Частина 3 - Дідусь Лесь

Вони довго обговорювали побачене.

Оленка запропонувала Дмитру відтепер піти жити до неї і дідуся.

Хлопець спочатку був проти. Бо не хотів більше нікому розкривати свою таємницю. Але знову таки не витримав її напору. Та і зацікавленість дідусем Лесєм взяла у ньому гору. Адже Оленка постійно його згадувала у своїх розповідях.

Аби сусіди ні про що не здогадалися, Дивозір перетворився на маленьке, блакитнооке кошеня. Бо хазяйка б швидко довідалась, якби Оленка привела додому хлопця. Й тому в них з дідусем могли, вірогідно, виникнути проблеми із житлом.

Дідусь здивувався, що онука так рано, порівняно із усім попереднім місяцем, повернулася. Ще й не з порожніми руками. Та нічого не питав, доки вона сама не розповіла Мабуть у той час на Оленчиному обличчі була така емоційна буря, що він все з першого погляду второпав.

Проте ще до того, як онука відкрила рота, він уже, поглянувши на кошеня в її руках, зробився строгим і серйозним, та одразу ж щільно позавішував вікна. Й перевірив двері. Лише тоді повернувся за стіл - вони були у столовій кімнаті - і жестом показав Оленці, що треба присісти поряд.

Дідусь Лесь нічого не запитував, лише мовчки вислухав розповідь онучки.

Коли вона закінчила, Дмитро надбав людської подоби, після чого обоє із хвилюванням чекали на відповідь старого, що виглядав дещо здивованим побаченим. Дід, розмірковуючи, трохи пожував губами, потім звичним рухом провів рукою по вусах і відповів:

- Я не можу лишити тебе на вулиці, хлопче. Проте довго приховувати тебе ми з Оленкою також не зможемо.

- Дякую вам... Я розумію... - тихо сказав хлопець.

Дід мовчки встав, підійшов до вікна, трохи прочинив кватирку і запалив люльку. Трійко разів затягнувшись, обернувся:

- Однак, допоки ми визначимо, що з тобою робити далі - лишайся. Та ви обоє маєте мені пообіцяти, що зробите усе для того, аби сусіди нічого не помітили.

- Дякую, дідусю! - Оленка кинулась на шию Лесю, і радісно цьомкнула його у неголену щоку.

- Іди, онука, зроби нам щось на вечерю! - всміхнувся старий.

А коли за Оленкою закрилися двері кухні, дід знову став серйозним.

- Не кажи Оленці про мене, - попрохав він.

- То вона не знає, що ви...

- Я вже давно не чародій і не перевертень, - відповів дідо, знову затягнувшись люлькою і випускаючи трохи ароматного диму з рота.

- Як ви стали звичайною людиною?

- У мене відібрали майже всі сили, бо я вбив людину, - сказав Лесь і відвернувся. - Це було дуже давно... - він помовчав трохи, а тоді продовжив: - Прадавнім духам байдуже, навмисно ти зробив це, чи захищаючи важливих тобі людей...

Та, можливо, це все і на краще обернулося... Зрештою я одружився. А донька подарувала чудову онуку. До слова, поміж нами, трохи сил від мене вона успадкувала. Але я не вчитиму ними користуватись. Їй не треба у те лізти.

- Згоден... А де зараз батьки Оленки?

- Загинули... Їхали потягом разом із моєю коханою дружиною. Він зійшов з рейок. Вижила тільки Оленка... Вони з моря поверталися. А я не їздив - з роботи не відпустили.

Вона тоді ще зовсім маленька була, чотири рочки. От і не пам'ятає про них. Мабуть вижити тоді для неї дорого коштувало.

Дмитру на мить здалося, що в очах діда промайнули сльози. Він сумно зітхнув.

- То мабуть у нас доля така... Мої батьки загинули в аварії. Оленка вже казала... Інших родичів я ніколи в очі не бачив, хоча мама із кимось там спілкувалась в інтернеті... І поховання я пропустив... А в нашій хаті уже живе чужа сім'я. Того я і не знав, що робити далі... Поки не стрів Оленку, - від дідуся не вкрилося, як спогад про його онуку змінив емоції хлопця з туги і болю на майже безмежне тепло.

