Мертва відьма
Не ходи в опівнічний ліс,
хай та квітка для інших горить!
Дикі хтоньці з очиськами кіз
сторожують ту розкіш згори.
Де ялинок шумлять верхи —
лиховісного сміху гніздо.
Не щасливий той скарб, гіркий.
Що заробиш на горі, ґаздо?
Вже купальські багаття дрижать,
коло них — і обійми, і сміх.
То чого ж той знетямлений тать
в цю гущавину пнеться на гріх?
Заховав під сорочку… Пече…
Хтива папороть шлях проклада…
Розкопав бережину мечем,
тільки й свідків — зірки та вода.
Ось обличчя, палке, як пристріт.
В дукачах її — рун круговерть,
а під серденьком — маковий цвіт:
срібна куля вп’ялася на смерть.
Не зітхне і не стрельне з-під вій.
Вже ту душу безодні дано.
“Вже несе тобі чарочку Вій,
тільки що в ній — сльоза чи вино?
Ти не пий! Не кричали півні!”
Вийняв квітку. Пітьмо, відсахнись!
Засміялася тінь в бузині,
чорнооко втікаючи ввись.
Перший подих. У погляді — жар.
Квітка-папороть в тіло вросла.
Ох, зітре всі долоні дзвонар!
Ох, і вернеться плач до села!
6 липня 2021
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!