Між світами. Літопис перший

Олексій все ще не міг прийти до тями від побаченого, як Євген почав його квапити:

- Ідемо, швидше! - сказав він, потягнувши хлопця за собою геть від порталу. Іркус та охорона порталу залишилися позаду. На прощання Іркус махнув рукою Олексію.

Євген та Олексій йшли повз руїни невеликої сторожової вежі.

- На старті на нас чекають пілоти, - розповідав Євген. – Зараз долетимо до Долана…

- Що це? - вказуючи на вежу, запитав Олексій.

- Колись це був опорний пункт, - відповів Євген, - але після невеликої сутички з магами вампірів він перетворився на руїни.

І як ні в чому не бувало, продовжив:

- Там треба буде тебе розмістити...

- Вампірів?! – зупинився як укопаний Олексій. – Ви сказали «вампірів»?

Євген обернувся на нього і, зітхнувши, промовив:

- Чому Віктор не присвятив тебе?

Він підійшов до Олексія і поклав йому руку на плече:

- Я розумію, ти розгублений, але просто довірся мені. Ще багато чого тебе здивує. Ти, головне, не перебивай. Я давно не займався новобранцями.

Він обернувся і продовжив шлях, махнувши рукою, щоб Олексій ішов за ним. Олексій мовчки кивнув і пішов за чоловіком.

– Транспортна мережа у контрольованому нами секторі міжсвіту дуже розвинена, – розповідав Євген. – Щоправда, транспорт тут своєрідний – грифони.

- Грифони? - забувши про прохання не перебивати, перепитав Олексій.

- Так, - кивнув Євген, - переважно ними керують спеціально навчені пілоти, але ти теж пройдеш курс підготовки.

- Вибачте, я літатиму на грифоні? – ще раз перебив Євгенія Олексій.

- Звичайно, - відповів чоловік. - Заклинання левітації, зрозуміло, є, але ним мало хто здатний навчитися.

Олексій хотів запитати за заклинання, але вирішив більше мовчати. Занадто багато питань! Але він уже був упевнений на сто відсотків – це не розіграш.

На скелі біля краю урвища стояли два гігантські леви з головами орлів і золотими крилами на спинах. Звірі були закуті в золоту броню. У світлі міжсвіту, броня та крила переливалися яскравими відблисками. Грифони поводилися спокійно, як смирні коні. Поруч, на землі сиділи два пілоти та грали в щось на зразок шахів. Помітивши Євгена, пілоти піднялися. Олексій зазначив, що вони дуже худі та граціозні. Їхні рухи були плавними, але не химерними, все виглядало природно.

– Не витріщайся на їхні вуха, – прошепотів Євген Олексію, – ельфи цього не люблять.

«Ельфи?» - здивувався Олексій і помітив, що вуха у хлопців справді були неприродно довгими. Неприродно для людини, але перед ним були не люди. Згадавши згадку Євгеном вампірів, Олексій вважав за краще не дивуватися, хоча робити це було дуже складно.

Пілоти були одягнені в шкіряну уніформу, що нагадує комбінезони з химерним зеленим візерунком. Шоломи закривали голову, але вуха були відкриті, для них були спеціальні вирізи.

- Пане магістр, - один з ельфів звернувся до Євгена, - грифони готові, можемо летіти хоч зараз.

- Добре. Алерт, – Євген звернувся до одного з ельфів, – Олексій наш новобранець і жодного разу не літав на грифонах, допоможи йому.

Алерт мовчки кивнув і підійшов до Олексія.

- Алерт, - він простяг руку для потиску. На шкірі, з-під рукава, виднівся візерунок, що нагадував той, що був на уніформі. Олексій спершу подумав, що це татуювання. Але його колір був чисто білий.

– Олексій, – хлопець потиснув руку, сильну руку.

- Ходімо, я навчу тебе користуватися грифоном. Вестиму я, ти сидітимеш у другому сідлі.

Залізти на грифона не важко, все як на коні. Тепер Олексій розумів, чому батько хотів, щоби він зайнявся верховою їздою. Алерт пояснив і показав, як правильно застібати ремені, що перехрещуються. Спинки у сідла не було, але ремені кріпилися на талії та лямками підіймалися на плечі. Причому та частина, яка йшла спиною була жорсткішою і підтримуючи хребет.