Розмову вони продовжили, коли Оленка після вечері і деяких хатніх справ пішла вкладатись спати.

- Ти щось хотів запитати? - мовив дідо, помітивши, як хлопець мнеться на свойому місці. Та і в самого Леся було що спитати

Дмитро зніяковіло кашлянув і відповів:

- Я все про ваші слова думав... Як Оленка може так щиро всміхатися, переживши оті всі жахи?

- Їй це значно легше минулося, ніж тобі, бо вона зовсім мала була. Хоча, якщо подумати, вона з першого дня після тої катастрофи вже всміхалась так, наче нічого не трапилось... - дід Лесь замислено бовтав ложечкою у кухолі з чаєм.

- Мені чомусь здається, вона це заради вас зробила, - вперивши погляд у власні руки, що лежали на столі, мовив Дмитро. - Це виходить у неї окрім вас нікого немає...

- Чому ж? Ще у неї тепер є ти, - старий гучно сьорбнув і опустив кухоль на стіл. А тоді потягнувся до миски зі свіжоспеченими Оленкою сухарями.

- Чому ви так кажете? - неочікувано навіть для самого себе порожевів Дмитро. - Ми просто добрі друзі.

- Я бачу, як ви дивилися одне на одного, - реготнув Лесь і захрумтів сухарем, який до цього вимочив у свойому чаї.

Хлопець не знайшов що відповісти, лише остаточно залився червоною фарбою.

- Я це до чого? Бачу ти зрозумів хід моїх думок. Тож гарно обмисли це все і зроби правильний вибір.

- Доречи, - мовив дідо, завершивши чаювання. - У тебе не звичні перетворення. Звідки така сила? Чи це таємниця?

- Ні, не таємниця. Батьки мало що про це знали. Якщо коротко - хтось з моїх пра-пра-прадідів був чародій. Ну і так він вже хотів сили, що примудрився проклясти власний рід. Завдяки чому хлопчики через раз народжувались із винятковим силами. Особливо якщо народився у один з днів сили. Більшість так і жило не підозрюючи про свої здібності. А мені "підфартило" по всіх фронтах. - Дивозір сумно посміхнувся. - Того з батьками і жили окремо від усіх родичів, аби ті нічого про мої вибрики не взнали. Я ж далеко не зразу почав контролювати усі процеси. А те, що ця сила ніяк не допомогла мені врятувати їх... Чесно, не хочу я її мати!

- Не верзи дурниць! Завдяки цим силам ти не тільки вижив, але і зустрів Оленку. Давні духи вирішили, що ти достойний мати таку велику силу. Значить - покладають на тебе якісь надії.

- Мені від цього якось не легше, - огризнувся Дмитро. А тоді схаменувся і вибачився.

- Я розумію. Проте, ти маєш прийняти ту частину себе. Інакше буде біда. Зрозумів?

- Я... зрозумів, - ледь чутно вичавив з себе хлопець і закрив обличчя долонями. Й трохи так посидів. А потім, заспокоївшись, запитав: - Де мені лягти?

- На першому поверсі тільки кухня і ця вітальня. Тут спати нема де, до того-ж ще й холодно вночі, бо протяги.

- Мені не звикати. Я жив у закинутій й дірявій халупі. Хутро рятува-ало, - позіхнув Дмитро.

- Ти дослухай. На другому поверсі в нас тільки одна кімната, там і спимо. Поки не знайдемо тобі ліжко, доведеться викручуватися.

- Я можу перетворитись на кого скажете, - з готовністю мовив Дивозір.

- Краще - у когось не великого, теплого і пухнастого, - підморгнув дідо. - Іди, Оленка зрадіє.

- А може все-таки я десь тут?.. - невпевнено запитав хлопець, відчуваючи, що знов червоніє.

Дідо явно веселився, хоча виду не подавав. - Не хочу вас обтяжувати.

- Нічого подібного. Відсьогодні ти частина нашої сім'ї, - потягнувся Лесь і потім піднявся, аби віднести посуд на кухню.

- Ви надто добрі до мене...

- Не бери дурні у голову, хлопче. Хоча... Пообіцяй мені, що завжди будеш поряд з Оленкою, захищатимеш її.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.