Сигрульська відьма

Дурний Ліс

405 день 859 року від Падіння Триумвірату

Сірий сніг опускався на плечі втомлених вершників прахом спаленого мага.

Цокіт копит по промерзлому ґрунту звучав глухо й безживно. Поодинокі передзвони кольчуг, обладунків і залізних частин збруї, скрип осей карети зливалися в одну нескінченну пригру.

Похмурий темний ліс тягнувся по ліву руку. Праворуч, в деякій віддаленості, томилося Зміїне море, гучне і неспокійне навіть в цю пору року. Створюваний хвилями шерхіт переплітався з мирним шелестом хвої, породжуючи неприємний низький гул, який пробирав майже до кісток, відлунював десь в задній частині черепа.

Коли вдалині, на тлі тьмяного неба, показалися обриси Вартової Башти, що вже почала руйнуватися, але все ще виглядала вагомо й загрозливо, капітан варти зітхнув з деяким полегшенням. І тут же опанував себе. Не зрідка виходить так, що найгірше трапляється саме тоді, коли приходить впевненість, що все страшне вже позаду.

Хоча пройшло вже понад вісім сотень років з моменту, коли люди бачили останнього живого мага, багато жителів Сигрула все ще вірили в те, що в Дурному Лісі, біля підніжжя Дух’Уд’Да, можна зустріти когось із цього проклятого племені. Навіть розбійники не ризикували влаштовувати тут засідки.

Щоб не накликати біду, капітан Гарх Ан Грайт хитнув головою, виганяючи непрохані думки на крижаний холод, і тричі постукав пальцями по грудях, де під щільною шкірою куртки й кольчужним коміром був захований захисний амулет.

Сірі стіни, складені з великих, грубо обтесаних каменів, повільно наближалися. Помутніла від часу, місцями просіла черепиця даху Вежі була ледь прикрита тонким шаром снігу.

Капітан стурбовано поклав руку на руків’я меча, але змусив себе розслабити пальці. Не вистачало ще, щоб їх скрутило спазмом. Все ж він не молодшав, та й холодне повітря на користь суглобам не йшло. Сніг в короткій бороді густо змішався з сивиною, утворюючи пишну масу.

Чоловік озирнувся, кинув похмурий погляд на велику громіздку карету, яка зі скрипом тяглася по майже зарослій, розбитій дорозі. Останнім роком барон Дріен занадто зачастив в проклятий Фріед Дор, але раніше шлях хоча б займав куди менше часу. Верхові просто пролітали повз Дурний Ліс, і давали відпочинок коням вже на рівнині. Або на Узбріжжі, якщо поверталися додому. Зараз же барона супроводжували діти, тому без карети не обійтися.

- Якби з нами їхав лише хлопчисько, - пролунало зліва. Голос звучав роздратовано, але приглушено. Про погану вдачу барона знали навіть новачки. - Можна було б не тягнути за собою цю убогу рипучу балію.

Гарх Ан Грайт повернувся до свого нового помічника - недавнього поповнення особистої гвардії сімейства Дріен. Хлопець виглядав так, ніби промерз до кісточок, і сидів в сідлі нахохлившись, мов закутаний в чорну шубу розлючений птах.

- Дівчинка.

- Що? – перепитав він, не виймаючи з-під пахв змерзлих рук, схрещених на грудях. Пориви вітру, що долинали з боку Зміїного Моря, приносили крижаний холод і залишали на губах ледь помітний солонуватий присмак.

- Якби з нами була лише дівчинка, Уілл, тобто, пані Дейдра, тоді ми змогли б їхати верхи, - відповів йому капітан. - Однак юний пан Оран занадто слабкий, щоб переносити подібні подорожі.

- Ну, якщо він такий хворий, то до чого взагалі потрібно було тягнути його в таку далечінь?

- На це твого розуму не стане, хлопче. Твоя справа - зробити так, щоб всі дістались дому цілими та неушкодженими, - крижаним тоном попередив капітан. Хоча був з Уіллом згоден. Він не розумів, до чого залучати дітей в дорослі ігри, у всю цю брудну політику. Чи вартував той ризик, якому зараз піддавався і без того кволий спадкоємець барона, сумнівного задоволення дістати у свої союзники фріеддорських фанатиків? Ґедзик у бік регента Сигрула, безумовно, був суттєвим, але як би не вийшло, що ціна переважить виграш.

Гарх Ан Грайт досадливо хитнув головою й стиснув губи.

