4 Глава Липень 1990рік

Задушливе повітря не давало дихати, на вулицях не чутно співів пташок. Люди поховалися по своїх домівках та кабінетах від нестерпної спеки.

Марія одягнена у чорну сукню стояла біля труни своєї матері. Обличчя побліднуло, схудло, голова перев’язана чорною стрічкою, а волосся заплетене у тугі косички. Вона вже не плакала, сліз вже не залишилось.

Марія дивилась на свою маму, що неначе спала у домовині, ледь помітна посмішка назавжди залишиться на її білому обличчі. Світло-русяве волосся заплетене у косу, одягнена у свою улюблену блакитну сукню, руки складені в молитві. Уся кімната потопає в барвистих квітах, їх аромат змішується з запахом мертвої плоті, свічок та поту.

Марія ніяк не могла зрозуміти чому їй знайомий цей ненависний запах. «Де і коли я могла відчувати цей запах?», - думала вона, дивлячись на матір. Марія згадала свій жахливий сон. Вона не звернула уваги, але тепер все зрозуміла. Такий самих запах був тоді на поляні. Він ж увесь цей час переслідував її. Що ж це означає?

До будинку Лучків прийшло багато людей, щоб востаннє попрощатися і провести в останню путь померлу.

Андрій також стояв біля своєї дружини, лише тепер остаточно усвідомивши усю відповідальність, що на нього звалилась. «Усе так швидко змінилось, - наче говорив він з Софією, - не судилося збутись усім планам та мріям, які так старанно виношував у своєму серці. Вже ніколи не буде так, як було. Пустка, яку ніхто не заповнить, назавжди залишиться у моєму серці, кохана. Але я виконаю обіцянку і буду жити заради наших діток. В них завжди житиме часточка тебе.»

Кладовище – місто хрестів, пам’ятників та ангелів. Місце вічного спокою, тиші та смутку.

Марія дивилась, як опускають труну у чорну яму, а з нею і частину її самої.

Кажуть час лікує рани, можливо, але деякі рани лише заліковуються, вони постійно ниють і кровоточать. Так із розбитим серцем, ніколи ніхто не замінить втрату, а в пам’яті назавжди залишаться спогади.

Ніхто й не помітив, що над містом нависли чорні хмари, віщуючи грозу. Марія вкинула жменьку землі, що з глухим стуком розсипалася по труні. Небо розсікла величезна блискавка, здійнявся вітер, вдарив грім, великі краплини дощу забарабанили по землі. Дощ почав падати з ще більшою силою, передрікаючи бурю.

Могилу швидко засипали. Люди, боячись змокнути, почали швидко розходитись, залишаючи батька з донькою на одинці з своїм горем. Не помічаючи негоди, вони повільно поверталися додому, солоні сльози стікали по обличчі та змішувались з водою, що невпинно лилась з небес.

Будинок потопав у сутінках, зашторені вікна та дзеркала, усюди витав млосний запах смерті. Не зважаючи на бурю, Марія відслонила штори й повідчиняла навстіж вікна.

- Що ми тепер будемо робити, тату?

Андрій з гіркою посмішкою подивився на дочку. Він й не помітив, як вона постаршала та подорослішала за ці дні.

- Давай поїдемо у лікарню і провідаємо твого братика.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.