Піщане Лихо ч1

Черевна паща невгамовно свербіла зсередини- п’ята восьмиця цих пустельних світів не кращім чином позначаласяна цілісності його немертвого тіла. Ледь вистачає сил зберегти резервуар фаміліара від всюдисущих пальців суховія. Він вже і так напівпустий, крові останньому пацієнту з кожним гве треба все більше і більше, кожна втрачена крапля може коштувати йому зайвого дня життя. Не допомагає навіть некропротезування – рожеве нутро с кожним світанком набувала все більш могильного, потворно бурого відтінку смерті. І з кожним тоном надії стає все менше.

Він залишив це саме поселення чоси тому, його очі ще горіли вогнем надії – в його рідних пісках з його потенціалом йому ледь світило стати гончарем, довічним мешканцем ступенів навколо колодязя. А копирсатися в глині, як черв, не бачити світла чосами йому кортіло так само, як гнути спиці старої та іржавої автозапряжі під пекучою увагою Ірвальду. І ось молодий та повний неясних прагнень майбутній некромаг вирушив пізнавати світ у всьому його різноманітті.

А заніс його цей світ доволі далеко – під самий північний пояс, і вже очі його горіли не амбітністю, а Вогнями Незгасними погонника мерців, кремезним членом Чорних Змій. І ось знов рухнув на саме дно, коли їхні загони та бойове братерство рознесло по палудосним(1) лісам ватагами дезертирів, він вирішив: з нього досить. Це сталося, коли в черговий раз встромивши «хвіст» змія-хоругві в багно, вже розмірковуючи, чи не залишити свого змія там - тоді він відчув знов, як по сизій шкірі його біжить гарячий вітер Уугд. І не дивлячись на хльохливий дощ, на те, що і сам він втопав по другий суглоб ноги в грязьових перевалах, йому стало так спекотно, ніби не вода бігла по обличчю та рукам, а пісок струївся до рота, хватав його за пересохлу горлянку і проникав в мізки скорбними баченням. Він поперхнувся, раз, другий, шлунок скрутило, як у ще живого, світ навколо закружляв… він усвідомив себе знов через осмицю, так і не побачив, як колишні побратими та посестри стали кістяним попелом, отримав останнього листа з рідного Уламка. І серце його, вилучене з груди та збережене в не-звірі, що обвивав його лівицю, стиснулось знов від прочитаного.

Піщане безкрів’я, хай йому трясця, вже забрало життя п’ятьох пацієнтів всього за один місяцевий цикл. А до того – майже пів сотні його родичів віддало свій останній подих без надії не на порятунок, ні – на позбавлення. Він заборонив собі згадувати їхні імена, а смерть викреслила їхні обличчя. Бліда пустеля давила, і навіть після заходу сонця не сходила задушлива пелена, з якою однаково складно було впоратись як живим, так і мертвим – жар плутав думки, сповільнював рух у густому повітрі. І подібно цім сірим каменям і цьому блідому піску вже і сам некромаг мало-помалу почав втрачати фарбу. Чи то були горе та безсилля? Але здаватися під безжальним сонцем він не мав наміру, ні, поки в сосудах його мертвого змія зберігаються безцінні рубіни, поки в його ґало теплиться Світло Незгасиме, він буде боротися за життя своїх соплемінників так, як боровся би за своє не-життя. Небагато їх залишилось, і кожен пустельник, кожен, в кому текла піщана кров, був на вагу танталової гривни…

