«Повідомлення» Валерія Матвієнко

Локація: лава присяжних

Персонаж: електрик

Предмет: повідомлення.

Емоція: паніка/відраза

Максиму не сиділося. Він совався на стільці, крутився, смикав нитку, що вилізла зі світера, аж вона виросла з ледь помітного хвостика у довгу зелену змію. Жінка, що сиділа поряд, не витримала.

- Вам вийти потрібно? Можна попросити перерву, якщо терміново.

- Ні-ні, пробачте, все гаразд.

Не міг же Максим пояснити, що йому пекло. Пекло в грудях, в кишківнику, в кишені. А для суду емоції не мали ніякої ваги, хіба що ти сидів на лаві підсудних, бо вбив свою дружину за зраду.

Але Максим сидів на лаві присяжних, хоча зараз і вагався, де йому було б комфортніше.

А судили сьогодні чоловіка. За зраду Батьківщини. Буцімто, він скидав русні позиції наших військових та об’єктів інфраструктури. Хоча точних доказів і не було. Зрештою, і справою такою не мав би займатися суд присяжних. Але Віктор Федорович Масний, поважний суддя з довжелезним стажем у 34 роки, зміг все порішати. Йому конче потрібно було виправдати підсудного, тож і докази, які спочатку ніби були, раптом виявилися сумнівними. І суд присяжних видався можливим. І його, звичайного електрика і вічного боржника судді – Максима, запросили як одного з присяжних. Звісно, відразу пояснивши, яким має бути вирок.

І Максиму пекло. Пекла відраза до себе, слабака і боягуза. До судді, покровителя, друга і… колаборанта. До цього підсудного, що на диво спокійно, зважаючи на обставини, почував себе, киваючи головою у відповідь на тихий шепіт адвоката. Максу кортіло встати і закричати, який це все огидний фарс! Які огидні ці люди, що багатіють на крові і стражданнях інших. Який огидний він сам, що знає. Знає, але мовчить. Мовчить і тільки мовчки ковтає сльози, читаючи новини в телеграмі про черговий приліт, про нові жертви. Чоловік втішав себе тим, що він не має доказів. Аж до минулого тижня втішав. Доки не отримав повідомлення.

І ось вже тиждень він бореться з бажанням викинути телефон. Бо його гидко брати в руки, бо противно носити в кишені. Боляче дивитися на нього, навіть коли лежить за кілька метрів. Бо щоразу він згадував вагітну жінку і її трирічного сина, якого вчив грати у футбол, бо тата не було поруч, тато захищав Батьківщину на фронті. А коли того ранку у будинок прилетіла ракета, у тата тільки й лишилося, що Батьківщина. І побратими.

А Макс з дружиною перед обстрілом виїхали. Мовчки увечері зібрали найцінніші речі і, не прощаючись з сусідами, поїхали до батьків дружини в село.

Чоловік на лаві присяжних зовсім не чув, про що сперечалися прокурор з адвокатом, не чув зауважень судді. Йому раптом потемніло в очах, груди пронизав різкий біль. Коли приїхала швидка, він уже не дихав.

Пізно увечері прибиральниця, миючи підлогу в залі суду, знайшла під стільцем телефон. Спробувала розблокувати, аби пошукати чий він може бути. На диво, чотири нулі спрацювали. На екрані висвітився чат одного з месенджерів. Останнє повідомлення було від якогось Віті Друга:

«Зараз же виїжджайте. Завтра у вас буде гучно».

Більше творів Валерії Матвієнко

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.