Останній притулок отамана (Нуар)
Вони прийшли до Гунського лісу темної-претемної ночі. Навколо була темрява, сирість, ухкали сичі. Їх було четверо, тих, що прийшли до Гунського лісу темної ночі. От тільки четвертий з них був мертвим. Тож саме для нього ладнали останній спочинок двоє товаришів, поки третій побіг до найближчого села по священика. Місяць шкірився на цю таємну поховальну процесію. Чи то лише людям здавалося, що шкіриться, а він собі світив, як учора або і сотню років тому. Аж ось – прийшли двоє – приятель тих двох, що небіжчика привезли, та отець Олексій.
Яму викопали за двадцять кроків на схід від старого дуба, тепер біля неї тихо світилася у темряві домовина. Вона була з недавно струганої соснової дошки, тож пахла ще живицею.
Отець Олексій довго роздмухував кадило, черкаючи відсирілими сірниками, які ну ніяк не хотіли горіти. Здавалося, ніщо не хотіло виказати своєї появи в цьому лісі – навіть вогонь. Та священик був упертий. Домігшись таки свого, він попросив відкрити віко.
Чоловік, що привіз священика, поцікавився, навіщо це йому?
– Так треба! А раптом там дохлий пес!
– Тут не до жартів, отче...
– Саме через це і годиться відкрити труну. Я все можу, окрім святотатства.
Труну відкрили, отець Олексій зазирнув і... упізнав! Упізнав отамана Веремія.
– Чому його поклали у брилі? – спитав священик.
– Така була його воля. Щоб поховали у брилі та вишиванці. Отаман так і до бою ходив, ви хіба не знали?
У розмову втрутився один із двох похмурих чоловіків, що все стояли мовчки:
– Дурна була звичка! Ворог його впізнавав серед нас ще здалеку! Тільки й ціляли у цього бриля, поки не влучили.
– Зате й ми його бачили! За версту! – озвався другий. – Завжди бачили, що він був з нами!
– Дурна була заведенція! – повторив перший і сухо сплюнув через плече.
– Не твоє то діло! – сказав йому у відповідь приятель. – Починайте відправу, отче. І, якщо можна, не розтягуйте, бо нас тут і ранок застане.
Раптом здалеку знову щось або хтось ухкати почав. Чи зойкати. А навколо темрява. Осіння мряка, скоро збиралося на дощ. Отець Олексій подумав, що сичі так не кричать. Хто ж тоді? І чи справді вони тут самі, у цьому темному лісі? Отож побачив, що справді краще не ростягувати справу...
Тихий голос священика доєднався до таких же тихих звуків Гунського лісу. Він уже не звертав уваги на «сича», занурений у справу.
Відправа була коротка, по тому труну опустили у яму, кинули зверху по жмені землі і засипали могилу. Її розрівняли і притрусили падалішнім листям. Священик почув підтвердження своїх думок:
– Ви зрозуміли нас, отче. Ніхто не повинен знати цього місця. Вони його шукатимуть і мертвого.
– Але не знайдуть! – сказав інший приятель покійного отамана і кинув свого заступа на підводу. – Навіть, якщо надибають цю місцину, його тут вже не буде!
– Як то не буде? – Отець Олексій аж злякався, та виду не подав.
– А отак. На небеса вознесеться!
Нічого не сказав у відповідь священик. Тільки перехрестився і мерзлякувато повів плечима. Та і що можна було сказати цим темним таємничим чоловікам, про яких що тільки не балакають по селам. Тож священику нічого іншого не лишалося, як час від часу молитися за їхні душі. Загублені душі.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!