Густі лілові тіни жорстко окреслили межі, де некромагу було дозволено з’являтись. Презренні обскуранти, шамани, в чиєї необізнаності та дурній гордості можливо було втопити елефанта, не пускали навить тіні його рук в будинки людей, в марних надіях не пустити смерть в його обличчі. Але смерть приходила, і не було того, хто був спроможний відвернути лихо. О, Погонник, чому ж в їхніх прикрашених пірʼям та бусами черепушках так замало розуму і так забагато страхів? За чосы вдалині від дому ці приземленні повірʼя вивітрились з розуму некромага і зараз викликала одну лиш трепетну зневагу та нерозуміння сама думка, що він колись саме так жахався тіней немертвих. Трьох з вже померлих, якби ці сини Відвертаючого та навозної лаїсти не змусили його топтатися тут, серед знівечених жорстким світилом руїн, він ще міг врятувати від неприглядної участі розкладання заживо. І не був би він примушений різати чуже життя прямо тут, серед пильних каменів та пташиного посліду, ризикуючи сепсисом та відторгненням, що і сталося. А нині вони стоять за його спиною, знекровленими болванами, без натяку на розум, повністю втративши свою самість, підняті не некромаговою волею, а скверною, що прокралась в їхні тіла разом з піском. Скорботним почетом нагадували вони некромагу о його невдачах.

Черевна паща свербіла, коли вітер посилювався, ліз в ню піщаними кігтями-лезами, наче хірург-недоучка. Відтепер безцінної витає в фамільярі майже не залишилось – останній соплемінник лежав на камені, ледве прикритий якоїсь брудною шкірою, розтинний присмертної лихоманкою. З упоєних гноєм ран текла, вивалювалась грудками стигла сукровиця, з розкритого рота сочилася цівкою зловонна жовч, якою в порожнинах його тіла було більше, ніж крові. За плечима некромага юрмилися мерці, мовчазно та урочисто очікуючі поповнення своїх рядів, поки їх господар пустим поглядом проводжав чорне сонце, яке журно осяювало пусті домівки останнім світлом. Він залишився останнім, хто зберіг пам’ять о трагедії цих міст – ось вона, ціна безсмертя, невігластва та суєвірного жаху. І промені-списи незвично великого західного Ірвальду затанцювали на кільцях, що тримали його шию. А він ще довго дивився на безкінечну Спіраль, що сходила за обрій нічного неба. Пора було залишати скороботу каменя, ось тільки що робити з тими, хто в тому, тричі минулому житті були друзями, знайомими та родичами? Які вітри занесли смерть в їхні піски? Сил оглядати спустіли та вже забуті домівки не було, і він впевнено пішов геть, не розбираючи шляху та не бачивши напрямку.

****

Ще немало ночей втрачено в спробах обійти найближчі селища в пошуках, але в решті-решт нічого, окрім спустілих домів та змінливих піщаних перевалів, не бачив. Навить тіней, подібних тим, що шли за ним, не було. Всюди одне й теж саме – засипані піском приземні хатинки, що вже почали зникати з обрізу, тиша, темрява та згірклі підвали вдень. Жодний вогонь не допоміг йому, нікому було розповісти, що сталось та чому. Ґельментово сім’я! Ця пошесть була задовго до нього – і не в перший раз такий, як він, шукав тому початок. Про те казали йому руїни, багато сотень разів єфєйрати зчесали свої шкіри з тих пір, як попередній шукав порятунок від того самого лиха. І так само не знаходив навіть натяку на причину. Здається, і його доля змусить відмовити марним пошукам істині.

Але здаватися було складно, хоч мудрощі й закликали його залишити ці місця, змінити шлях думки та тактику, звернувшись до більш обізнаних колег по смерті. Але прийняти невдачу? Ні, ще п’ять ночей він намагатиметься шукати сам, йти шляхом простим та прямим, як стрілка його улюбленої зброї, і таким же довгим, як її стовбур, вперед за небокрай, ховаючись на день під пісками, що збезлюдніли нещодавно. В деяких сховищах він знаходив таких же безкровних небіжчиків, які залишились в становищі його родини. В інших – трохи їжі, за яку він дякував Погонику. Шоста ніч скінчилася, коли в полі зору з’явилось місто, що він знайшов на мапах,які відшукав в запасах однієї такої форамени(2). Цей світанок майже зненацька атакував його безжальним світлом зрака Спіралі, жалив сизу шкіру відбившись від стін білих домівок, розвіював тіні на дим та попіл. Ледь встигли вони просковзнути під дах підміста – ще тон, і їх би поглинули злі вітри, що були заспокоєні піском. Загинули від світла Спіралі, і ще одна нитка обірвалася би, не отримав і шансу, щоб хтось зміг пройти по ній до кінця.

