Мого серця біль

22043
Публікація: 24.11.2022
Вірш
В процесі

Все почалося з нашого перегляду «Воно».

Я в пам’яті досі тримаю страшні картини цього кіно.

Мені було так самотньо, друзі не прийшли,

Я все оглядалася, шукала кому б мої розмови підійшли,

А ти така ж розгублена стояла, дивилася, як я, у телефон,

Я зрозуміла одразу, нам буде добре в унісон.

Я перша підійшла, себе ж переборола,

Хоча зізнаюся, від переляку руки хололи.

Твої знайомі також не прийшли в той вуличний кінотеатр.

— Подивимося разом? — насмілилася я спитати,

А ти погодилася і посміхнулася тоді так щиро...

На дворі ніч, мороз нам пробирався до шкіри,

Всі ковдри закінчились, ми на твоє худі сіли.

Ти щось казала, я через галас кіно не розуміла,

Відповідала короткими «так» чи «ага».

Не знала ще тоді, яка моєму серцю станеш дорога.

Так дві години секундами стали. Настав час розійтися.

Було так морозно, хотілося скоріше вдома зігрітися.

— Тебе підвезти? — тепер вже ти мене питала.

Такої атаки моє серце до того не переживало.

Я червоніла густо, раділа що на вулиці темно.

У відповідь сказала ні. — Я почекаю таксі, напевно.

Чекати двадцять хвилин, осіння прохолода вбивала.

Ти залишилася зі мною, ми про щось жартували.

Зайшли в найближчу будівлю зігрітись,

А там були твої знайомі, це ж треба так зустрітись!

— Це твоя дівчина? — вони тебе спитали.

Я з подиву замерла, ти ні сказала, віджартувалась.

— Просто ви виглядаєте мило разом.

Їхні слова у моїх вухах грали джазом.

Я в той момент в тобі пропала, ти б тільки знала.

Ти б знала, як твоя посмішка мене зачарувала.

Твої знайомі пішли, а ти вирішила уточнити:

— В мене є хлопець, — це треба ще так вміти,

Щоб з першого ж пострілу вбити одразу.

Я за свої ж думки до себе відчула відразу.

Ти сміялась, що люди тебе лесбі вважають

Лише через те, як ти виглядаєш.

Я підіграла, а в думках тебе арештувати хотіла.

Ти незаконно своїм виглядом мені дала даремну надію.

Твоє коротке золоте волосся, кепка,

Красива посмішка і погляду затока,

Мене в тобі втопили. А ти смієшся, як же так.

Ось так, моє сонце. Мені тепер без тебе ніяк.

Я провела тебе до, як я гадала, твоєї машини.

Бездумно кинула: — Гарний колір, — не знаючи всієї картини.

— Це мого бойфренда авто, до речі.

Ти вдруге мене вбила, а потім обняла за плечі.

Навіщо з моїм серцем граєш, дівчино п‘янка?

Я розумію, ти не й думала, що я така.

А я така, як є. Самотня, через те й дурна.

Мені ти запала у душу, а особливо твоя посмішка ясна.

Ти не хотіла їхати перша, мене не відпускала.

— Я напишу, як буду дома, — я пообіцяла.

Ти посміхнулася востаннє, в машину сіла.

Оту що твого бойфренда, а не твоя. Небесні сили,

Я у твоїх очах зірки ловила. Тепер не страшно й вмерти,

Коли пізнала я нарешті справжнє кохання, хоча й зі смертю.

Відтоді не було такого дня, що б я не думала про тебе.

Мені ні їсти, ні пити більше не треба,

Тільки б тебе зустріти ще хоч раз.

Коли побачила тебе я вдруге, пропала враз.

Ти йшла по вулиці, а я сиділа у кафе.

Я крізь вікно тебе одразу впізнала, ти ж не помітила мене.

Ти йшла в спортивному костюмі, така крута.

Мені від бажання скрутило низ живота.

В руці ти несла шолом від байка,

Мені лише від думок як ти ганяєш стало палко.

Ти швидко пройшла, повернула наліво.

Мене мутило від солодкої кави, випити б пива.

Я вскочила, побігла нетерпляче додому.

В душі гола, згадую нашу розмову.

«Просто ви виглядаєте мило разом.»

Ноги тремтять, мене вигинає в екстазі.

Пальці липкі, змиваю хіть водою.

Мені б думати не серцем, а головою.

Ти красуня і сексі, але бойфренда маєш.

Я постійно забуваю, хоч ти мені сама сказала.

Уявляю тебе перед сном. Ти підло сидиш в голові.

Уночі снишся мені. Сидиш на байку в шоломі новім,

Мене підкликаєш. І потім ми катаємось всю ніч.

Не на байку. Я на тобі при світлі свіч.

Твоє коротке золоте волосся розтріпалось,

Я пальцями за нього, як за рятівне коло тримаюсь.

Твоя яскрава посмішка блищить на пухких вустах,

Ласкаві руки лежать на моїх грудях.

Ти мій байк, я твоїм тілом керую.

Від губ до грудей, потім нижче мандрую.

Заводжу тебе, як двигун, тисну на газ,

Милуюся, як жадібно до мене тягнеш таз,

Облизую губи. Мої не такі, як твої, пухкі,

Та повір вміють робити такі речі жаркі,

Що тобі й не снилось. А снилося це мені.

Прокинулася зранку спітніла. Ненавиджу сни.

Ранковий душ, знову думки про тебе,

Знову липкі пальці, пожежа між ребер.