Та й дівчинка… Ось вже хто певно не заслуговував брати участь в подібних безглуздих і небезпечних витівках. Капітан прикинув, що останній раз мала виходила з карети справити потребу ще під ранок, а значить, пора замислитись над наступною зупинкою. Благо обирати місце й час міг він сам, панна Дейдра настільки боялася батька, що ніколи не наважилася би попросити його зупинити карету. Ця дитина, схоже, жила за єдиним принципом - створювати іншим якнайменше проблем, навіть самим фактом свого існування. І хай вибачить тричі світла Богиня, в такі моменти, як цей, подібна властивість характеру здавалась йому неймовірно зручною.

Ось тільки зупинятися не хотілося зовсім. Очі капітана ковзнули по густому темно-зеленому підліску, що тягнувся далеко в обидва боки, і на душі стало навіть ще більш неспокійно, ніж раніше.

Паскудне відчуття.

Чоловік сплюнув в сірий сніг. Потім знову покосився на Вартову Башту, намагаючись визначити, скільки часу займе виїзд на куди більш безпечне Узбріжжя. І раптом сіпнувся, стривожений шаленими криками ворон, що різко злетіли з напівзаваленого даху. Його рука знову стиснула руків’я меча.

Уілл перевів збентежений погляд з невеликої чорної зграї, яка закружляла над вершниками ніби в очікуванні швидкої здобичі, на свого капітана. І теж потягнувся до зброї.

Однак Гарх Ан Грайта турбували не чорнокрилі вісники смерті, нехай і прикмета ця завжди залишалася доволі надійною, а інший знак - на даху Башти більше не було снігу.

- Засідка! - заревів він, натягуючи поводи й оголюючи меч. Клинок покинув піхви з тихим, ледь чутним шурхотом. Кінь пронизливо заіржав, і до нього одразу ж приєдналося занепокоєне іржання інших тварин. Вони теж учували недобре, і вистачило лише одного звуку, щоб коні почали впадати в паніку.

Це були справжні, бойові скакуни, а значить те, що довело їх до такого стану, обов’язково повинно бути куди більш страшним, аніж прості бандити або місцеві хижаки, яких в Дурному Лісі водилося чимало.

Підкорюючись наказу командира, вершники оточили екіпаж. Капітан схилився, щоб попередити барона, раптово зойкнув і ніяково завалився вперед, в просвіт між конем і каретою. Стріла, що потрапила в його плече, завдала нищівного удару, пронизавши тіло й зламавши пару кісток.

Жодний лук не був здатний на таке.

- Захищати карету! - закричав він і ледве встиг ухилитися від широкого дерев’яного колеса, яке ледь не переїхало його навпіл. Одна з задніх осей зачепила древко стріли. Від болю у нього запаморочилось в очах, але Гарх змусив себе встати. Загублений меч лежав трохи осторонь. Карета, оточена стрімко зменшуваною кількістю вершників, встигла від’їхати десь на півсотні кроків, забираючи вправо, в марній спробі віддалитися від стрільців, що засіли в башті. А потім дерев’яний обід колеса з гучним тріском лопнув. У бортику застрягла стріла, чий вібруючий кінчик не дозволяв розгледіти оперення.

Капітан схилився, підбираючи меч, зойкнув, і спробував зламати древко, що досі стирчало з плеча. В очах знову потемніло, пальці ковзнули по крові. Від сильного болю чоловік коротко завив.

Переломити древко не вдалося. Всупереч позірній тонкості, ця стріла виявилася дуже міцною і явно не цілком звичайною. Та, що стирчала в його тілі, пронизала щільну хутряну накидку, шкіряну куртку, клепану кольчугу, щільний стьобаний піддоспішник, сорочку і його власну плоть майже наскрізь. Та ще й зламала кістку. Та, що встромилася в обід колеса, розкроїла деревину й глибоко проникла в борт.

- Геть з карети! – загорлав Гарх Ан Грайт. – На правий борт! Всім сховатися за правим бортом!

Знаходитись всередині більше не було безпечним. Дивна стріла злегка прошила один з бортів екіпажу та залишилася в кабіні. А ось вже дві стінки могли дати хоч якусь надію на порятунок. Проте ховатися було практично нікому. З дюжини вартових в живих залишився він сам, поранений в стегно й прикутий стрілою до сідла Уілл, та двоє хлопців з молодняку. І служниця, чий сиплий скиглявий голос переривався й звучав так, ніби вона і рада б закричати нормально, так горло перетисла чиясь невидима рука. Чудо-стріли демонстрували не лише протиприродну бронебійність, але й виняткову точність. Нападники мали незаперечну перевагу.

Барон Дріен вивалився з карети величезним хутряним кублом, як скуйовджений ведмідь, на якого прямо в барлозі, посеред сплячки, напали зголоднілі за зиму вовки. Вірний собі до останнього, він мовчав, не видаючи ані звуку, і виглядав так, ніби був впевнений, що подібне обов’язково станеться, тільки не розраховував, що настільки скоро. До грудей чоловік притискав свого хлопця. А ось дівчинка... дівчинки було не видно.