– Ну що, полетіли? – через плече, спитав Алерт.

– Так, – не впевнено відповів Олексій. Грифон був більший за коня вдвічі. Його сідло було за крилами, тоді як сідло Алерта перед ними.

Почувши невпевненість у голосі хлопця, пілот засміявся.

- Не бійся, нічого страшного тут немає. Навіть якщо впадеш із нього, помреш не одразу. Може навіть і встигнемо зловити, – він говорив про це жартома, але Олексію стало ніяково. Він з силою вчепився у дві шкіряні петлі перед його сідлом. Хоч ремені й здавалися надійними, після жарту Алерта, Олексій боявся впасти.

З диким ревом грифони кинулися зі скелі вниз, різко натягнувши поводи, пілоти повели їх вгору.

В Олексія запаморочилося в голові від таких маневрів! Він думав, що в нього через рот виваляться всі нутрощі. Політ на грифоні не йшов не в яке порівняння з поїздкою на коні. Грифон не хотів летіти прямо. Після крутого пікірування та різкого набору висоти він вирішив зробити бочку. У Олексія запаморочилося в голові. Він хотів був попросити, щоб Алерт вів м'якше грифона, але той, кинувши погляд через плече, все зрозумів і без слів. Далі вони летіли прямо.

Трохи прийшовши у себе, Олексій зміг озирнутися.

– А що там унизу? – дивлячись під крило, спитав хлопець.

- Не знаю! - було відчуття, що Алерт не відчуває страху. Звісно, він досвідчений пілот, а людина тут уперше!

– Маги із палат посилали експедиції до центру міжсвіту, але що там – не кажуть простим громадянам.

Євгеній летів поруч, розглядаючи «небо». Через пів години польоту їм стали траплятися населені острівці. На крихітних ділянках землі, що ширяють у повітрі, люди та ельфи будували будинки, обробляли землю, несли службу.

– Ось і Долан! - вказуючи кудись уперед, радісно крикнув Алерт.

Олексій подивився у вказаний бік і втратив мову. На величезному острові був казковий замок. Високі сторожові вежі в готичному стилі зі світло-зеленого каменю, обвиті плющем. У центрі замку, на головній вежі розташовувалася величезна скляна куля, що переливається блискавками всередині. На камені замку були білі вигнуті смуги, що слабо світилися. Навколо замку літали безліч грифонів. Одні були просто з вершниками, або як заведено називати пілотами. Інші несли в передніх лапах якісь пакунки.

- А що за пакунки у грифонів у лапах? - запитав Олексій, вказавши на одного такого грифона.

– Пошта! – відповів пілот. - Ну, чи просто дрібний вантаж. Якщо треба перевезти щось велике, то до сідла знизу чіпляють трос, а на нього вже вантаж. А якщо дуже великий вантаж, то підчіплюють кілька грифонів. Але це рідко, так вони багато тягнути можуть! Зараз Золотко, - він поплескав по шиї грифона, - літає не напружуючись! Для неї наша вага це так, пушинка!

- Ага, - тільки й зміг відповісти Олексій. Він оглянув Золотко. Тварина була велика. І найцікавіше, що грифон дуже рідко змахував крилами. Здебільшого у польоті вони планерували, хоча при цьому не втрачали висоти. Чому це відбувалося, Олексій не знав. Адже під ними була… нескінченність?

На підльоті до однієї з веж їх зустрів озброєний патруль.

– Форести летять, перевірити, хто ми! - крикнув Алерт, вітер заглушав голоси.

До них підлетіли кілька воїнів на грифонах, з алебардами в руках. Обладунки на воїнах були зеленого кольору та прикрашені візерунками лісу: гілки, листя. Поруч із кожним форестом летів монстр. Він був схожий на гібрид людини та дерева. На вигляд людське тіло було вкрите корою. Довгі руки, також покриті корою, закінчувалися величезними кистями з загостреними кігтями. Голова монстра нагадувала орлину, як у грифона, але лише з тим виглядом, що вона була дерев'яна. Короткі ноги нагадували скручене коріння дерева, а величезні крила за спиною були схожі на сплетіння гілок і при кожному помаху обсипалися листям.

