ЧАСТИНА І І Розділ 1 Глава Зима 1980 рік

Наше життя, що Богом дане,

Згорає швидко мов свіча.

І кожен день, що проживаєм –

Це шлях по лезові меча.

Чи упадемо ми у прірву або ж

Дістанемось висот?

Це вибір кожної людини в

Єднанні помислів й чеснот…

(Оксана Грицина)

В кожного настає такий момент у житті, коли розумієш, що прийшов час змін. Будуть ці зміни в кращу сторону чи гіршу – це вже вибір самої людини. Та й зміни ці відбуваються лише тоді, коли людина сама зрозуміє або захоче зрозуміти, що час настав. Все, що відбувається в нашому житті залежить від вибору, але завжди постає запитання, а чи дійсно правильний цей наш вибір?

Вона носила ім’я блудниці, що стала праведницею, ім’я милосердної та стражденної матері світу, вона народилася в день, який визначив для неї це ім’я. Можливо це вплинуло на її долю, а можливо це лише відплата за гріхи та помилки минулих поколінь…

Кожен вчиться на власних помилках, та вона вважала помилкою суть свого народження та існування…

****

Жінка стояла біля вікна та дивилася на білі пухнасті сніжинки, що летіли з неба, танцюючи свій останній вальс. Сьогодні була особлива ніч… Все здавалось казковим, наче зачарованим. Оранжеве світло ліхтарів створювало ефект сіяння і блиску, вкриті інеєм дерева й кущі перетворювались на витвір мистецтва. Навкруги витало святкове та радісне відчуття Різдвяної ночі.

Вона все стояла та зачаровано спостерігала за цією зимовою казкою в передчутті нових змін у її житті. На годиннику пробило північ, вона відчула сильну біль – час настав… Жінка знала, що їй буде дуже важко цієї ночі, але вона все витримає…

Софія лежала в палаті, знесилена та замучена після важких пологів, коли санітарка принесла її маленьку крихітку.

- Ось бери свою малечу, мамочка. Ім’я вже придумала?

Софія обережно взяла на руки свою донечку, замотану в пелюшки, наче маленький згорточок, лише видно кругле личко. Її дівчинка відкрила свої сині-сині оченята, густі чорні вії досягали аж до тоненьких брів, виразні губки набурмосилися. Софія ще ніколи не бачила гарнішої дитини. Вона поцілувала її в маленький носик. Піднявши голову, Софія побачила, що санітарка стежить за нею і пригадала, що вона запитала про ім’я дитини.

Галина Іванівна вже двадцять років працює санітаркою в цьому пологовому будинку і сотні, а то й тисячі раз бачила ці хвилюючі хвилини зустрічі матері з своєю дитиною, але кожен раз не могла відірвати погляду.

- Її звати Марія. – сказала Софія, усміхаючись до дитини.

Наступного дня прийшов до Софії її чоловік. Андрій щойно повернувся з відрядження і дуже засмутився, що не встиг приїхати швидше. Чоловік довго вмовляв медсестру щоб впустила його в палату до дружини, та все марно.

- Я вам ще раз повторюю, не можу я вас пропустити, не можу! Хочете зачекайте тут, а я покличу вашу дружину, як її прізвище? – знервовано запитала медсестра.

- Лучко! Лучко Софія! – розчаровано мовив Андрій.

Медсестра зачинила двері перед самим носом нав’язливого татуся та повільно пішла по довгому коридору. Андрій з нетерпінням чекав у холі, він все ходив туди сюди, прислухався до кожного кроку, ловив кожен звук, щохвилини дивився на велетенський годинник, що висів над зачиненими дверима. Почулися тихенькі, повільні кроки і через мить відчинилось маленьке віконце у дверях. Виглянуло змучене, але таке кохане обличчя. Андрій вмить підбіг до віконця.

- Привіт! Як ти? - схвильовано запитав він, - Як дитина, здорова?

Софія усміхнулась і простягнула йому свою руку.

- Все добре, не хвилюйся ти так…

- Пробач мені, Софійко, я не зміг швидше приїхати, - Андрій ледь стримував почуття. – А хто в нас народився?

- В нас народилася донечка. Вага 3кг 100 грам і ріст 50 см.

Андрій взяв руку Софії й поцілував. Усі чоловіки мріють про сина, але Андрій завжди мріяв мати донечку таку ж красиву, як і її мама.

- І як ми її назвемо? – щасливо усміхнувся Андрій.

- Вона сама собі ім’я принесла – Марія. Тобі подобається?

- Так. Я й забув, що вчора було Марії. А тебе коли випишуть?

- Через три дні. – сумно промовила Софія – Я так хочу додому...

Андрій ніжно погладив її щоку.

- Не сумуй, ти хоч будеш з донечкою, а я один в чотирьох стінах. – Сумно промовив Андрій. - Так хочеться її побачити…

- А ти почекай біля вікна моєї палати, перший поверх третє вікно з права, зараз мають принести дітей на годування, от я через вікно тобі її й покажу.

Широка посмішка засвітилась на його обличчі.

- Я чекатиму... – Він ніжно поцілував її тендітні пальчики.

Андрій зачекав поки кроки дружини стихнуть в коридорі і лише тоді вибіг на вулицю шукати заповітне вікно. Цього дня він вперше побачив свою дитину, зовсім маленьку та беззахисну. Софія тримала її на руках і була такою виснаженою та стомленою. Сльози затуманили Андрієві очі, тепер усе буде по іншому, вони тепер повноцінна сім’я. І саме він несе відповідальність за свою дружину та дитину.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.