Аня та її сукні (Саспієнс)
– Ну, як тобі сукні? – спитала тітка Маша.
Аня стояла посеред кімнатки та зосереджено роздивлялася три нові сукні, розкладені на ліжку. власне, вони лише вважалися новими. І це було видно. Одна була тютюнового кольору. Тканина була така практична, що тітка Машка просто не встояла перед нею в секонд-хенді. Друга сукня була чорно-біла, придбана у ще одному секонді, на розпродажі, а третя – блакитна, та не того яскравого кольору неба, а якогось болотяно-туманного. Цю сукню Машці тиждень тому віддала сусідка. Усі три сукні були однаковісінькі – прямі спідниці, прямі ліфи й такі ж прямі рукави.
– Я уявлятиму, що вони мені подобаються... – стримано почала Аня, проте тітка Машка вибухнула:
– А мені і нафіг не здалася твоя уява! Я ці сукні тобі для чого купила, га? Що тобі знову не так, невдячна ти паразитка! – здавалося, тітка Машка вже готова накинутися на Аню з кулаками.
– Але ж вони... вони не гарні! – Аня аж зіщулилася, коли сказала це.
– Ха! Негарні! А мені пофіг, гарні вони чи ні! Анько, затям, я не маю ні грошей, ні бажання потурати твоїм викрутасам! Це тобі не Київ, зрозумій, нарешті! Тут, в Ростові...
– Я не хочу бути в Ростові! – вигукнула Аня і замовкла.
– Так от, твій непутящий батя не для того тебе з Києва привіз, невдячна, щоб ти мені тут нерви тріпала! Тож затям, дорогуша! Будеш жити за моїми правилами! – Тітка Машка взялася ходити по кімнаті, щоб заспокоїтися. Їй аж ніяк не подобалося, що її непутящий братик, вирішивши «спокутувати провину» в армії «ДНР», перед цим привіз із Києва свою дочку Аню.
– Я не просила мене сюди привозити! – знову подала голос Аня і знову зіщулилася. Проте тітка Машка таки вирішила, що тижневий ліміт на прочуханки вона використала – все ж не хотіла, щоб сусіди заявили в «ювеналку».
– Ти маєш бути вдячна, дурепо, що твій батя про тебе турбується. Як вміє, що ж тут вже. І я турбуюся, щоб не ходила бомжихою по місту! Тож постарайся ці сукні не вимазюкати в хлам і не подерти на ганчір’я. Бо нове не скоро отримаєш! Он, секонди закриваються повсюди! З цими санкціями вже геть подуріли! Я турбуюся про тебе, дурепо!
– І я Вам дуже вдячна. – тихо сказала Аня. – Але була б ще більше вдячна, якби Ви купили хоча б одне платтячко з хоча б дрібненькою вишивкою...
– ОБІЙДЕШСЯ БЕЗ ВИШИВОК! – гаркнула тітка Машка. – Обійдешся! Ще не вистачало мені тут бандерівки в хаті! Значить, так! Повісь сукні у шафу, тільки гарно повісь, не кидай як попало! І «Радную рєч» повчи, скоро перше вересня, в нову школу підеш. І виросте з тебе путьова росіянка, не оте, що в Києві там скакає і доскакалося! – сказала тітка Машка і пригрозивши пальцем, вийшла з кімнати.
Анна зітхнула і, повісивши таки злощасні плаття у шафу, кинулася до комп’ютера. Так, вона давно шукала непомітні шляхи повернення додому. На лихо, їй було лише 14, тож без дорослих і без документів дівчина раз по раз ризикувала потрапити в поле зору поліції.
Занурившись у блуканні в Інтернеті через «ТОР», дівчина не одразу почула шурхіт за дверима. Вона почула незнайомі голоси. І тітка Маша, така люта і зверхня кілька хвилин тому, щось безпорадно-запопадливо шепотіла їм у відповідь на ледве чутне. Швидко, як тільки могла, Анна закрила «ТОР», вимкнула комп’ютер і вийшла з кімнати. Голоси чулися з кухні.
– Де гроші, зараза така?!
– Не знаю! Колян в «ДНР», казав, скоро буде виплата і тоді...
– Дура! Того «ДНР» вже майже нема! Укропи Київ як звільнили, так усе пішло через сраку в наших! Яка нах*** виплата??? Давай, показуй документи на квартиру!
– Нема! Я на сйомі тут живу! Я з племінницею!
– Племінниця? Прикольно! – Здоровенний качок потирав руки, передчуваючи щось.
Не сподобалися Ані ні качок, ні передчуття його, ні очевидна готовність тітки пожертвувати дівчиною. Вона зайшла до кімнати знову. Витягла з під ліжка пістолет, коли почула постріли. Стріляли з кухні – це очевидно. Швидко взявши пістолет в руки, дівчина привідкрила двері. Незнайомці, тим часом, «шманали» квартиру, проте їй було до цього байдуже.
І тут до кімнати попростував вже знайомий качок. Той, який облизувався, як кіт на сметану, почувши про племінницю. Аня згадала, як ще рік тому ходила у тир на заняття. Як придбала пістолет на заникані у алкаша-дядька 10 тис. рублів. Як вирішила ще у перший день перебування тут обов’язково вибратися. І повернутися додому. І цей момент настав. Зараз або ніколи. За маму. За бабусю, котра вже, певно, всі сльози у Києві виплакала. За мрії, які ризикували бути похованими тут, у Ростові.
Качок озирався на всі боки, підходячи до дверей. Він дійшов до кімнати. І почув постріл. Останній в своєму житті.
Аня вихопила тремтячими руками три нові сукні з секонд-хенда. Одну, тютюнового кольору, поклала на труп качка. І, узявши у небіжчика пістолет, пішла шукати його спільника.
Худий та високий, він колупався у бачку унітаза, ніби шукаючи щось. Колупався так захоплено, що не почув ні кроків з-заду, ні клацання затвору. Тільки постріл. Останній в своєму житті. Чорно-біла сукня упала на його труп.
Аня зайшла на кухню. Тітка Машка лежала у калюжі крові біля плити. Її очі так і лишилися здивовано-відкриті. Поклавши на неї третю сукню, блакитну, Анна вийшла.
Дівчина йшла вечірнім Ростовом. Кишені стискали пачки доларів, витягнуті у бандитів. На спині теліпався майже порожній рюкзак. Дівчина зупинила машину:
– На Суми! – скомандувала коротко.
– А чо так далеко? – здивувався водій, проте пачка доларів швидко вгамувала і подив, і цікавість.
Сонце червоною плямою заходило за обрій.
Машина темною плямою зникла у безмежжі доріг.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!