«Дерево», підлетівши до них, видало загрозливий рик, але нападати не стало. Під цим строкатим конвоєм грифони підлетіли до вежі та вдало приземлилися.

Олексій був щасливий опинитися на землі. Подякувавши Алерту за політ, він ходою, що хитається, відійшов від краю старту.

- Ти як? – Євген помітив його нездоровий стан.

- Нормально. Давно просто не літав на грифонах, – намагався пожартувати Олексій.

- Так, зрозуміло, почуття гумору є. Пішли знайомитись із товаришами по службі.

– А їх багато? – перевівши подих, спитав Олексій.

– Не дуже, – ухильно промовив Євген.

- Магістр Євгене? – до них підійшов один із лицарів.

– Так, – звернувся до лицаря Євген.

– На вас чекають у палаті магів ельфів, – викарбував лицар.

– Ем... – зам'явся Євген. - Це терміново.

- Так, магістр. Магістр Джонатан просив передати, що справа невідкладна.

- Добре, я скоро буду.

- Як накажете, - лицар кивнув і пішов геть.

- Щось трапилося? – обережно поцікавився Олексій. Тут він був уперше і якщо зараз Євген кудись піде, то він точно вляпається в історію. Він ніколи не був у середньовічному замку, де ходять лицарі та літають грифони.

- Так, - трохи збентежено промовив Євген.

– Я можу погуляти тут, – невпевнено промовив Олексій, обвівши рукою старт. Він чудово розумів, що Євген має справи набагато важливіші, ніж він. Так, від усіх нових відкриттів він геть-чисто забув, що прийшов сюди, щоб дізнатися про батька. Точніше, про його загибель. Але враження від переходу через портал та польоту на грифоні були такі сильні, що це вилетіло в нього з голови.

- Ага, а якщо ненароком звалишся в міжсвіт, що робитимемо? - запитав Євген. - Та й пропуску в тебе ще немає, а Долан, як-не-як, військове місто. Пішли.

Він подався зі старту, хлопець пішов за ним.

Коридори здавалися якимось лабіринтом. Олексій уже збився з рахунку від поворотів та сходів. По дорозі з Євгеном віталися ельфи, люди та… гноми. Спочатку Олексій подумав, що це карлики, але Євген пояснив, що ні, це справжнісінькі гноми.

- Куди ми йдемо? - запитав Олексій у Євгена, наздогнавши на одному з поворотів. Рухався він досить швидко.

- До бібліотеки інквізиції, посидиш поки що там, - не обертаючись, сказав він. – Ти любиш книжки? - він зволив обернутися.

У цей момент, не давши Олексію відповісти, з-за рогу на нього випало щось. Вискочивши, це щось упустило на них купу білизни та впало на підлогу.

- Ой, вибачте! – тоненьким голоском промовила винуватця.

– Елоріан? - запитав Євген.

- Магістр Євген? - перепитала дівчина і відразу кинулася збирати розкидані ганчірки. Вона була ельфом. Олексій кинувся помагати.

– Не треба, я сама, – скромно промовила ельфійка.

Євген все-таки вирішив наслідувати приклад свого супутника.

– І так часу нема! – бурчав Євген, збираючи брудну спідню білизну, розшиту золотими завитками.

– Нічого, встигнемо, – підбадьорив його Олексій.

- Ти нікуди й не поспішаєш.

Спільно, вони допомогли дівчині з білизною.

- Трясця! – промовив Євген, дивлячись на годинник. – Так, бібліотека скасовується! Елоріан, подивись за Олексієм, а я побіг.

Він швидким кроком зник за рогом.

Дівчина здивовано дивилася то на Олексія, то на поворот.

– Олексію, – простяг хлопець руку.

- Елоріан, - вона слабо знизала її, мало не розгубивши знову всю білизну.

– Це син загиблого магістра Віктора, який служитиме в інквізиції. – Євген виглянув із-за рогу. - Елоріан, подивись за ним.

– Ви це вже казали, – поправив його Олексій.

– Не перебивай старших! – суворо відповів Євген. - Допоможи краще дівчині, джентльмене!

Тільки зараз до Олексія дійшло, що Елоріан насилу тримає величезну купу білизни. Він вихопив її у дівчини. Трохи грубо, але…

- Не погано! – відповів Євген і знову глянув на годинник. Жахнувшись від побаченого, він стукнув себе долонею по лобі та додав:

– Дивись, я перевірю твою роботу!

