Сигрульська відьма

Королівство Ельдра

40-42 день 879 року від Падіння Тріумвірату

Вістовий сокіл наздогнав їх на третій день подорожі. Перш ніж сісти на одне зі знятих з коней зношених сідел, втомлений птах описав коло над невеликим тимчасовим табором, влаштованим на ніч біля самого узлісся. Кілька грубих навісів, один курінь, та дюжина чоловіків, зібраних щільним гуртом. Занепале сонце озолотило крила сокола, відбилося в темних уважних очках. Обурений клекіт майже потонув у шурхоті листя і тріскотінні багаття.

Прочитавши коротке повідомлення, барон Шейхард невдоволено скривився.

- Зміна планів, - уривчасто кинув він своїм людям і жбурнув зім’ятий папірець у вогонь. Червоні відблиски танцювали в його рудій короткій бороді. - Нам потрібно прибути в Сигрул щонайменше на п’ять днів раніше.

Воїни переглянулися, зрозумівши один одного без слів, але заговорити наважився тільки один.

- Мілорде, боюся, це неможливо, - Годвін, повірений і найкращий боєць барона був єдиним, кому дозволялося сперечатися з лордом. Високий і моложавий чоловік за звичаєм Північної Мілини замість бороди носив лише довгі вуса, які, втім, йому не йшли, і примудрявся однаково непоказно вдягатися як на бали, так і на поля битв. - Навіть якщо ми будемо гнати коней зі світанку й до заходу, без привалів і повноцінного відпочинку, найбільше, на що можна розраховувати - день чи два.

Барон окинув його важким, чіпким поглядом, що явно не обіцяло нічого хорошого. Під його глибоко посадженими очима залягли похмурі тіні.

- Є ще один шлях.

Короткий подив змінив незадоволений гомін.

- Мілорде! Зміїне море давно перестало бути судноплавним! А в цю пору року перетинати його - взагалі самогубство!

Але барон вже закусив вудила. Тепер ніщо не могло збити його з обраного шляху.

***

Попри те, що природа вже відсвяткувала прихід весни, Зміїне море залишалося зосередженням зими. Холодні сірі фарби доповнювалися крижаним вітром і неприємно слизьким піском. Хвилі не шаруділи, а скоріше шипіли, агресивно наскакуючи на берег. Це місце не тільки служило домівкою численним чудовиськам, воно і виглядало цілком відповідно. Не кажучи вже про дивний запах, в якому аромат сирого піску та рибної луски змішувався з ледь помітним сірчаним смородом.

Навіть упертюх Шейхард був змушений визнати, що перспектива провести в цих водах кілька днів анітрохи його не радує. Погляд світлих очей ковзнув неспокійною водною поверхнею, руки самі собою стиснулися в кулаки.

Невелика стара пристань, вибудувана ще до Падіння Тріумвірату, мала жалюгідний вигляд. Збереглася лише кам’яна основа, дошки настилу давно згнили та перетворилися на трухлявину. Їх місце зайняло всіляке сміття, яке, мабуть, виявилося під рукою у ремонтників. Але те, що воно тут було, вже давало надію, що цим місцем все ще користувалися. Як і невеликий корабель, пришвартований біля самого далекого краю.

Втім, барон, людина не дуже обізнана в морських премудростях, так і не зміг розрізнити, чи то судно має низьку посадку, чи то воно вже частково затоплено. Звідси він не бачив і наявності або відсутності вітрил.

- Є хто живий? - гучний, впевнений голос Шейхарда луною розлетівся по пристані, ковзнув за її межі та розлився пустельними голими берегами.

- Тут вже давно ніхто не ... - почав було Годвін, але один з воїнів подав знак рукою.

«Хтось наближається».

Решта членів загону поклали руки на руків’я мечей, готуючись відбивати можливий напад. Щоправда, чоловіки поглядали швидше на холодні неспокійні води, куди більше побоюючись біди звідти, аніж з боку суші.

Барон почув човгання набагато раніше, ніж їх джерело виникло в полі зору. Крок невідомця здавався важким, але трохи дивним, і абсолютно точно належав одній істоті.

З-за вигину кліфу показався невисокий міцний мужичок, який ніс на правому плечі згорнуту масивним лантухом рибальську сітку. Дрібні важки, що бахромою звисали з одного її кінця, зрідка перестукувалися один з одним, видаючи дивний неприємний звук. Ніби гриміли старі, висохлі кістки.

