4 Глава Липень 1990рік
Задушливе повітря не давало дихати, на вулицях не чутно співів пташок. Люди поховалися по своїх домівках та кабінетах від нестерпної спеки.
Марія одягнена у чорну сукню стояла біля труни своєї матері. Обличчя побліднуло, схудло, голова перев’язана чорною стрічкою, а волосся заплетене у тугі косички. Вона вже не плакала, сліз вже не залишилось.
Марія дивилась на свою маму, що неначе спала у домовині, ледь помітна посмішка назавжди залишиться на її білому обличчі. Світло-русяве волосся заплетене у косу, одягнена у свою улюблену блакитну сукню, руки складені в молитві. Уся кімната потопає в барвистих квітах, їх аромат змішується з запахом мертвої плоті, свічок та поту.
Марія ніяк не могла зрозуміти чому їй знайомий цей ненависний запах. «Де і коли я могла відчувати цей запах?», - думала вона, дивлячись на матір. Марія згадала свій жахливий сон. Вона не звернула уваги, але тепер все зрозуміла. Такий самих запах був тоді на поляні. Він ж увесь цей час переслідував її. Що ж це означає?
До будинку Лучків прийшло багато людей, щоб востаннє попрощатися і провести в останню путь померлу.
Андрій також стояв біля своєї дружини, лише тепер остаточно усвідомивши усю відповідальність, що на нього звалилась. «Усе так швидко змінилось, - наче говорив він з Софією, - не судилося збутись усім планам та мріям, які так старанно виношував у своєму серці. Вже ніколи не буде так, як було. Пустка, яку ніхто не заповнить, назавжди залишиться у моєму серці, кохана. Але я виконаю обіцянку і буду жити заради наших діток. В них завжди житиме часточка тебе.»
Кладовище – місто хрестів, пам’ятників та ангелів. Місце вічного спокою, тиші та смутку.
Марія дивилась, як опускають труну у чорну яму, а з нею і частину її самої.
Кажуть час лікує рани, можливо, але деякі рани лише заліковуються, вони постійно ниють і кровоточать. Так із розбитим серцем, ніколи ніхто не замінить втрату, а в пам’яті назавжди залишаться спогади.
Ніхто й не помітив, що над містом нависли чорні хмари, віщуючи грозу. Марія вкинула жменьку землі, що з глухим стуком розсипалася по труні. Небо розсікла величезна блискавка, здійнявся вітер, вдарив грім, великі краплини дощу забарабанили по землі. Дощ почав падати з ще більшою силою, передрікаючи бурю.
Могилу швидко засипали. Люди, боячись змокнути, почали швидко розходитись, залишаючи батька з донькою на одинці з своїм горем. Не помічаючи негоди, вони повільно поверталися додому, солоні сльози стікали по обличчі та змішувались з водою, що невпинно лилась з небес.
Будинок потопав у сутінках, зашторені вікна та дзеркала, усюди витав млосний запах смерті. Не зважаючи на бурю, Марія відслонила штори й повідчиняла навстіж вікна.
- Що ми тепер будемо робити, тату?
Андрій з гіркою посмішкою подивився на дочку. Він й не помітив, як вона постаршала та подорослішала за ці дні.
- Давай поїдемо у лікарню і провідаємо твого братика.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!