Гарх подумки змолився, щоб вона просто злякалася, щоб не була поранена шаленою стрілою, яка пробила борт карети. Кожен крок вибивав з нього дух, віддавався болем у всьому тілі, але він мчав вперед із завзятістю, що вражала навіть його самого. Яскравим слідом залишалися в снігу криваві розводи, що нагадували химерні хижі квіти.

- Коні! Не дати розбігтися коням!

Залишатися тут і ховатися за каретою означало для них підписати власний смертний вирок. Але й відступати було б з розумом. Прикрити барона, і...

Додумати капітан не встиг. Один з хлопчаків-вартових кинувся в сторону, щоб зловити за поводи коня, який проносився повз. Йому це вдалося, проте хлопець тут же отримав міцний удар спочатку кулаком, кудись між щелепою та шиєю, а потім ногою в стегно. Барон перехопив поводи, а кінь з істеричним іржанням пройшовся копитами прямо по тілу збитого з ніг вартового. Гучно хруснули кістки черепа. Барон одним потужним рухом злетів у сідло, продовжуючи утримувати в руках свого очманілого сина, блідого й посірілого, як і сніг, що зараз їх оточував. І як раз в цей самий момент з екіпажу здалася мініатюрна чорнява голівка.

- Пані! - окликнув її Гарх Ан Грайт, вже майже підбігши до карети. Можливо, барон напросто забув про неї. Або думав, що дівчинка загинула. У капітана ще залишалось трохи часу, щоб підхопити крихітку на руки та кинути батькові, проте барон мовби й не почув, а може і взагалі проігнорував.

Берент Нефф Дріен щосили вперіщив тварину з боків. Кінь болісно заіржав і увірвав з місця так, ніби смерть вже висіла на його хвості. Уілл, що так і залишився в сідлі, кинувся слідом, проте зміг вчасно зметикувати. Розвернув коня й спробував повернутися за малятком.

Капітан відкинув меча, безцеремонно схопив дівчинку за плечі й висмикнув з карети, кинувся назустріч Уіллу, піднімаючи дитину над головою. І тут між ним і скакуном Уілла з ледь чутним свистом пролетіло відразу дві стріли. Вони ковзнули неймовірно близько до морди коня, залишивши на ній довгі скривавлені подряпини. Третя наскрізь прошила халяву капітана, збиваючи його з ніг. Перелякана тварина заверещала, встала на диби й хитнула в іншу сторону, рвонувши за конем барона, що вже розчинявся вдалині. Падаючи, Гарх чув, як матюкається і кричить Уілл, не владний справитись із власним скакуном.

Промерзла земля врізалася в капітана з твердістю, яка майже вартувала йому зубів. Дівчинка пронизливо зойкнула, чоловік же на коротку мить втратив свідомість від болю. Удар змусив стрілу в плечі встромити глибше, нанизуючи плоть людську немов би на мисливський крутив.

Гарх завив. Дівчинка завила теж і вирвалася з його рук. Безглуздо кинулася до лісу.

І тут капітан побачив його.

Всього одна людина - та тільки людина чи? – вийшла з темних густих заростей, немов дух Лісової Погибелі, і попрямувала точно в сторону малої. Повільно й неминуче, як сама смерть.

- Пані! - закричав капітан, намагаючись встати. Плече горіло вогнем, а нога, навпаки, ніби промерзла наскрізь і зовсім не хотіла слухатися. - Пані! Сюди! Сюди!

Дейдра Дріен безпорадно застигла, зупинившись рівно між Гарх Ан Грайтом і темною фігурою, що неупинно наближалась до неї.

- Тільки торкнись її, покидьок! Тільки торкнись! Я випущу твої кишки! І змушу тебе їх зжерти! Тільки торкнись!

Дейдру трясло, як у лихоманці, ручки стиснулися в кулачки. Дівчинка намагалася заплакати, але замість цього лише дивилася на незнайомця, широко розкривши темні очі. По нозі гарячою цівкою полилася сеча, блискавично вбираючись в сірий сніг, що навіть і не думав танути.

Лісовий дух не був схожий ні на кого з тих, що їй доводилося бачити. Бліда шкіра, високий зріст, неспішні граційні та плавні рухи. Одягнений чоловік був зовсім не як розбійник, хоча його чорний, розшитий золотом камзол, що прозирав між полами оббитого темним хутром плаща, виглядав дещо зношеним. Довге, занадто довге для чоловіка чорне волосся обрамляло надмірно худорляве, породисте обличчя. Мертвотне обличчя з білими рубцями губ і темними провалами бездонних, лячних, нелюдських очей.