Шейхард і сам не міг зрозуміти, що здивувало його більше. Гном-одинак в цих землях, або гном-риболов. Наскільки він пам’ятав, гірський народ не особливо полюбляв відкриті водойми. Принаймні, їх північні побратими. Цей, втім, відрізнявся навіть зовні. Виявився трохи вищим, менш кремезним, з напрочуд смаглявою шкірою та вигорілим на сонці волоссям.

- Хард хууд, - привітався Шейхард,

Гном, який одразу помітив прибульців, але до цього моменту поводився так, немов їх не існувало, криво посміхнувся. Мабуть, мовні пізнання барона враження на нього не справили. Все так само мовчки він пройшов повз, мало не розпихаючи воїнів, діловито скинув сітку з плечей та почав її розгортати, оглядаючи на наявність розривів і дірок.

- Вибачте, шановний, ми хотіли б дізнатися, чи на ходу ваше судно, - діловито втрутився Годвін. Барон поступився йому можливістю вести переговори, оскільки його помічник, очевидно, куди більше розбирався в нюансах питання. Кожен мілинець мало не з дитинства освоював всі премудрості мореплавства, навчаючись стояти на хиткій палубі раніше, аніж на твердій землі.

Гном презирливо скривився, окидаючи непроханих гостей косим неприязним поглядом. При цьому він навіть на мить не відволікся від свого заняття.

- Не на ходу, - після паузи, що загрожувала перерости зі зневажливої в образливу, заявив він. - Це корито наполовину затоплено, що побачить кожен, хто очі має.

Хриплуватий низький голос звучав несподівано гучно, що видавало в ньому відносно молодого мешканця гірських надр. Гноми у багато разів перевершували людей в строках життя, і їх вік, особливо чоловіків, було дуже складно вирахувати за зовнішнім виглядом. Вони немов би народжувалися вже тридцяти-сорокалітніми, жили в цьому стані пару сотень років, а потім якось раптово трансформувалися в сімдесятирічних, ще міцних, але вже геть сивих і часто товстих та важезних, точно уламок скелі. Саме цей індивід, який красувався масивною шиєю, короткою густою бородою і жилавими руками, суцільно покритими щільною в’яззю червонуватих татуювань, навряд чи ступив за поріг вісімдесятиріччя, якщо оцінювати людськими мірками. Майже вдвічі старший за нього, Шейхарда, серед своїх він напевно вважався юнаком. Одягнений гном, правда, при цьому був, чомусь, на сигрульський лад - широкі штани, стягнуті знизу халявами чобіт так, що утворювались складки тканини (в Ельдрі в цілому і в Драддені зокрема такий одяг вважали убранням злодіїв та мародерів), і в щільну безрукавку на голе тіло. Холодний вітер, що раз у раз налітав з неспокійних вод Зміїного моря, здавалося, зовсім його не турбував.

Годвін хмикнув, сховавши куточки усміхнених губ за обвислими вусами.

- Так це ж аак, шановний. Він плоскодонний. Вийміть камені з трюму, безсумнівно мудро завантажені вами туди для стійкості, і цей корабель, я впевнений, виявиться цілком в змозі здійснити...

- Та хто ж це у нас тут? - гном, нарешті, відірвався від свого заняття, обережно опустивши сітку на сірий з білою сивиною пісок, і повернувся до своїх гостей, схрестивши руки на грудях. - Ааа, так це ж краб’ячий годованець з Мілини!

Годвін зчепив зуби, і губи побіліли так, що стали нагадувати старий потворний шрам. Цю образу дозволяли собі лише узморці, усуціль пірати та непотріб, і ніколи - безкарно. Рука чоловіка лягла на руків’я меча, і цей рух майже одразу дзеркально відбили інші бійці загону.

Однак барон залишився абсолютно спокійним. В іншій ситуації він дозволив би своїм людям розібратися з вискочкою, але зараз на кону стояло дуже багато. Опустивши важку руку на плече Годвіна, стримуючи його від поспішних дій, Шейхард ступив вперед.

- Ти, напевно, нас неправильно зрозумів, харде. Ми не податківці й не суперники у твоєму... ремеслі. Нам потрібен чоловік, досить хоробрий для того, щоб доставити нас в Сигрул якомога швидше. І, звичайно, ми готові щедро заплатити за цей ризик, - барон поплескав рукою по тугому кошелю, який висів на його поясі та відкликався приємним мелодійним дзвоном. - Вистачить і новий причал справити, і навіть будинок тобі побудувати в околицях, щоб не доводилося на холодній палубі спати.

