3 Глава Літо 1990 року

Марія прокинулась, почувши якийсь шум. Вона швидко вибігла з своєї кімнати. Андрій збирав якісь речі й перелякано поглянув на дочку.

- Тату, що трапилось?

- Все добре, - Якось натягнуто відповів він.

Неприємний холодок пробіг по спині дівчинки.

- А мама де?

Андрій швидко схопив сумку й направився до виходу з будинку.

- Вона в машині, ми їдемо у лікарню…

- А, що мамі погано? В неї почалися пологи?

- Не знаю… Можливо… - розгублено кинув Андрій.

Марія вибігла слідом за батьком на вулицю. Вона підбігла до машини де сиділа Софія. Жінка була бліда, вона тримала руку на животі.

- Мамо, тобі погано, ти така біла?

Софія ледь посміхнулась, стримуючи нестерпну біль й тихо промовила.

- Не хвилюйся, мене тато зараз завезе в лікарню.

- Що сталося? Щось з дитинкою?

- Не знаю, доню. Маріє, послухай тато вже поговорив з сусідкою, побудь з нею поки ми будемо в лікарні, добре?

Марія дуже хотіла їхати з ними в лікарню, але не насмілилась заперечити матері. Донька міцно обняла та поцілувала свою маму, а потім нагнулась до її округлого живота і поцілувала його. «Будь слухняним братику», - подумала Марія.

Андрій швидко спакував сумки у багажник й сів за кермо.

- Маріє, ключі на столі замкнеш будинок, коли підеш до Віри.

Дівчинка стурбовано поглянула на батька, було видно, що він дуже хвилюється. Вона ще раз поцілувала маму на прощання. Софія ніжно обняла доньку.

- Все буде добре, не хвилюйся.

Двері авто зачинилися, заревів мотор, машина рушила по довгій вулиці. Марія дивилася їй в слід. Вона стояла поки машина не звернула за ріг будинку. Відчуття тривоги прокралася в серце Марії, на вулиці яскраво світило сонце, але їй стало холодно і неприємно. Дівчинка швидко повернулася до будинку, одяглась і пішла до сусідки.

Віра була молодою жінкою, середнього зросту з світлим волоссям та водянистими зеленими очима. Вона працювала вчителькою молодших класів, дуже любила свою роботу і дітей, хоча своїх ще не мала. Софія товаришувала з Вірою, яка була частим гостем в будинку Лучків. Чоловік Віри, Іван працював провідником на поїзді і сьогодні був у рейсі.

Години спливали повільно, Марія не знала чим себе зайняти, щоб хоч якось швидше сплинув час. Віра дуже переживала за Софію та намагалась хоч трішки розрадити Марію, але все було марно, вона все частіше позирала на годинник і з тривогою підбігала до вікна, коли повз будинок проїжджали машини. Цілий день дівчинка не знаходила собі місця, вона не могла ні їсти , ні пити, чекала, що тато зателефонує з лікарні, але він так і не зателефонував.

Вже було далеко за північ, а від Андрія не було ніяких вісток. Віра дуже хвилювалась, але старалась не показувати цього перед дитиною.

- Марійко, вже пізно, давай лягай спати, я вже тобі постелила.

- Як я можу… Я не засну, – сльози потекли по щоках Марії. – Дивіться, яка пізня година, а тата з мамою ще не має. Напевно щось сталося погане.

- Ну, що ти, заспокойся, все буде добре, - Віра сіла біля Марії на диван, обійняла її заспокоюючи. – Можливо у твоєї мами почалися пологи, а в тата не має можливості передзвонити.

- Мама мала народжувати через місяць, - схлипувала дівчинка.

- Нічого, таке буває, що деколи жінки народжують швидше, заспокойся. Думай лише про хороше, а про погане забудь.

Віра положила голівку Марії собі на коліна, гладила її шовковисте волосся, говорила заспокійливі слова. Потроху вона заспокоїлась і вимучена переживаннями згодом міцно заснула. Віра легенько підклала подушку під її голову, ноги поклала на диван і накрила покривалом. Жінка тихо вийшла з кімнати й пішла на кухню, щоб зробити собі заспокійливого чаю, адже знала, що цієї ночі вона вже не засне.