Олексій хотів перепитати за службу, але Євген так само швидко зник за рогом. Всі питання потім, так зрозумів це хлопець.

– Ну і куди це нести? - запитав Олексій, коли вони з Елоріан залишилися одні.

- Ходімо, покажу, - сказала вона і попрямувала в черговий поворот. Щоб не відставати, він поплентався за нею.

- То ти син загиблого магістра? - запитала Елоріан, коли Олексій доніс кошик з брудною білизною до пральні. Там працювало ще з десяток ельфійок. Вони замочували білизну у великих чанах. У таких же великих казанах виварювали її та вручну прали в тазах з каламутною від бруду та мила води.

- Так, - кивнув Олексій. – Євген обіцяв розповісти мені про його долю, але…

Він показав кудись далеко, за купу поворотів у коридорах, де втік Євген.

- Розумію, - відповіла Елоріан. - Я росла без матері, - вона взяла порожній кошик, і вони знову пішли коридорами. Олексію нічого не залишалося, як іти за нею.

- Співчуваю, - зніяковіло відповів Олексій. - У мене мама жива, слава богу.

– Богу? – здивувалася Елоріан.

- Так, - зам'явся Олексій, - у нас так кажуть.

Зізнатися, йому не дуже хотілося говорити з малознайомою дівчиною про свою родину. Тема була болючою для нього. І зараз, трохи відійшовши від ейфорії польоту, він сподівався, що Євген скоро повернеться і відповість на всі його запитання. Але, судячи з поведінки чоловіка, у нього на Олексія були інші плани.

Взагалі Євген сильно змінився після проходу через портал. Він постійно кудись поспішав. У Запоріжжі він був іншим, стриманим та спокійним. Тут же він став іншим.

- Ах, так! - вигукнула Елоріан, - люди ж вірять в одного бога. Ми говоримо «слава богам», бо маємо багато богів. Точніше ми віримо, що богів багато.

– Цікаво! - відповів Олексій, розглядаючи Елоріан. На ній був зелений легкий сарафан трохи вище колін та сандалії. Олексій зауважив, що на її тілі такі ж лінії, як і на тілі пілота.

- Можна питання? - запитав він.

- Так, звичайно, - відповіла Елоріан.

- А що то за лінії на твоєму тілі? - поцікавився Олексій, вказуючи на лінії на тілі дівчини.

- А, ці! - вигукнула вона, опускаючи кошик на підлогу. Елоріан показала руки. - Вони йдуть по всьому тілу! - вона навіть трохи задерла спідницю.

- Я зрозумів, - стримано відповів Олексій. Дівчина поводилася невимушено з ним і навіть трохи розв'язано.

- Це знаки єдності із природою! – відповіла Елоріан. – Мій народ був народжений у лісі богами родючості як захисники природи, але…

Вона зникла. Вона теж мала болючі теми для розмови.

- Я не зовсім розумію, що до чого, - відповів Олексій, беручи руки дівчини у свої, - і якщо я зробив тобі боляче, вибач.

- Ні що ти! - вигукнула Елоріан. Та так сильно, що гном, який проходить повз, косо на них подивився. Олексій помітив це і поглядом провів його.

- Це з палати магів гномів, - відповіла Елоріан. - Вічно ходять, задерши ніс! А по суті, у них немає магів, лише слабкі шамани та цілителі.

- Маги, - посміхнувся Олексій, - чому я не здивований?

- Ти що, нічого не знаєш? – здивувалася Елоріан.

- Я лише дві години тому дізнався про… - він навіть не знав, як це називається. – Про все це!

- Ясно, - кивнула Елоріан, - тоді пішли!

Вона кинула на підлогу кошик і кудись потягла Олексія. Той не чинив опір. Все одно без неї він тут загубиться.

* * *

- Наш народ має ім'я нашого бога, бога лісу, Ельфа, - розповідала Елоріан, бовтаючи босими ногами в невеликому фонтанчику. – Він створив наш світ, ліс, річки, гори, моря. Він створив істот, птахів, звірів, парфумів лісу, фей. Саме від лісових фей ми й походять.