- Мілорде! - обурено відгукнувся Годвін. - За такі гроші ...! Та я сам буду правити кораблем в цьому проклятому морі, знайдіть мені тільки судно, і ...!

- Піди-знайди корабель, ага, - перебив його гном, бундючно усміхаючись. При цьому він ніби трохи розслабився. Мабуть, зауваження співрозмовника припало якраз до речі, хоча складно уявити, що взагалі могло б зацікавити збирача податків в місці на зразок цього. - У цих водах ви, крім мого «Ларімару», і драного корита не знайдете. Хоча вам, морським коровам, я чув, і човни ні до чого. Опустив вуса в воду, зловив дві достатньо великі рибини, і вперед!

Шейхард прекрасно розумів почуття Годвіна, всю ненависть та злість, що, мабуть, накрили його з головою. Але разом із тим він не міг не визнати, що цей недоросток демонстрував напрочуд широкий кругозір, і явно володів хоч і кепським, але все ж гострим розумом. Сам барон історію про національного героя Північної Мілини, Морського Буйвола, який осідлав велику хижу рибину, почув зовсім випадково, одного з вечорів, коли його люди біля вогнища обмінювалися казками та оповідками. І то йому пощастило.

Плече Годвіна під його рукою напружилося, і Шейхард вчепився в нього товстими сильними пальцями.

Але навіть якщо гном зараз і збрехав, у них все одно не було часу, щоб шукати інше судно. Кожен втрачений день міг спричинити незворотні наслідки. Тому доводилося терпіти, зціпивши зуби. Зрештою, що їм заважає докінчити недолюдка після того, як вони прибудуть на місце?

- Спочатку я хотів запропонувати сотню золотих драенів, гноме, але тепер, боюся, тобі доведеться погодитися на сімдесят. Або так, або мої люди приріжуть тебе прямо тут і заберуть твого «Ларімара» безплатно. Благо з нами є той, хто зможе впоратися з подібним кораблем.

Годвін кинув на нього швидкий, гострий погляд, в якому явно читалася надія на те, що проклятий недоросток відмовиться. Але в плани Шейхарда це не входило. Керувати судном - це пів справи. Куди більшу складність становило собою Зміїне Море, а серед мілинців, він сам це чув, навіть прокляття гуляло: «щоб тобі ходити незнайомими водами».

У них не було права на ризик.

Не цього разу.

- Вісімдесят, і ваш криль збриє свої вуса, - хмикнувши, відгукнувся гном. В його очах, тепер звернених до барона, ковзнув несподіваний інтерес.

- Дев’яносто, якщо вуса залишаться, і до того ж ти дозволиш йому дати тобі межи очі. Заслужено.

Шейхард був майже впевнений, що за цими словами пролунає жарт про те, що, мовляв, без грошей з боку покровителя Годвін не в змозі нікому дати межи очі, але несподівано хард тактовно промовчав.

- Вісімдесят п’ять, і вуса попливуть разом з їх власником, - нарешті, видав він і знову повернувся до своєї сітки.

- Ще двадцять золотих зверху, якщо вийдемо сьогодні. І двадцять замість вісімдесяти п’яти, якщо завтра, - тепер вже барон схрестив руки на грудях і скинув підборіддя. Його вогненно руда шевелюра на тлі сіро-білого піску і чорного дорожнього одягу здавалася особливо яскравою та нестримною.

Гном підвів голову і, примружившись, глянув у бік сонця, яке невблаганно наближалось до зеніту.

- Тридцять зверху. І пів суми вперед, одразу, - погляд темних уважних очей зупинився на обличчі барона. - Нам доведеться долати вузьку протоку майже в суцільній темряві. Вам пощастило, що сьогодні повний місяць. В іншому випадку я не взявся б за цю пропащу справу й за дві сотні драенів.

Шейхард кивнув, намагаючись не звертати уваги на те, як гостро реагує на все це вірний Годвін. Худе і вугласте обличчя його супутника то блідло, то червоніло, довгі тонкі вуса гнівно ворушилися під носом, раптом нагадавши живих змій.

Гном, наче і не було нічого, згорнув свою сітку, звичним жестом закинув її на плече та попрямував до судна. Тільки тепер барон побачив, що їх новий знайомий накульгує, ледь помітно волочить ліву, трохи вивернуту в сторону стопу. Ось чому звук його кроків здався йому таким дивним.