Марії приснилось, що вона в сосновому лісі стоїть в центрі ідеально круглої галявини, вкритої різними квітами та травами. В чистому повітрі витає їх п’янкий аромат. Марія підіймає голову в гору й бачить, що крони сосен утворюють коло, а в ньому синє-синє небо, без жодної хмаринки. Спокій та затишок наповнюють кожну частинку її тіла, тепле сонячне проміння наче проникає крізь неї… Та враз по небу пронісся великий чорний ворон, його пронизливе каркання покотилося по всьому лісі. Погоже небо вмить затягнулося чорними хмарами, зірвався сильний вітер і пронизував її холодом до кісток. Вдарив гучний грім, блискавки розтинали небо своїм страшним сяйвом, великі краплини дощу падали з неба. Серце Марії скував жах, вона відчула тріск гілок, між деревами промайнула біла тінь. Від страху дівчинці підкосились ноги, вона ледь не впала на мокру траву. Біла тінь все ближче з’являлася між зловісними деревами. Марія почала втікати, але почула, що хтось кличе її. Вона зупинилась, зрозумівши, що це голос мами. Її погляд швидко окинув галявину, але мами ніде не було видно.

- Мамо, мамо! Де, ти! Не ховайся від мене… Мамо-о-о!.. – кликала Марія, біжучи по темному лісі. Дощ стікав по волоссі й обличчі, мокра сукня прилипала до тіла. Марія тремтіла від холоду. Вона зачепилася за корінь дерева й впала на землю. Страх і біль заполонив усю її сутність і вона полинула в темряву.

Марія розплющила очі. Вона важко дихала, обличчя було мокрим від сліз. Помалу дівчинка прокинулася і з полегшенням зрозуміла, що це лише страшний сон. Кімната потопала в червоному зареві. Сонце починало сходити і запалило малиново-червоним полум’ям схід. Марія озирнулася навкруги: «Де я, це не моя кімната…» Тіло дівчинки здригнулося, як від удару струму: «Мама!»

Вона, мов куля, вилетіла з кімнати. З кухні було чути жіночий плач та чоловічий голос. Марія відразу й не впізнала, що це говорив її батько, голос був тихий, наче надламаний. Її серце шалено забилось, тіло все трусило, як від пропасниці, передчуття біди застрягло десь у горлі й нестерпно душило. Тремтячою ручкою вона відчинила двері кухні й завмерла на порозі. Її тато сидить весь у чорному, очі червоні від втоми й сліз, погляд затуманений… Його волосся ще вчора чорного кольору посріблила сивина, а обличчя за ніч постарішало на десятьт років. Віра сиділа біля свого чоловіка й неупинно плакала. Ніхто й не помітив маленької дівчинки, що стояла на порозі. Страшні думки полізли в голову і від цього їй стало не пособі.

- Тату, що трапилося? Мама, як вона? – обережно запитала Марія.

Андрій ніяк не міг опанувати те горе, що стискало його серце, слова немов би застрягли в горлянці…

Марія підійшла ближче до батька.

- Тату, та не мовчи! Що сталося?

Андрій пригорнув до себе Марію і сльози полилися по його обличчі, він зібрав усю силу волі, яка в нього залишилась, і тремтячим голосом промовив:

- Сталася страшна біда… Мама померла…

Марія, як ошпарена, вирвалась з батькових обіймів. Вона не могла і не хотіла усвідомлювати цього. В голові промайнули тисячі думок: «Ні, це неможливо.. Цього не може бути… Мама не могла померти, помирають старі, а вона молода… Це просто страшний сон… Все це неправда… »

- Тату, що ти таке кажеш, це ж неправда… - Марія вже не говорила, а кричала – Цього не може бути!

Віра, плачучи, вибігла з кухні, вона не могла більше дивитися на цю жахливу сімейну драму, що розгорнулася в її будинку.

Андрій підійшов і обійняв дочку, він розумів, що вона також не хоче миритися з страшною реальністю. Марія міцно пригорнулася до батька, тепер лише він найрідніша людина у всьому світі.

- Татку, а як дитинка? – гіркі сльози котилися по рожевих щічках – вона також померла?

- Дитина жива, - ледь чутно промовив він.

Біль і смуток заповнили душу Андрія, пустка залишилась у серці, він не знав, не розумів, що робити, як продовжувати жити без коханої.

Знову перед очима промайнули події минулої доби. Андрій прокинувся від крику. Софія корчилась від болю. Він швидко увімкнув світло й побачив жахливу картину. Вся постіль була червоною від крові, а обличчя дружини перекосила гримаса болю. Страх скував все тіло Андрія, він не зміг поворухнутися, не знав, що робити, чим зарадити. Перед його очима було лише море крові. Голос дружини вивів Андрія з оціпеніння.

- Швидко їдемо до лікарні, - простогнала Софія. – Візьми ту сумку, що я приготувала в пологовий будинок.

Софія здавалась такою спокійною, коли говорила з Марією, хоча ледве стримувалась, щоб не заплакати від несамовитого болю, що пронизував усе тіло.