- Пані Дейдра Дріен, - пролунав негучний, мелодійний голос, що здавався абсолютно чужорідним цьому високому темному силуетові й водночас ідеально йому відповідним.

Незнайомець підійшов до дівчинки впритул, безшумно, ніби ковзав над землею, завмер на мить, оглядаючи її зверху вниз уважним, глузливим поглядом, абсолютно ігноруючи загрозливо волаючого капітана варти. Потім повільно опустився на одне коліно та поклав руки на плечі дитини.

- Вам не варто боятися.

Дейдра не відповіла. Вона не наважувалася поворухнутися, навіть дихнути. Незнайомець ніби відчув це. Розтягнувши в насмішкуватій усмішці свої бліді, безкровні губи, він ласкаво поплескав дівчинку по голові. Потім так само неспішно встав, і, продовжуючи притримувати її вже за голову, м’яко, як турботливий люблячий батько, повів в сторону капітана.

З кожним кроком незнайомця голос Гарх Ан Грайта слабшав і затихав. Кров офарбила весь сніг навколо нього у в’язкий кривавий колір. Чоловік знесилено осідав на землю, втрачаючи владу над палаючим в агонії тілом.

- Не чіпай її... - прошепотів він, з останніх сил видавлюючи слова з ослабілих грудей.

- Ну що ви, шановний, - посміхнувся незнайомець. - Яким же треба бути чудовиськом, щоб вбити невинне дитя. Все, що нам потрібно - лише вміст цієї карети, не більше того.

Він повернув голову направо та владним тоном наказав:

- Ви, двоє, йдіть сюди. Негайно.

Виснажливу мить по тому останній живий вартовий, що тримав в руках меч капітана, і бліда, як смерть, служниця висунулись з-під похиленого остова карети.

Гарх немов би побачив їх уперше. Обличчя, спотворені страхом і якоюсь приреченістю, належали підліткам, навіть дітям, які не встигли й пожити до ладу. Дівчинці років чотирнадцять на вигляд. Хлопчині - і вісімнадцяти немає.

Яка безглузда смерть.

- Ти, - незнайомець вперся важким поглядом в служницю. Та затремтіла так, що зацокали зуби, і стиснулася ніби в очікуванні удару. - Візьми з карети шубу молодої пані та зміну одягу.

Він дочекався, поки його наказ не буде виконано, потім продовжив зовсім безапеляційним і без емоційним тоном.

- Ви втрьох доставите пані Дріен до її батька. І нехай тільки хоч волосина впаде з її голови на цьому шляху, - було щось таке в його голосі, що не вимагало загроз. Кишки миттєво зав’язалися вузлом в животах.

Хлопчина й дівчисько тямуще закивали, все ще не вірячи в те, що їм залишать життя. І навіть капітан дивився на незнайомця приголомшеним, розгубленим поглядом.

Той же повернувся до Гарха, граційно схилився вниз, лише майнули в повітрі білі пальці, і незворушно висмикнув з його ноги стрілу. Так, ніби це не потребувало жодних зусиль. Капітан закричав, згріб руками мерзлу землю. Однак несподівано біль відійшов, сконцентрувавшись в плечі й залишивши ногу занімілою та нечутливою.

Незнайомець тим часом тонкими пальцями однієї руки з легкістю розламав древко навпіл. Відкинув один шматок в сторону, а другий, з вимазаними кров’ю накінечником і держаком, простягнув дівчинці.

- Це мій тобі дарунок. Поки ти тримаєш його при собі, цей чоловік, - і він кивнув на капітана. - Не помре.

Дейдра, ніби зачарована, випростала до стріли свої мініатюрні пальчики. Доторкнулася, відвела руку назад, немов обпікшись, а потім все ж вхопилася за древко. Незнайомець спостерігав за нею з якоюсь дивною болючою цікавістю. Знову опустився на одне коліно, м’яко поклав вільну руку на бліде обличчя дівчинки, залучаючи її ближче до себе, і щось прошепотів їй на вухо. Гарх не чув що саме, але йому здалось, що мерзотник щось проспівав. Щось одночасно мелодійне та манливе, і заразом первісне й лячне. Очі Дейдри страхітливо розпахнулись, а губки, що вже наливались повнотою, стиснулися в бліду тонку лінію. Обличчя, і без того зазвичай біле, мов молоком вмите, остаточно втратило колір, ставши болісно сірим, а згодом різко, потворними плямами почервоніло на лобі та щоках.

А потім маленька пані втратила свідомість.

Незнайомець встиг її підхопити, зробивши це абсолютно природним, навіть ніжним, колисаючим рухом. Притиснув до себе, ніби намагаючись захистити від холоду, снігу, що падав з неба великими грудками, і всяких бід. Моторошно, протиприродно посміхнувся.