- І якого яруума припекло цьому дворянчику пертись найнебезпечнішим морем Шеурот знає куди? - пробурчав гном собі під носа, але досить голосно для того, щоб Шейхард, який рухався слідом, зміг його почути.

«Дворянчикові припекло одружитися», - похмуро подумав барон і смачно сплюнув прямо з хиткої пристані в покрите брудною піною море.

***

Аак виявився вельми просторим плоскодонним судном. Щогла та похилий буршпіт виглядали так, немов справили їх зовсім недавно. Такелаж, хоч і зношений, здавався надійним та міцним. Складене вітрило і клівер бачилися Шейхарду абияк зім’ятим брудним ганчір’ям. Однак похмурий Годвін промовчав, а значить, поки що все виглядало цілком придатним.

Гном змусив воїнів барона витягти камені з трюму, а сам зайнявся перевіркою спорядження.

Щоб не плутатись під ногами, барон зайняв місце майже в центрі напівкруглої люкової палуби, всівшись на зняте з коня сідло. Власник «Ларімару» дозволив взяти на борт всього трьох скакунів, так що довелося залишити одразу двох бійців, щоб вони доставили інших в Драдден, прикордонні землі Ельдри, володіння Шейхарда. Сам барон не був настільки бідним, щоб трястися над кожною конякою, але його багатство підтримувалося саме таким дбайливим та обачним ставленням до майна.

Ці двоє бійців виглядали так, немов відчували щире полегшення, коли жереб випав на них. І важко не зрозуміти їх почуття, враховуючи, що їм вдалося уникнути сумнівного щастя подорожувати проклятими водами Зміїного Моря.

Хоча з дюжини воїнів загону, включаючи самого барона, залишилось всього десять, Шейхард не дуже переживав. І п’яти забагато, якби не було потреби перетинати землі диких степовиків. Однак подорож Зміїним Морем дозволяла скористатися іншим шляхом. Принаймні дорогою з Ельдри в Сигрул.

З поверненням же все було набагато складніше. І справа навіть не в тому, що воїни з супроводу, яких напевно виділить його майбутній тесть, виявляться в тривожній більшості. Ось хто міг знати, що ця клята баба надумає з собою тягти? Зі свого небагатого досвіду спілкування з аристократками віку «на видання» Шейхард виніс тверде переконання, що питання має звучати не: «чи потягне вона все своє барахло із собою?», а «скільки у неї цього барахла накопичилося?». На коротку лячну мить перед його очима виник образ каравану з трьох карет, десятка важко навантажених возів, і декількох дюжин коней, але Шейхард тут же прогнав видіння зі свідомості. Він-таки зуміє приборкати цю бабу та її малохольного батечка. І не такі прогиналися, досить показати навіть не силу, а впевненість в її наявності. Не те щоб він був прихильником насильства, але жорстка дисципліна, а особливо з особами жіночої статі, завжди давала куди більше приємних і корисних результатів, ніж горезвісні «ласка та любов». Цього нахабу гнома теж було б непогано поставити на місце, і він навіть займеться цим особисто, як тільки вони прибудуть до південного берега.

Немов відчувши його думки, Годвін підійшов ближче і почав одразу з головного.

- Мілорде, ви дійсно впевнені в тому, що воно варте того ризику?

Шейхард окинув його уважним, важким поглядом, злегка відзначаючи ледь помітні ознаки невпевненості й навіть остраху.

- Ти не довіряєш моїм рішенням?

- Ні, звичайно ні, - тут же відгукнувся Годвін. - Просто ... сигрулка, пане? Кажуть, південки мужиків в харем заводять, і самі вдома заправляють. Гаряча кров і повне нерозуміння того, як воно бути повинно! Не дарма ж у пані Дріен аж шестеро женихів померло! А ще ... ще Ельдрою ходять чутки про вашу майбутню наречену. Кажуть, вона ... відьма. Та ще й стара. Може, віддати її фріеддорцям було б вірніше?

- Стара, страшна, мені-то що до того? - спокійно відмовив Шейхард. - Одружуся, представлю її до Двору, а потім вишлю якнайдалі, де з мужиків тільки сторожові пси та кастрати. Будемо бачитися раз на рік, поки спадкоємця не народить, а після нехай її хоч сам Шеурот забере, мені байдуже.

- Але відьма ж ...

- Та плювати я хотів на чутки, - перебив його барон, вже починаючи втрачати терпіння. Гном пішов ховати важкий гаманець, набитий золотом, десь на суші, і час до відправлення тягся болісно повільно, ніби слимак на розігрітій до червоного сковороді. Цей кремезний яруум немов спеціально йому допікав. - А якщо й правда виявиться відьмою, або тримати себе надумає, як не слід, - то одне з двох: або віжки й хороша висіканка зроблять з неї людину, або Шеурот прибере її раніше, ніж вона розраховує.