Коли вони під’їхали до шпиталю, Софія серйозно глянула на чоловіка:

- Андрію, я тобі щось скажу. Ти мене не перебивай, добре?

- Добре, - Андрій подивився в кохані очі, сині-сині, немов волошки.

- Пообіцяй мені, що завжди будеш дбати про нашу донечку, щоб зі мною не сталося.

- Софійко, ну що ти таке кажеш, - він намагався усміхнутись. – З тобою все буде добре.

- Прошу тебе, пообіцяй! – наполягла дружина.

Андрій зрозумів, що краще не перечити, він ніжно поцілував Софію і промовив:

- Добре, я тобі обіцяю.

А потім все закрутилось з шаленою швидкістю: лікарня, лікарі та медсестри, пологове відділення. Ось Софію на каталці везуть в операційну, Андрій тримає її за руку, цілує сухі губи і ледь чує слова: «Дотримай обіцянку». Ці слова були останніми…

Двері операційної зачинилися і час сповільнив свій хід. Нестерпно довгі хвилини переростали в ще довші години чекання.

Він молився ревно й щиро, як ще ніколи у житті. Благав Господа, щоб вона жила.

Чорні масивні стрілки на білому тлі лікарняного годинника показували пів третьої ночі, коли нарешті відчинилися двері операційної. Серце Андрія здавалось зараз вистрибне з грудей. Погане передчуття підтвердилось у погляді лікаря.

Невисокого зросту, сивуватий акушер-гінеколог з 20-ти літньою практикою, Пилипчук Петро Павлович, бачив багато неприємних моментів, що трапляються в лікарняній практиці, але ніяк не міг миритися зі смертю на операційному столі. Самим важчим було сповіщати родичів про горе, що їх спіткало.

- Пане Андрію, - сумно промовив лікар – Мені дуже шкода, але нам не вдалося її врятувати.

Андрієві здалося, що земля перед ним розступилася, все полетіло шкереберть і разом з ним котиться в чорну прірву. Розум не хотів сприймати почуте.

- Випийте, - Петро Павлович подав йому склянку з заспокійливим, яку Андрій автоматично випив. Він не міг дихати, не міг говорити, не хотів жити.

- Як? Як це сталося? Чому вона? – наче в мареві бурмотів Андрій. – Цього не може бути. Що ж робити?

Андрій хотів кинутися в операційну, але лікар міцно схопив його за руку:

- Стійте, заспокойтесь, - лікар говорив спокійно, але строго, щоб ще більше не нагнітати ситуацію. – Вашу дружину вже не вернеш, але ви потрібні вашим дітям. Візьміть себе в руки!

Слова лікаря долетіли до Андрія, наче він був за декілька миль від нього, а не стояв поруч. Він відразу й не зрозумів їх суті.

- Софії більше не має, але у вас тепер є син і ви повинні жити заради нього та дочки. Чуєте, у вас є син! Він ще дуже ослаблений, але жити буде.

- Син… А де він? – розгубився Андрій.

- В реанімаційному відділенні, але ви не турбуйтесь, за ним встановлено належний догляд.

Андрій враз відчув який тягар відповідальності впав на його плечі: «Тепер, я сам виховуватиму своїх дітей. А хлопчик, він ж такий маленький… Чи дам собі раду? Якось буде».

Андрій сидів на кухні й дивився затуманеним поглядом в одну точку, Марія ридала на його плечі.

- Заспокійся, доню, мама би не хотіла, щоб ми за нею плакали.

- Тату, а що ми будемо робити з дитинкою, вона ж зовсім крихітна? – схлипувала Марія. – Чим її годувати? А хто народився?

- Народився хлопчик. Не хвилюйся, все буде добре…

«Братик… Як сильно я мріяла мати братика. Краще б я не мріяла і мама була б жива. А що тепер? Що я зробила? Це моя вина».

Сльози знову покотилися з дитячих очей.

- Це я винна, що мама померла, я винна.

- Маріє, що ти таке кажеш, ти ні в чому не винна!

- Винна, я знаю! Я так хотіла мати братика… - сльози душили і не давали говорити, - і от він є, а мами не має…

Андрій сам ледь стримувався, щоб не розплакатись.

- Ніхто не винний, що з мамою таке сталося. І ніколи не смій про таке думати, ти мене зрозуміла!

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Оксана Грицина
12.07.2021 22:38
До частини "3 Глава Літо 1990 року"
Як писала цю главу, то і сама плакала. Чесно кажучи, цей роман найбільш емоційний з усіх моїх романів, в сенсі втрат і страждань.
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Оксана Грицина
    12.07.2021 22:39
    До частини "3 Глава Літо 1990 року"
    Коментар видалено автором