Вони сиділи у невеликому саду всередині замку. Біля входу в сад їх зустріла варта: двоє гномів із сокирами в руках суворо на них подивилися, але Елоріан сміливо заявила, що вона гуляє тут за дорученням магістра Євгена з палати магів інквізиції та показала стражникам язик. Ті нічого не відповіли лише проводивши парочку підозрілими поглядами.

Олексія розвеселила ця картина. Гноми були до пояса Елоріан і виглядали одночасно і суворо, і кумедно, а витівка дівчини ще більше додала комічності ситуації. Але він стримався, щоб не розсміятися.

Сам сад вражав своєю красою! Такого буяння фарб Олексій ніде раніше не бачив, абсолютно все було у квітах. Стародавні арки, лавки, непоказні камені були вкриті тисячами, мільйонами квітів різних кольорів: білі, світло-блакитні, червоні, жовті. Колірна гама доповнювалась чудовим ароматом. Солодкий квітучий аромат фіалок. Легкий і трохи суворий запах троянд… букет можна продовжувати нескінченно.

– Феї й обрали тоді того, хто очолить наш народ, – продовжила Елоріан. - Ним став великий ельф Арон I. Він правив нашим народом понад п'ятдесят років. І мудрішого правителя ще за всю історію ельфів!

Вона так захоплено розповідала історію свого народу. Або раси? Олексій не знав, чи розділені ельфи, як і люди, на народи та... раси? Як взагалі розуміти та приймати ельфів? Те, що вони не люди, він уже зрозумів, але чи мають такі ж відмінності як і люди? Колір шкіри, риси обличчя та інше? Запитати він соромився. Точніше, не хотів, адже дівчина була захоплена.

- Його сини, Арон ІІ та Арон ІІІ, не змогли жити у мирі, - натхненно говорила Елоріан. – Наш народ розколовся. Арон III, заздривши славі та мудрості брата, підняв повстання. Арон II не хотів лити кров і хотів все вирішити миром, але йому не вдалося. Він був убитий братом.

Вони сиділи біля фонтану, оточеного кущами квітів. Елоріан сміливо скинула сандалії та, опустивши ноги в прохолодну воду, бовтала ними там, створюючи невеликі хвилі, що зустрічалися з хвилями від струменя самого фонтану та розбивались бризками.

– Наш народ очолила його дружина, Пірорія I, перша ельфійська королева! – Олексій мовчки слухав дівчину. - До речі, зараз теж править королева! Олівія V. Так от, Пірорія I не стала виявляти шляхетність, і вибухнула перша в історії нашого народу війна. Арон III зі своїми прихильниками був змушений залишити континент Коріма та оселитися на островах Південного архіпелагу. Військові дії припинилися. Пірорія I правила ще тридцять років. Після неї на престол зійшов син Піорії та Арона, Екентій I. Під час його правління було досліджено всі куточки континенту та розширено кордони держави. Наступні вісім правителів вели тиху політику. Коли до влади прийшов Арон V, почалася військова реформа: ми почали нарощувати міць. І недаремно… одного ранку, на горизонті з'явилися щогли кораблів. Їх були тисячі. Південна імперія, так назвали свою країну прихильники Арона III, атакувала нас.

Збоку почувся невеликий смішок. Олексій та Елоріан обернулися і побачили високого ельфа у зеленій мантії.

- Магістр Варінас! - вигукнула Елоріан підстрибуючи. Вона мало не впала, послизнувшись у воді, але Олексій встиг утримати її.

- Обережніше! - вигукнув хлопець, притискаючи дівчину до себе. Вона трохи здивувалася від того, що відбувається, але змогла пробурмотіти:

- Дякую.

- Нема за що, - відпускаючи дівчину, сказав Олексій.

- Тише, дитино моя! – промовив Варінас.

- Я не ухиляюся від роботи! - вигукнула Елоріан. - Я тут…

- Так, так, я все знаю, - посміхаючись, промовив магістр. – Магістр Євген попросив мене розшукати Олексія.

- Ви знаєте мене? – здивувався Олексій.

- Ти схожий на свого батька, - відповів Варінас. Олексій хотів було запитати, але Варінас зупинив його.

– На всі твої запитання відповість магістр Євген.

- Добре, ходімо до нього, - кивнув Олексій.