Зрештою, він і сам користувався не особливо доброю славою при Дворі. Бастард, що став спадкоємцем та отримав титул лише тому, що всі брати загинули, а сам він вчасно втрутився в процес зміни влади в столиці. Чутки про нього з придбанням в дружини «відьми» ситуацію гірше вже не зроблять. А може навіть і навпаки. Ці зарозумілі «чистокровні» стануть двічі думати, перш ніж намагатися устромляти палиці йому в колеса!

Шейхард і сам усвідомлював, що проявляє зараз властиву йому впертість. Однак він також добре розумів і те, що бастард може бути або впертим, або жебраком, або мертвим. І два останніх варіанти його влаштовували набагато менше, аніж перший.

- Замість того щоб істерики влаштовувати, як дівка перед шлюбним ложем, ти б краще поквапив цього засранця. У мене вже складається враження, що він втік з нашими грошима, і Бранд разом із ним ...

***

Подорож не склалася. Тх’Велір Мербетір зміг чітко зрозуміти це одразу, як тільки його «Ларімар» покинув пристань. Досі гному не доводилося зустрічати настільки наполегливих баранів, як цей самий барон. Упертий рудоволосий пасажир майже одразу ж спробував встановити на судні свої порядки, і якщо Веліру була потрібна допомога когось із його людей, доводилося спочатку звертатися до Шейхарда, і лише потім, з його схвалення та майже царственого відмаху вусатого дармоїда, прохання передавалася далі. З шановного «харду» Велір досить швидко перейшов в розряд «цей гном», хоча, варто було визнати, барон все ж примудрявся утримуватися на разюче тонкій грані між «ці гроші того не варті» і «це ще можна потерпіти».

З іншого боку, Велір розумів, що якоюсь мірою бреше самому собі. Заради обіцяного золота він був готовий витримати й помітно гірше обходження. Після вигнання з Кам’яних Залів Гахард’Еху і недовгого, але дуже насиченого життя серед людей Ельдри, він не міг змусити себе повірити в те, що йому виплатять всю обіцяну суму. Але навіть її половини, вже отриманої та захованої на березі, буде достатньо, щоб перетворити убогу пародію на існування, яку він вів зараз, на переконливу подобу нормального життя. Тому він терпів. Огризався, звичайно, жартував над вусатим, але й він сам, і рудий барон обидва розуміли, що це не серйозно.

Попри всі зусилля, до Зміїної Шиї вони наблизилися в момент, коли сонячний диск вже почав занурюватися в водну гладь. Червоні, мертвенно-холодні промені заливали тіла двох крутих скель, що утворювали над річищем протоки спотворену незамкнуту арку, і надавали воді за бортом аака дивний відтінок старої спеченого крові.

Велір помічав, як гнітюче діє це на його супутників. Як мінімум троє раз у раз торкалися захисних амулетів, беззвучно ворушачи губами. Один взагалі молився богам-близнюкам у відкриту, стоячи на кормі в традиційній ритуальній позі з двома піднятими руками, зверненими долонями вгору, до байдужого темного неба.

- Вкажіть шлях ... Не залиште на самоті ... - долинали до гнома приглушені слова порваних вітром на клаптики фраз.

А вітер все дужчав, змушуючи починати турбуватися вже навсправжки. Щогла натужно поскрипували, парус погрожував зірватися зі снастей, але прибрати його зараз було рішуче неможливо. З кожною миттю Шия ставала все більш небезпечним місцем, і, воістину, краще залишитися взагалі без вітрил, аніж застрягти тут до настання цілковитої темряви.

Велір окинув уважним поглядом обидві скелі, що небезпечно наблизилися до бортів судна, і майже випадково зачепив оком силует зарозумілого барона, який несподівано опинився біля коней. Зараз він виглядав інакше, ніж ще зовсім недавно - турботливий, уважний, зосереджений. Про своїх скакунів він ніби дбав більше, аніж про власних людей. Хоча виглядали що перші, що другі однаково перелякано.

Велір же не відчував страху. Він скоріш був зібраний і напружений, ніж стурбований.

Ще минулого разу, коли він тут бував, він вже прикинув якщо не все, то більшу частину з того, що могло статися із «Ларимаром», і що потрібно буде робити в кожному окремому випадку, щоб хоч якось виправити ситуацію.