Це було місто з площею та багатоповерхневою архітектурою, що спіраллю занурювалась у землю, начебто це старожитний Кататропсіс впав в піски, але не пустив коріння і став кам’яним остовом для людей. Некромага втомила поверхня і ночі, проведені під землею, були йому не тільки вимушеним прихистком під час вогняного дня, але й відпочинком, можливістю не бігти в ночі, сподіваючись та прохаючи Погоника, щоб ранок його не вбив, щоб він встиг, і його кістки не перетворилися на вугілля.

Стіни розмовляли з ним мовою фресок та написами, що зміїлись доверху – вони заспокоювали його, щось було в них рідне, щось, що розпалило його пам’ять, але і не дало відповідей. Це не дратувало, а навпаки заспокоювало, заколисувало, як заколисує пісня, слів якої не розібрати. І в оточенні тіней він почав затихати – начебто не прихисток від сонця він шукав, а прихисток від вимушеного життя, яке прийняв на свої плечі. Йому подобалося, щиро подобалося це відчуття остаточної, не удаваної смерті, що наздогнала це місто-раковину. Воно давало ростки тліну – влади остаточної крапки, а не зелену отруту Цзар-Гворна, що розштовхувала мертвих і спонукало їх до спостерігання життя.

Саме це заспокоювало некромага, чесність манила тим, в чому він відмовив собі десятки чосів назад, і було виключним правом цих зсірилих прахом стін та зачинених в останній раз дверей. Він їх не відмикав – тільки торкався, с кожним відбитком пальців засинаючи в тиші. Він видихнув, як видихнув в останнє перед лажною смертю, знов вдихнув і… Можливо через декілька восьмиць до нього повернулась би воля, від якої він свідомо відмовився, прийняв дар Погоника, згасне трав’янисто-хвороблива іскра пустого символу існування, і в Хуртовинне зʼявиться новий вогник. Можливо.Але тіні, що шли за ним та дратівливи шепотіли про свою та його долю, все більш зв’язні та зрозумілі знаки на стінах та зрілі розумом повз воління, почали разом витись, як змії, багатоголові, вузькі, люті, а тому – багатоголосі та ворухливі достатньо, щоб проникнути в саму самість некромага, пекти його розум зсередини змістами, не даючи йому зануритись в себе і застинути купкою кісток в поворотах між спіралей драбин. Заради них він мусить продовжувати йти, він мусить спускатися нижче ще на сотню, ще на дві, три, п’ять сотень сходинок, і як марилося, знайти те, що привело його сюди і майже випалило бажання жити по цю сторону буття.

Чаяння були марними, наче димка перед світанком, вони розвіялись, коли останній пікт був усвідомлений, коли остання сходинка перестала нести його вагу. Глухий мішок з каменю та яма, оточена слизьким піском та плитами – колодязь, що давав людям черпати першу воду цього міста. Ось і все. Він покине це місце вже цього вечора, втратив своє минуле, і, не знайшовши майбутнє, піти, несучи у груді колбочку з іссіро-чорною зависсю, сумішшю піску та чогось, що можливо дасть відповідь на питання, яке було єдиним, заради чого він змушував себе все ще існувати.

(1) латинкою paludosus- болото, багно, тобто палудосний – заболочений

(2) латикою foramen – отвір, яма тобто латинізм - форамена

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
BurningBright
04.05.2023 22:22
До частини "Піщане Лихо ч1"
І знову наче про страшні речі, а наче заколисує. У вас доволі медитативний стиль, для таких тем воно й не погано!
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше