З першого дня війни

З першого дня війни я не фарбую волосся.

Гучно крокують дні в димну розпечену осінь.

Впевненість в "завтра" хтось висмоктав через стернину.

Вересень, ніч – і ти думаєш про Батьківщину.

Слухаєш постхардкор вранці, не випивши кави.

Смугами сіє дощ, ти почуваєшся жваво.

Знаю, тобі болить, тільки тримаєш в собі це.

У чужім краї я не віднайду ніяк місце.

З першого дня війни ти – волонтер і фотограф.

Від мовчазних світлин бридко на серці і вогко –

У них сховали плач, біль і безсмертні обличчя,

Пікселі, як живі — гнуться, блищать, наче кличуть:

"Воїне, не шкодуй ворога, швидше помстися!" –

І стає довшим день, і стають глибшими риси,

І стає гострим зір, і стають тихими кроки,

І стає впертим гнів, і стає Всесвіт широким...

З першого дня війни я почуваюсь розбито.

Варто себе тягти вгору, як до сонця квіти

Линуть, в теплі ростуть вільно і мов безупину.

Знай, що тут кожен впав до того, як став сміливим.

23.09.2022