Іду на роботу, знову бачу тебе. Ти так далеко,

Своєю посмішкою мене наражаєш на небезпеку.

Ця посмішка мені, немов на рану сіль.

З чого ж смієшся ти, мого серця біль?

Із жалюгідності моєї? Хто знає, може й так.

Мене незламну розламав якийсь юнак,

Лиш тим, що ти його, а не моя.

Це він на твоєму байку ганяє, а не я.

А може й байк отой його, як і машина.

А його ти так само вбиваєш своїми очима,

Руками, посмішкою, волоссям й словами?

Я була б краще за нього, клянусь небесами!

Ніколи б не відпустила тебе одну на ніч кіно,

Тим більше, коли це страшне «Воно»,

Тим більше пізно уночі, коли на вулиці мороз…

А він так легко відпустив. Юначе, та в тебе психоз,

Якщо гадаєш, що таким з відношенням вона залишиться твоєю!

Ще раз так зробиш, і я клянусь, стану змією,

Приповзу до неї та, як Єву, її спокушу.

А в тебе отрутою плюну, хвостом задушу.

І я не жартую, ти дивись мені юначе,

Якщо колись дізнаюся, що вона через тебе плаче,

Я її ж байком тебе переїду. Ще раз клянуся.

А поки я до неї не піду, на посмішку її лише всміхнуся.

Поки з тобою щаслива серця мого біль,

Я знов сама терпітиму зимову заметіль.

Тобі ж, моя п’янка красуне, я клятися не можу.

Зробила б я це хіба що під вінцем, мого серця вельможо.

Ми знову зустрілися, сидимо в мене вдома.

Твій хлопець сучий син, як завжди. Ти закрила очі від втоми.

Проводимо разом всю ніч, я знову тону в твоїх очах.

Молюся лише, щоб погляд твій не зачах,

Як посмішка твоя колись яскрава.

Ти біля мене спиш, в моїй руці замерзла вже ранкова кава,

А я на тебе не дивитися не можу просто.

Згадую цю ніч, мого ліжка маленький простір,

Тебе розпалену й сумну в моїх втішних обіймах.

Обіймах, нічого більшого. Зупиняв мене страх.

І мій, бо ти не моя. І твій, бо ти така була розбита.

Тепер маю клятву стримати, твого бойфренда вбити.

За те, що знову залишив тебе саму вночі,

Не хвилювався, не дзвонив дізнатися, з ким плачеш ти,

Що з посмішкою твоєю, чому не повертаєшся в вашу квартиру.

Ви живете разом. Ти ще раз увіткнула в моє серце сокиру.

Ти прокидаєшся, я зізнаюсь тобі в коханні.

Відшукую в серці слова правдиві останні.

Ти їх з сумною посмішкою відправляєш у смітник.

Мій приткий язик тебе переконати не зміг.

Ти їдеш додому, до бойфренда свого, Адама,

А на мені назавжди залишаються невиліковні шрами.

Це ти мене пошматувала, дівчино п’янка.

У відчаї до леза тягнеться моя рука.

Мені вже дійсно не страшно нарешті вмерти,

Пізнавши справжнє кохання, хоча й зі смертю.

І хеппі-ендів дійсно не існує, це вигадка кіно.

Та й як він міг в нас бути, якщо все починалося з «Воно»?

Ти нещаслива. Твій погляд зачах, серця мого біль.

А от мені добре, бо мертвим виявляється усеодно на заметіль.

Відкриваю очі. Тужливий осінній ранок стелиться туманом.

Дивлюся на руку, порізу немає. Це все було сном, обманом.

Така напевно в мене доля, тебе бачити уві сні,

Кожну ніч помирати, душити зранку крики голосні.

В реальності ж тебе тижнями не бачу, сумую, вмираю.

Палець над твоїм номером замирає, відваги не маю.

Наступна зустріч — костюмована вечірка.

Від злості у мені замість душі їдюча дірка.

Він знову не прийшов, ти приїхала одна.

Красуня, як завжди. А посмішка сумна.

За посмішку твою я ж не боюся й вмерти,

Хоч знаю, тобі не потрібна моя самопожертва.

Слухаємо музику, танцюємо годинами разом.

Мене від твоїх плавних рухів і сміху вигинає в екстазі.

Ти ніжна, мов хмаринка, мов небо блакитно-біле.

Я ж чорна розбита чашка. Скажи, як зібратися в ціле?

З тобою — ніяк. Знову настав час прощання.

Обіймаємося, шкода не цілуємося, на остання.

Зима завірюхою віє, навіває завдання й проблеми.

Ми не бачимося місяць. Я складаю про тебе поеми.

Ти перша мені пишеш, кличеш завтра піти погуляти.

Як же відмовити? Моє єдине хобі з тобою розмовляти.

Ми йдемо в ресторан. Нас переслідують посмішки й жарти.

Не грай з моїм серцем, прошу, воно того не варте.

Це вже занадто. Занадто на побачення схоже.

Друзі не заграють одна з одною, знаєш, моя вельможо?

Я поступово повертаюся до реальності сумної.

Сама питаю про твого хлопця, додаю на рану солі.

А сіль та в польоті, наче фенікс, перетворюється в ліки.

Ти його покинула, шукаєш окрему квартиру, його забуваєш навіки.

О, сили небесні, скажіть мені, хоч я в вас не вірю,

Невже хоч раз у житті мені щастить! Неймовірно!

І вперше за моє безцільне життя я відчуваю прихід весни.

Заметіль відступила. На блакитному небі нарешті хмари ясні.

Щоб оцінити твір, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Коментарі