Дивозір

Оленка прокинулася на світанку. Дідуся вже не було - на роботу щойно пішов.

На його подушці спав Дивозір у подобі білого кошеняти з чорними вухами.

Оленка не втрималась і почухала друга межи вухами. Не просинаючись, він замуркотів. Майже як справжній.

Дівчина потягнулася, застелила свою половину ліжка і пішла вниз, готувати сніданок.

Коли запах її пляцок розлетівся хатою, на горі щось гучно бемкнуло, після чого затупотіли сходами ноги. Це Дивозір, ще зовсім заспаний, прибіг на запах їжі. Коли Оленка його побачила - не втрималась від сміху - так кумедно він виглядав.

У нього були котячі вуха, носик і вуса. А ще - пухнастий хвіст стирчав з-під футболки, знизу спини.

Побачивши її реакцію, Дмитро миттю оговтався, залився фарбою і зашвидив остаточно обернутися людиною. А тоді зазирнув їй у вічі й так щиро вибачився, що дівчині мурашки шкірою пробігли. Оленці раптово закортіло його обійняти, але вона втрималась, натомість запропонувавши йому пляцок.

Не можливо описати щасливу пику Дмитра, коли Оленка поставила перед ним тарілку з випічкою. Такими яскравими і щирими емоціями він світився, ледь стримуючи сльози.

Дивлячись на нього, вона тільки зараз повністю усвідомила те, як насправді тяжко йому було з тих пір, коли він лишився сам.

Від співчуття їй стало сумно і Оленка сама ледь не заплакала.

Дивозір помітив це й схвильовано запитав:

- Я чимось тебе засмутив?

Від його стурбованого погляду їй стало по особливому тепло на душі.

Оленка ласкаво всміхнулася:

- Усе добре. Просто замислилась...

А подумки дала собі слово, що ніколи не залишить його і не дозволить йому вести таке самотнє, бідне і голодне життя.

***

Дмитро прожив у них десь два тижні.

Дідусь потрохи працював над оформленням опікунства. Роботи був непочатий край, ще й дальні родичі хлопця не надто йшли на контакт. Та Лесь не здавався. І терпляче проходив усі кола бюрократичного пекла. Дивозір з усіх сил старався йому і Оленці допомагати, як тільки міг.

На свою галявину вони стали не часто вибиратись. А коли нарешті туди пішли - зрозуміли, що техніка лісорубів уже дісталася їхньої частини лісу. І звуки її були дуже близько. Гучно гуділи двигуни і механізми комбайнів й лісовозів, неприємно верещали пилки. Повітря пахло дизелем і дерев'яною стружкою.

Дивозір, обернувшись ластівкою, полетів на розвідку. А Оленка лишилась на їхній галявині. Її, як тільки присіла у траву - накрило хвилею болі та сліз. Вона відчувала усі страждання лісу і чула голоси помираючих дерев.

Так пройшов деякий час. Техніка була все ближче. Гучною луною відбивались у свідомості попереджувальні сигнали. У слід за якими зрубувалося чергове дерево.

А Дивозір все не повертався.

І ось уже комбайн стало видно серед дерев. Оленка сиділа нерухомо, й до того так злилася із лісом у його стражданнях, що лісоруб її просто не помітив, валячи чергове дерево вже на краю самої галявини. І ось, коли стовбур пролетів у повітрі зовсім близько від її голови - щось сталося із захватом, і клен почав вислизати з одного боку. Іще трохи і він міг упасти прямо на неї, проте наступної миті величезний ведмідь вистрибнув наче нізвідки, схопив пащею дівчину за кофтину на спині і швидко відтягнув у бік. Коли Оленка обернулась, оговтуючись від омани - побачила знайомі сині очі. Та щось таке було у його теперішньому вигляді, що змусило її швидко відступити на кілька кроків. Вона відчула, що зараз не можна наближатись до нього.

І правильно зробила - він розігнався й кинувся на комбайн. Ведмідь першим же ударом важкої лапи розбив скло кабіни й відірвав шмат обшивки над ним. Наступними рухами вгатив по кабіні. Лісоруб ледь встиг з неї вискочити у бік, бо водійське місце вже почало перетворюватись на подобу каші. Потім ведмідь перемкнув увагу на захвати, і навіть зумів розламати один, схопивши його лапами але людським рухом.