Найбільш небезпечною виглядала можливість отримати пробоїну в борту.

Конструкція аака дозволяла б дотягнути до берега навіть із серйозною дірою, і майже повністю заповненим водою трюмом... У прибережній зоні. Крім того, в такому випадку корабель дуже істотно втрачав в маневровості, що здавалося не дуже страшним у відкритих водах, але виявилося б смертельним в небезпечній зоні Зміїної Шиї, повної скелястих шхер, більшістю своєю прихованих під водою.

Втім, поки їм щастило. Кам’яна арка, що знизу нагадувала уламок стародавнього моста з одного боку і потворного скам’янілого троля, що тягся до нього з іншого, залишилася позаду. Два гострих виступи Ікла повільно наближалися до носа. Минути їх, і найнебезпечніша зона Зміїного Моря виявиться за спиною.

Велір виправив курс, направляючи «Ларімар» прямо в центр протоки, і важко видихнув, позбавляючись від напруги, що вже почала сковувати плечі та руки. Побілілі пальці злегка послабили хватку на кермі.

У той момент, коли ахтерштевень аака минув крайню позначку лівого Ікла, судно раптом хитнуло в сторону, розгортаючи його бейдевіндом. Майже одночасно з цим істерично та пронизливо заіржали коні, перекриваючи всі інші звуки, і спричиняючи шкоду нервам вже без того переляканих пасажирів.

Шейхард виявився більш стійким. Миттєво зорієнтувавшись, він прихопив коней за вуздечки, заспокійливо заговорив з ними, погладжуючи лискучі боки тварин, що зараз помітно роздувалися від переляку.

Вусатий мілинець миттєво виник біля Веліра, напружений, немов натягнута тятива.

- Що це було? - запитав він, і гном подумав, що на цей раз вусатий дійсно зможе йому допомогти. Залишилося тільки зрозуміти, в чому. - Підводна течія або...?

Однак відповісти гном не встиг. Що б це не було, воно повернулося знову і вдарило в лівий борт, вивертаючи аак на повний бейдевінд. Добре хоч корабель мав дуже стійку конструкцію, і навіть сильного пориву штормового вітру навряд чи було б досить, щоб його перевернути.

- Прибрати вітрила! - закричав мілинець, але Велір його обірвав.

- Відставити!

На відміну від вусатого, гном непогано знав ці води. Розкидані в районі Іклів підводні шхери небезпечні тим, що могли пропороти днище більш низько посадженого корабля, але ааку, при належній точності в управлінні, могли навпаки допомогти повернути стійкість та потрібний курс. Крок виглядав ризиковим, але здавався єдино вірним.

Вмируще сонце спалахнуло в останній раз, розливаючи по водах залишки закривавленого світла. Темрява стала підступати разом з усіх боків, ніби сітка безжального мисливця.

Велір уперся ногами в палубу і додав до зусилля рук частину своєї чималої ваги. З натужним скрипом аак піддався, виправляючи курс. Парус знову наповнився вітром, і корабель смикнуло вперед. Те, що штовхало їх знизу, на цей раз припало на рівень корми, тепер розгортаючи судно носом вліво. Удар виявився досить сильним для того, щоб кілька анкерків з прісною водою, що стояли зверху, з гуркотом прокотилися по палубі та плюхнулися за борт. Крижана хвиля з неприємним запахом облила чоловіків з ніг до голови, гасячи обидва заздалегідь запалених факели. Ще один поштовх, вже ковзний, надав ааку прискорення, викидаючи його за межі Шиї, за кордон останніх шхер. Саме в той момент, коли небезпека, здавалося, залишилася позаду, і корабель виправив курс, один з все ще переляканих та галасливих коней здійнявся на диби, точним ударом передніх копит перекидаючи воїна, що кинувся на допомогу барону. А потім, не втримавши рівноваги на слизьких дошках, звалився за борт, тягнучи за собою Шейхарда, який недоречно заплутався в поводах.

Аак хитнуло в сторону, і він набрав трохи води на палубу, обливши Веліра крижаною хвилею по самі коліна. Іржання коня захлинулося, обірвавшись на пронизливо високій ноті. Воїни барона застигли на місцях, крім того малого, який втратив свідомість від удару копитами по ребрах. Навіть вусатий мілинець, який вже точно відмінно плавав і не боявся води, невпевнено сіпнувся вперед та завмер. Обличчя його зблідло так, що стало нагадувати череп мерця, очі шалено розширилися.