– Ти не хочеш дослухати історію? – здивувався Варінас. - Елоріан так захоплено для тебе все розповідала, а ти...

Олексій глянув на дівчину, яка зараз стояла за його спиною. Так, справді, зараз він робить неправильно. Елоріан спеціально для нього почала цю розповідь, покинула роботу, за що, судячи з її реакції, може отримати наганяю. А він просто збирається йти? Так, там на нього чекає правда про батька, але хіба кілька хвилин щось змінять?

- Так, - кивнув Олексій, - дослухаймо.

- Тільки, - сказав Варінас, - дозвольте продовжити мені. Елоріан гарна учениця і чудово вивчила матеріал, але ми не на занятті у класі.

Хлопець із дівчиною лише кивнули у відповідь.

- Війська Арона III змогли захопити узбережжя, але далі ми їх не пустили, - почав ельф. – Витрати на армію повністю себе окупили, країну було захищено. Жителі півдня розгорнули застави на узбережжі та не продовжували атаки. Це було дивно, ми будь-якої миті могли контратакувати їх. Але Арон V був мудрим полководцем. Наші війська здебільшого пішли на північ і на кораблях стали обминати континент. Поки наші вороги зміцнювали плацдарм на узбережжі та будували укріплення, ми атакували їхні острови. Два з п'яти великих островів впали. Після жителі півдня відправили свій флот назад, залишивши на узбережжі малу силу. Ми змогли захопити узбережжя, але флот було розбито. Король Арон V загинув разом із флотом. Престол зайняв його брат, Норів II. Він вирішив не атакувати жителів півдня, а зайнятися обороною узбережжя. Наступні сто років жителі півдня неодноразово намагалися висадитися на узбережжя, але їх зусилля зникли задарма. А потім наші маги відкрили міжсвіт. Спочатку ми просто опановували його, переходили в інші світи, встановили контакт із гномами…

Магістр сумно замовк.

- Проклятий Союз! - спалах люті пройшов по обличчю Варінаса. – Вибачте… перший наплив військ, ми відбили, але коли вони почали перекидати цілі легіони, ми не витримали. Ми попросили допомоги гномів, але отримали відмову. Вони не хотіли йти на конфлікт. Нас підтримала лише інквізиція. Люди з Союзу не дозволили захопити Пріма терра, – він звернувся до Олексія, – та й не на руку це перевертням із вампірами… Ми билися відчайдушно, але… сили були нерівні.

На очах магістра блиснули сльози.

– Група магів перенесла Долан на цей острів. Усі хто не встиг врятуватися у місті – загинули…

«Елоріан розповідала набагато цікавіше» - подумав Олексій, але вголос не наважився щось говорити.

- Але тут ми в безпеці, - сказав Варінас.

- Ви так у цьому впевнені, магістр? - розповідь Магістра здавалася Олексію сумбурною. Що це за союз? Чому там люди? Проти них не тільки вампіри, а й перевертні? Хто такі перевертні та вампіри він знав за легендами та фільмами жахів, тому не поділяв впевненості Варінаса.

- Так, - впевнено промовив ельф. - Інквізитор, ти бачив кулю на головній вежі?

«Я вже інквізитор...» - промайнуло в голові в Олексія, але він лише кивнув.

– Це куля магічного захисту. Будь-якого перевертня або вампіра, що наблизився до населених нами островів, вона перетворить на жменьку попелу.

- Стривайте, магістр, я не можу зрозуміти. На найближчих островах жителі вирощують пшеницю, пасуть худобу, одним словом, господарюють, і цього вистачає для забезпечення міста, так?

- Так, - магістр погодився з моїми аргументами.

- Але тоді навіщо було залишати ваш світ? Жили б собі там спокійно. Вампіри та перевертні, звичайно, пробували б вас штурмувати, але потім кинули б цю безперспективну справу.

- Розумієш, інквізиторе, тоді коли ми втекли зі свого світу, кулі магічного захисту ще не було.

- Ясно, - кивнув Олексій.

- Що ж, - сказав Варінас. – Нам час, магістр Євген чекає на тебе.

Олексій підвівся і ладен був йти з ельфом.

- А тобі, Елоріан, - глянув на дівчину магістр, - доведеться повернутися до роботи.

- Як скажете, сумно промовила дівчина.