3.

- Слухайте сюди!

Підполковник Дмитренко поклав перед капітаном Романом Яшкіним і старшим лейтенантом Ігорем Мокрецем аркуш паперу.

- Це зведення за цю ніч. Там ідеться про зникнення тіла з міського моргу. Вам потрібно його сьогодні знайти і повернути туди, де йому і належить бути. Тобто назад до моргу.

- Товаришу підполковнику, у нас що, сатаністи у місті завелися? - Ігор Мокрець своїми короткозорими очима тупувато вирячився на полковника.

- Заводяться мандавошки, сам знаєш де, - підполковник роздратовано відповів сержанту. - Справа не у сатаністах.

Підполковник знову замовк. Він не знав як продовжити. Те, що він збирався сказати було занадто навіть для нього, але він обіцяв Антону. А обіцянки потрібно виконувати. Тим більше, він вважав себе боржником Кардаша. Прийшов час сплатити рахунок. Підполковник розумів, що пауза затягнулася, і хотів уже сказати, все як є, але його знову випередив Мокрець.

- Тоді можливо ці, як їх, некрофіли?

Сказавши він переможно поглянув на підполковника явно очікуючи на похвалу. Мовляв, он який розумний, такі слова знає.

- Та які нафіг некрофіли? Ви змовилися всі сьогодні, чи що? Некрофіли, сатаністи... Чи може ви бухали? Бухали, бля?!!!

Дмитренко навіть підвівся з-за столу.

- Відповідайте! В очі дивитися!

- Товаришу підполковник. Та ми трохи... - забелькотіли в один голос оперативники. - Так, для настрою. Тьолок запросили, от і... Сьогодні ж вихідний...

- Тьолок?! - уже не стримувався Дмитренко. - Тьолок їм захотілося! Ви забули, чим мені зобов’язані?! Забули, завдяки кому ще досі на волі живете і баб щупаєте?! Якби не я, вас самих уже у в’язниці давно замість тьолок використовували б!

- Товаришу підполковник, та ви що?! Як можна таке забути?! Ми все пам’ятаємо. Ми вам вірні. До могили! - злякано забелькотіли остаточно збиті з толку Яшкін і Мокрець.

- Не забули кажете... - поступово заспокоювався Дмитренко. - Це добре, що пам’ятаєте. Добре. А то ви мене знаєте. Якщо тільки що... Згною!

На останок він бахнув кулаком по столу, підкреслюючи вагомість своїх слів.

- Ми все розуміємо, і дуже вдячні вам за допомогу і захист. І зробимо все, щоб довести свою вірність, - першим зорієнтувався Яшкін.

Ігор Мокрець з усієї сили закивав головою, показуючи, що він повністю згоден зі словами свого товариша.

- Ну добре. Повірю вам цього разу. Слухайте уважно. Ваше завдання - знайти втікача і повернути його в морг. І, - Дмитренко зробив багатозначну паузу, - зробити так, щоб труп більше не зміг самостійно покинути це приміщення. Зрозуміло?

Оперативники знову ошелешено переглянулися. По їх очах можна було прочитати, як за декілька миттєвостей у них змінилася ціла гамма почуттів: спочатку здивування, потім переляк, який почав переростати у тваринний жах і бажання якнайшвидше зникнути із кабінету начальника.

- Чому мовчите? - не дочекавшись відповіді порушив тишу підполковник. - Коли говорили про тьолок, ви були значно балакучішими, - уже відверто знущався він.

Оперативники продовжували мовчати.

- Можливо у вас є питання? По очах бачу, є. Давай ти перший, - підполковник тикнув пальцем у лейтенанта Мокреця.

- Як це, спіймати труп? - прохрипів той пересохлим горлом.

- Що, страшно? - зло розсміявся підполковник. - А ґвалтувати дівчину, школярку було не страшно?!!! Я вас, виродки питаю, не страшно?!!! А вбивати її потім як було?!!! Душити?!!! Мовчите, блядь?!!! Мовчите?!!! Як ви мені остогидли...

Підполковник, важко дихаючи дістав із ящика стола почату пляшку коньяку, налив собі повну склянку, випив, занюхав ліктем, і продовжив раптово охриплим голосом, - та не сціть. Живий він.

- Хто? - вирвалось у Яшкіна.

- Як хто? Труп.

Дмитренко вирішив, що вже достатньо налякав оперів, і настав час пояснити їм завдання.

- Слухайте мене уважно. Звати клієнта Щербина В’ячеслав Михайлович. Погоняло - Щербатий. 24 роки. Він наркоман зі стажем. Тут написана його домашня адреса, але там він не живе. Мати померла, а квартира заарештована виконавчою службою за несплату кредиту, тож він тусується у таких самих наркошів, як і сам. Вчора його привезли у лікарню з передозом. Принаймі, так визначили лікарі. Констатували смерть, і відправили до морга. А він вночі візьми та оживи… Поцупив у санітарів халат і втік. Як бачите, нічого страшного. Жодних сатаністів чи некрофілів. Майже всю роботу я зробив за вас. Навіть інформацію про клієнта зібрав. Від вас вимагається лише його знайти. Знайти сьогодні до вечора. Але робити це треба обережно. І звісно ж не залишаючи свідків. Все зрозуміло?

Підполковник вичікувально поглянув на своїх підлеглих.

- Якщо чесно, нічого не зрозуміло, - відповів Яшкін. - Навіщо нам шукати якогось торчка, хай він навіть раптово воскрес? Завтра, чи через місяць знову ширнеться і ласти склеїть. Ми тут до чого?

- Так потрібно.

- Кому потрібно? - наполягав капітан. - І чому ми повинні під час пошуків не залишати свідків?

Підполковник зрозумів, що розповісти потрібно буде все, зітхнув і сказав:

- Справа в тому, що для керівництва лікарні розголос цієї ситуації дуже небажаний. Вони саме очікують перевірку з міністерства охорони здоров’я. А тут таке... Усім причетним, на чолі із головними лікарем, загрожує службова невідповідність і звільнення. А вони цього не хочуть. Тим більше через якогось торчка, який як ти сам щойно зауважив, і так не сьогодні завтра загнеться. Тому і звернулися до нас за допомогою.

- І ви вирішили, що ми повинні їм допомогти?

- Ти проти?

- Не те, щоб проти. Я хочу розуміти межі цієї допомоги. Кінцевий результат своєї роботи.

- В результаті вашої роботи кількість трупів у моргу сьогодні ввечері повинна співпадати із кількістю трупів яка була у морзі цієї ночі. Вам все зрозуміло?

- Так точно! – по армійському відповіли оперативники виструнчившись перед підполковником.

- Тоді виконуйте. І пам’ятайте – часу у вас обмаль.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.