«Чому ти не янгол?» Дарія Гульвіс

Локація: морський безмір

Персонаж: убивця, який/а не знає

Предмет: морозиво

Емоція: зневіра

Плюх… Морозиво впало їй на сукні та смачно проїхалася вниз, зоставляючи жирний слід. Мері стиснула і розтиснула кулаки, а потім знову усміхнулася, хоча радості в очах не було.

- І що ти хотів почути? Що я – кілер? Що на моїй совісті більше сотні смертей?

- Ти не знаєш,- розсміявся Маркіян і відвернувся до поручнів.

За ними розкинувся неймовірний рожевощокий захід сонця, ніби в якійсь дешевій мелодрамі. Чоловік відвернувся і стиснув руки в кулаки.

- І що ж я не знаю? – спитала Мері спокійно.

Вона завмерла, склавши руки на грудях і дивилася байдуже на сонце. Від вітру щоки в неї розрум'янилися, а волосся розтріпалося. Вигляд був у неї невинний, ніби в янгола... але Маркіян уже не міг не бачити ті чорні крила в неї на спині.

- Як я можу тобі хоч щось тепер розповідати? – витиснув він скрізь зуби.

Мері прикрила очі й завмерла.

- А виглядала ти такою милою і гарною дівчиною… - пробурмотів Маркіян, тручи обличчя руками.

- Я уже сказала, що давно цим не займаюся...

- Ха… Може, ще скажеш, що покаялася?

- Ні.

Чоловік обернувся. Він підняв брови, чекаючи продовження. Мері стояла, ніби статую, але погляд метався божевільно в різні боки.

- Я не жалкую ні про що, - очі Мері нарешті зупинилися на чоловікові та раптом божевільно спалахнули.

Вона подолала відстань між ними в декілька кроків і притиснула Маркіяна до поручнів.

- Я не жалкую про жодне з тих вбивств! Я не буду ні перед ким каятися. Але я просто цим більше не займаюся. Можеш вірити в це, а можеш – ні,- виплюнула вона йому в обличчя, стиснувши його за комір. Мері його не трясла, ні. Вона просто тримала його міцно-преміцно, ніби вирішила придушити.

Маркіян здригнувся і спробував вирватися, але, зрозумівши, що спроби марні, завмер і зло сплюнув:

- То придуши мене та скинь у море. Бо я здам тебе поліції, як тільки ми доїдемо до Америки!

Мері дивилася уважно на нього декілька хвилин, а потім розсміялася і зробила крок назад:

- Ти цього не зробиш.

- І чому ж?

- Бо кохаєш мене.

- Ти – мені тепер огидна! - закричав він, але Мері вже його не слухала.

Вона розвернулася і, прикривши очі й злегка качаючи головою, рушила собі в каюту. В якусь мить по щоці скотилася самотня сльозинка, але жінка при цьому не перестала всміхатися.

Маркіян же дивився їй услід. Жадібно, ніби хотів проковтнути. Лише коли вона зникла в каюті здригнувся й опустив погляд на свої долоні. Він декілька секунд витріщався на них, а потім зовсім тихо, ніби побоюючись, пробурмотів:

- Пташка…

Помовчав, а через декілька секунд повторив уже повільно, смакуючи:

- Пташка…

А потім здригнувся і закрив очі, при цьому його обличчя перекосило, ніби хтось його вдарив.

Люди: літні дамочки з дітлахами, їхні знуджені чоловіки, та інші, які з якихось власних причин сіли на цей корабель, - почали виходити на палубу, щоб подивитися на зірки. Вони косилися на чоловіка, який завмер біля поручнів, але не підходили.

Маркіян же тремтів, стискав і розтискав кулаки. Він дихав - надривисто, видихаючи ротом, але так же відкриваючи очей. Від моря летіли бризки йому на обличчя, але відразу танули на розгарячілому обличчі.

- Із вами все гаразд?

Чоловік відкрив очі й покосився на дівчину, яка підійшла до нього. У бікіні та легкій накидці.

Маркіян усміхнувся до неї.

Більше творів Дарія Гульвіс

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.