слід жінка, але він вже не чув її.

Отямився аж на околиці, біля лісу, просто дійшов туди пішки. Там недалечко угледів закинуту хату. В ній і оселився. А якщо хтось туди приходив - обертався мишою і ховався у якусь із щілин.

***

Оленка і Дмитро стали добрими друзями. Обоє довгий час потерпали від самотності і тому знайшли розраду одне в одному.

Так, що якось він несподівано для себе відчув, що може довірити їй свій найбільший скарб - власне справжнє ім'я. Його звали Дивозір. Оленка радо прийняла цей подарунок, бо завдяки розповідям дідуся Леся розуміла це всю його цінність. Відтоді хлопець і дівчина стали по справжньому близькими.

А одного разу, коли Дмитро вирішив показати їй свою тимчасову домівку - дещо сталося. Хоча не зовсім так... Скоріше просто погодився. Бо вона сильно прохала про це.

Та коли вони до його хати нарешті дійшли – довше, ніж Дмитро витрачав часу зазвичай, бо у подобі звіра чи птаха хлопець значно швидше пересувався лісом – дім не існував більше. Як і досить велика частина узлісся навколо нього. На тому місці вирувало будівництво. Споруду порахували закинутою, що по великому було правдою. Зі слів сусідської бабусі, яка стояла біля власних воріт і гучно лаялась на шум; вони дізналися, що то буде якась приватна лісозаготівля.

Коли друзі піднялися лісом трохи вище, звідки змогли вгледіли територію будівництва - були шоковані величезною кількістю пеньків зі свіжими зрубами. А трохи поодаль трійко чоловіків зрізали все нові стовбури. На першу партію. Доки їхні колеги займалися будуванням.

Оленка дуже злякалася побаченого, їй стало боляче за ліс. Вона відчула його страждання, що відбивалися гучною луною в її свідомості, як і всі його поклики про допомогу. З очей дівчини потекли гіркі сльози.

А Дмитру було ще гірше ніж їй. Бо втратив він дуже багато. Дах над головою. І цілий шмат лісу, який вирішив захищати від людей за те, що той прийняв і вилікував тоді ще дуже самотню душу Дивозіра. Хлопець зблід, очі його стали звірячими, жовтими і дуже злими, а з горла вирвалося поки ще глухе, але хиже гарчання. Не важко було вгадати, що саме станеться далі. Тому Оленка схаменулась і, попереджуючи його наступну дію, кинулася Дмитру на шию й прошепотіла:

– Не треба. Тільки біду притягнеш до себе. Вони скривдять тебе, а я не хочу, щоби з тобою щось сталося! Краще пішли звідси...

Цей жест подіяв.

Він опустив голову і, не виказавши ані звуку, покірно поплентався за нею. Хлопець і дівчина мовчки дійшли до їхньої галявини, що була майже на півдорозі до її дому. Тоді Дмитро впав у траву, обличчям до землі і заплакав. Оленка просто сіла поряд й поклала йому долоню на плече. Бо є моменти коли треба дати людині виплакатись. Так і сиділа, злегка погладжуючи його руку, допоки він не заспокоївся.

– Пробач, я... – він нарешті витер сльози і повернувся до неї.

– Не треба, – перебила його Оленка і взяла за руку. – Я розумію... Дідусь навчив мене чути ліс. Я знаю, що ти відчуваєш.

Її голос звучав так заспокійливо, руки були ніжними, а в очах сяяло таке тепло, що йому аж защемило в грудях. Саме цієї миті Дивозір у повній мірі відчув, на скільки важливою вона стала для нього за такий короткий час. І це розуміння до того ошелешило його, що він аж довгих десять хвилин не міг дати собі ради. Лише мовчки сидів і дивився їй у вічі. Й навіть про необхідність дихати не одразу згадав.

Оленка була здивована такою довгою паузою в розмові, але не виказала цього. Натомість вирішила просто дати йому час і, чого приховувати, насолодитись моментом. Адже він також став дуже важливим для неї. Другом - в першу чергу. А про все інше вона і помислити боялась.

- Дякую... - слабко прозвучав його голос. Що ледь не заглушився звуками лісу. Та вона все одно почула.