- Та щоб тебе треґи задрали! Тримай курс! - прогарчав Велір і, болісно припадаючи на скалічену ногу, кинувся до правого борту, за яким зник барон. Коротка мить польоту в безпросвітну темінь, і Зміїне Море прийняло гнома у свої крижані недружні обійми, вибиваючи дихання у нього з грудей. М’язи тут же зсудомило. Спантеличений і дезорієнтований, Велір озирнувся по сторонах, усвідомлюючи, що не бачить не тільки барона, але навіть днище свого корабля. Навколо була лише каламутна темінь.

На нього нахлинула гостра паніка. І без того неслухняна нога заніміла та ніби сама собою потягнула на дно. Шкіру закололо голками. Судомно працюючи руками, гном виринув на поверхню, найбільше жахаючись того, що його зараз докладе по голові бортом аака, який знову змінив курс. Але йому пощастило. Хтось із людей барона додумався запалити факел, і на коротку мить засліплений Велір все ж зміг, нарешті, помітити коня, який борсався неподалік.

Збожеволіла тварина гребла в сторону, протилежну судну. Але через свою чималу ношу не встигла віддалитися досить далеко, раз у раз занурюючись під воду з головою. Її перелякане іржання переросло вже в якійсь майже протиприродний вереск, яки боляче бив по вухах. Барон смикався, гарчав, плювався і захлинався, явно втрачаючи останні сили в сутичці з проклятими поводами. Підпливаючи, Велір безжально уперіщив його ліктем в череп, розуміючи, що може витратити занадто багато дорогоцінних митей на те, щоб впоратися з переляканим потопельником. Уперся здоровою ногою в бік коня, занурюючи його під воду, лівою рукою підхоплюючи непритомного Шейхарда під підборіддя, залишаючи його обличчя зверху. Правою витягнув з прихованих піхов на поясі короткий клинок і одним сильним рухом розсік шкіряний ремінь.

Барон опинився на волі, але ніж, останнє нагадування про батьківщину, що відкинула Веліра, довелося викинути. Працюючи правою рукою і правою, здоровою ногою, гном поплив в сторону «Ларімару» під крики воїнів Шейхарда. Вже дуже скоро їм скинули одразу кілька мотузок, якими гном з трудом зміг обв’язати нерухому тушу барона. Залишившись внизу і чекаючи своєї черги, Велір майже з подивом помітив, що кінь одумався, та з усіх своїх останніх сил гребе до нього, мабуть, почувши в ньому свого рятівника. Відчуваючи, що втрачає останню чутливість замерзлого, неслухняного тіла, гном в’яло підхопив обрізані поводи й простягнув їх вгору, в чиїсь жадібні руки. Кінь вперся копитами в борт, знесилено стогнучи та вже навіть не сіпаючись, а сам Велір умент пішов під воду з головою, відчуваючи дивну, майже блаженну смиренність з власною невідворотною смертю.

І саме тоді, на межі втрати свідомості та смерті, гном і побачив його - величезний білявий силует чи то жирного змія, чи то довгої рибини, що втупилась на нього розсипом дрібних сліпих очей. Тварина була досить велика, щоб штовхнути корабель, збивши його з курсу, і безумовно настільки здоровезна, щоб проковтнути дорослого чоловіка одним заходом.

Монстр рушив вперед і в цей самий момент одразу кілька чоловічих рук смикнули Веліра вгору.

Опинившись на палубі, гном насилу повернувся на бік і його болісно знудило. Біль в скаліченій нозі майже не відчувався, але скоріше тому, що і решта тіла не відчувалася теж. Рухи давалися з великим трудом, крижане нічне повітря обпалювало легені. Перед очима стояла каламутна, неприємна картинка без чітких обрисів та стійких форм.

- Ти... врятував... мені... життя... хард, - насилу прохрипів чоловік за його спиною, і закашлявся.

- Значить ... - Велір придушив черговий блювотний порив і навіть зміг набрати повітря. - Ти... виплатиш мені... решту?

Барон розреготався, але вже дуже скоро захлинувся власним сміхом, знову болісно захекавшись.

- І більш... того... - нарешті, зміг видихнути він. - Ми навіть... не будемо... тебе... бити...

- От пощастило, - відгукнувся гном, і знесилено звалився на крижану смердючу палубу, здорово приклавшись потилицею.