Потім він на мить обернувся, шукаючи, мабуть, нову ціль для своєї помсти за ліс. І Оленка із жахом помітила, що його очі тепер були чужими, звірячими, жовтими. Це значило лише одне. Дивозір втратив контроль над розлюченим хижаком. Той стрибок на комбайн коштував йому занадто дорого.

Між тим ведмідь помітив чоловіка, що намагався втекти, у кілька стрибків наздогнав бідолашного і з силою штовхнув. Дядька кинуло спиною об стовбур дуба, він дивом залишався у свідомості. Але рухатись поки що не міг. А звір став на задні лапи і заніс передню для удару.

У цю мить поміж ними з'явилась Оленка. Вона закрила собою лісоруба, зазирнула у очі ведмедя і закричала:

- Ні, не роби цього! Не проливай кров на цій землі! Лісу і без того боляче! - Їй боліло, бо не знала чим йому зарадити? Як зупинити його? Тому вона просто дивилася, а неслухняні сльози текли по її щоках.

Ще мить, і не витримавши, вона заплющила очі. Але не поворухнулася, бо не мала на те права. Хоча цей лісоруб і знищував ліс, на смерть він не заслуговував.

Але удар так і не відбувся. Та й якось дуже тихо стало на рештках галявини. Кудись зникло гучне ведмежаче дихання. Оленка відкрила очі і нікого перед собою не побачила. Дивозір кудись зник.

Шукаючи його очима, вона почула десь позаду тихий стогін. Лісоруб намагався підвестися, але виходило не дуже. Дочекавшись колег дядька і пересвідчившись, що йому нічого не загрожує - Оленка побігла додому.

***

Коли дівчина повернулась до хатини, попід будівлею сидів похмурий дідусь Лесь. До його ніг притискався дуже знайомий вовк, і ховав голову.

Оленка зраділа і простягла руку, аби торкнутися його. Проте дід зупинив її.

- Це не він, онуко.

- Але... - почала говорити вона, та Лесь перебив її:

- З Дмитром усе добре. Вір мені. Він скоро повернеться...

Засмучена і стривожена, вона пішла додому.

***

Коли ведмідь зробив той стрибок, з техніки до людей - Дмитро миттю втратив контроль. Бо гнів більшості його тварин і птахів поєднався у одне жахливе й безлике чудовисько в його свідомості. З тіла якої намагались вирватись ті кілька створінь, що хотіли повернутись до Дивозіра. Але не могли пробитися.

Він до останнього вірив, що ведмідь не зашкодить людям, адже у хлопця з усіма його формами було спільне серце. І тієї миті воно буквально рвалося на друзки. Тому, що Дивозір кохав Оленку, що сміливо закрила собою лісоруба. Усією душею.

Він не міг просто стояти і дивитись, як примара гніву і розпачу розправлятиметься з дівчиною. Хлопець з усіх сил бився зі звіром. У відчаї він схопив місце, де вовк намагався вигризти собі шлях на волю – і, ламаючи пальці й зуби, таки зумів розірвати щільну шкіру тварюки в останню мить перед ударом. Вовк вистрибнув першим, за ним одразу вискочив кіт і вилетіла ластівка. Всі троє стали на бік Дивозіра, а чудовисько дещо послабшало і зменшилось.

Ні, воно нікуди не зникло, проте зусиль Дмитра вистачило, аби зупинити потвору і повернути контроль над своїм тілом. І він, обернувшись ластівкою, полетів якнайдалі від їхньої галявини.

До якихось безлюдних скель долетів досить швидко. Там опустився і продовжив свою битву. Весь цей час вовк і кіт стримували чудовисько, яке рвалося на волю. Спочатку він намагався таким саме чином, як і раніше, звільнити інших своїх тварин і птахів. Проте так, як минулого разу - не вдавалось. Він спочатку бив кулаками, потім рубав уявним мечем, зітканим з його волі, але шкіра тварюки наче зміцніла і більше не рвалася.

Тоді вовк, кіт і сокіл всі вдарили у одне місце, в серце чудовиська, і Дивозір, зібравши усі свої сили й подумки попросивши пробачення у тих своїх сутностей, що лишилися у полоні - убив породження гніву і відчаю одним, але найважчим у своєму житті ударом.

Тут же всебічно розлетілися полонені. А разом із ними зникли і більшість спогадів Дмитра, до знайомства з Оленкою.

Найгірше, що тепер він не пам'ятав обличчя і голоси своїх батьків.

В реальному часі битва зайняла не більше миті. Дивозір знову обернувся соколом і помчав до дідуся Леся. Як до єдиного, в кого міг спитати поради.