***

До берегів Узбріжжя вони прибули вранці наступного дня. Ще на світанку з’ясувалося, що тварина - якщо вона не здалася Веліру в передсмертному маренні - пробила в лівому борті аака невелику дірку, через яку «Ларімар» повільно, але неухильно набирав води в трюм. Довелося причалювати до берега раніше, аніж вони розраховували, але їм все ж пощастило, що це не сталося ще в протоці Зміїної Шиї. Бійці барона ось уже третю годину вичерпували воду, але навіть найбільший невіглас у мореплавстві розумів, що назад «Ларімару» вже не повернутися.

Велір сприйняв новину стоїчно. Зараз гном і сам не до кінця усвідомлював, чи дійсно він виявився вже готовий розлучитися зі своїм кораблем, будинком і за сумісництвом кращим другом за сотню золотих драенів, чи то його просто ще не до кінця відпустило крижане заціпеніння вод Зміїного Моря. Хоч як би там було, те, що сталося, вже не змінити. Тому він лише продовжив спокійно стояти біля керма, закутаний у свою та чиюсь чужу ковдру по самі вуха. Шейхард виглядав нітрохи не краще. Його руде волосся немов зблякло, а раніше рум’яно-рожева шкіра набула хворобливий сіруватий відтінок. Хтось із воїнів барона навіть шепотівся, що вони з гномом тепер прокляті, і сам Велір навряд чи був впевнений, що це не так. Але не схоже, що Шейхарда це хоч скільки-то хвилювало.

Найбільше страждав Годвін, і розуму аж понад голову не потрібно було мати, щоб зрозуміти, як він карає себе за виявлене в фатальний момент боягузтво. Гном навіть майже відчув до нього щось на зразок співчуття, але це була дуже коротка і не дуже переконлива мить, яка зникла так само блискавично, як і з’явилась.

Трохи дивним було те, як реагували один на одного коні. Той, що випав за борт, стояв тепер осторонь, і Велір був майже впевнений, що до поїздки на «Ларімарі» він мав димчасто-сіре забарвлення. Зараз колір його хутра куди точніше було б описати навіть не як білий, а як безповоротно сивий. Два інших скакуни поглядали на нього з деяким побоюванням, раз у раз фиркаючи та тривожно переступаючи з ноги на ногу.

Були й втрати. Той з людей барона, що отримав копитами в груди, захлинувся, коли аак набрав води при черговому крені. Шейхард відмовився поховати його в морі, і тепер тіло покоїлося у борта, загорнуте в ковдру і підперезане дикою сумішшю з обірваних поводів та корабельних канатів. І це теж не додавало веселощів і без того зневіреним чоловікам. Хоча, на думку Веліра, вони ще легко відбулися.

Через те, що вони так і не дотягнули до берегів сигрульских земель, де, наскільки пам’ятав гном, ще збереглася стародавня пристань, довелося заганяти «Ларімар» на глибоку мілину. З явним небажанням люди барона спускалися за борт, занурюючись у крижану воду по пояс, передаючи один одному поклажу та виносячи на берег тіло їх загиблого товариша. З кіньми виявилося ще складніше - ті настільки наполегливо відмовлялися сходити з палуби аака, що довелося буквально виштовхувати їх за борт. Всіх, крім сивого. Його барон звелів поки не чіпати.

Шейхард, що залишався на кораблі до останньої миті, підійшов до завмерлого біля керма гнома та кинув Веліру капшук з другою половиною обіцяної плати.

- Ось тримай. Ти славно постарався, хард. Тут навіть трохи більше, ніж я обіцяв, - Недовго помовчавши, він продовжив. - Я позбавив тебе дерев’яного коня, і хочу подарувати замість нього справжнього. Якщо ти, звичайно, його візьмеш. Ти не сумнівайся, це славна кобилка, молода і витривала, без підступу. Здається мені, після вчорашнього між вами двома встановився особливий зв’язок...

Велір промовчав, обдаровуючи барона серйозним поглядом темних, уважних і дуже втомлених очей.

Шейхард з розумінням кивнув.

- Гаразд. Піду. Але якщо тобі захочеться знайти собі дім - знай, тебе з радістю приймуть в Драддені, моєму родовому маєтку. Особисто я буду гордий мати на своєму боці настільки відважного чоловіка.

І, грюкнувши гнома, що знову виріс до шанобливого «харда», по плечу, він пішов за своїми людьми.

Велір перевів погляд на сиву коняку, яка смиренно очікувала своєї долі. Йому раптом спало на думку, що він точно знає, яке ім’я їй дасть.

Тейде.

«Та, що вижила».