Фантастична збірка

За спиною ляпнув замок, ворота замкнулись, попереду блакитним сяйвом підсвічувались мінні пастки. Ще одне місце-фортеця позаду.

Перейшовши через мінне поле Ян обернувся і змруживши безбарвні очі, замахав прощаючись кулеметникам, що чергували на вежах захисного периметра міста.

Протягом останніх п’ятнадцяти років він бачив безліч таких фортець. Всі вони не сильно відрізнялись одна від іншої: масивні залізобетонні мури, обрамлені мінними полями, із захисними вежами та черговими воїнами з великокаліберною зброєю.

Міни – це рубіж між світом Природи та світом Людей. Людей, що ще залишились в живих.

Ян увійшов в лісову гущавина й обережно рухаючись, пішов до чергового міста-фортеці. Будь-яку іншу людину, що осмілилась ступити в царину Природи, чекала б миттєва смерть. Проте Ян був виключенням – рослини та тварини його ігнорували. Просто не помічали.

Така «дивність» виявилась ще з дитинства.

Мешкав він тоді в одній з таких фортець, за стінами яких люди стали рятуватись від збожеволілої Природи. Батьків не пам’ятав. В інтернаті для сиріт їх днями вчили захищатись і вбивати все живе, заради самозбереження. Під час одного з занять по застосуванню холодної зброї, в аудиторію, прорвавши оборону периметра смертоносною хвилею вбігли, заповзли, влетіли різноманітні звірі. За кілька хвилин, в живих залишилось двоє: він – Ян, і дівчинка – Інга. Звірі в кілька хвилин зубами, іклами, лапами, кігтями люто нищили всіх, до кого могли дістатись. Їх двох, оминали.

Обходячи валун, на якому розлігся вовк, Ян подумав, що вже й не залишилось в живих того покоління, що пам’ятали часи коли люди та Природа мирно співіснували. Кажуть, у людей тоді просто в домі мешкали звірі, а на підвіконні росли квіти. Тварини терлися об людину, рослини створювали затишок.

Коли перебігав на зігнутих ногах під гілками величезного дерева, Ян помітив, як ведмідь розміром з двоповерховий будинок захоплено полював за ховрашком, який рятувався в норах. Клишоногий граючись видирав дерева з корінням та жбурляв їх куди прийдеться. Куди саме полетить наступне було годі й гадати, тому Ян зробив гак, обходячи галявину, що розросталась зусиллями бурого мисливця.

Через чагарник з отруйними шипами довелось зробити значно ширший гак. Кілька годин знадобилось, щоб обійти ці хащі. Зорієнтувавшись на сонце, визначив свій подальший маршрут. Та щось справа привернуло його уяву. Замість звичної коричнево – зеленого фону, там яскріла соковито пляма, салатного відтінку. Придивившись Ян помітив, що посеред лісу розмістився прозорий шар, всередині якого спокійно ходять тварини. Рухи повільні, ліниві, а зсередини променіє м’яке сяйво.

Почухавши потилицю з коротким молочним волоссям, Ян рушив в той бік. Підібравшись до грані «яєчної шкарлупи» - так він про себе назвав цей простір що сяяв, почув, а скоріше відчув, до нього звертаються:

- Проходь, давно тут не було жодної людини.

Голос чи скоріше розумовий імпульс лунав від старого, що сидів в цьому шарі, зі сплячим коалою на колінах. Від старого до граней шкаралупини простягалась ледь помітна волосінь. Власне старий сидів в центрі своєї власної аури.

- Сподіваюсь, люди тобі не вороги? – запитав Ян і зрозумів, що Природа не поспішає вбити старого. Отже, крім нього, Яна та Інги є ще такі особливі.

- Підходь ближче, не бійся. Ти зумів пройти через Ліс, де на кожному кроці смерть навіть не подряпавшись, тож тут – він зробив жест запрошуючи – тобі взагалі нема за що перейматись.

Ян підійшов і відчув легке поколювання від дідової палиці, якою той сканував хлопця з голови до ніг. Коала навіть відрив око спостерігаючи за незрозумілими рухами.

- Дивна ти людина – простягнув старий не розкриваючи рота – в тебе…

- Про себе я й так все знаю – Яна раптом обурило, що його вивчають як піддослідного – краще про себе розкажи.

- Справедливо.

Історія в мить стала відома Яну. Це не була розповідь, в звичному сенсі цього слова. Це були знання, що з’явились в голові хлопця.

Іммортал, саме так звали старого, шаман із плем’я, що жило на землі за часів минулої цивілізації. Цивілізація та знищила саме себе через жадібність, злість, ненаситність. Плем’я Іммортала зуміли вберегтись в нескінченних скелястих катакомбах. Вийшли вони під сонячні луни, лише коли у внуків Іммортала з’явились свої внуки. На диво в цілковитій темряві, без їжі та води ніхто не хворів і не помирав. Земля своєю енергією підтримувала залишки людства. Люди з вдячністю сприймали.

Та коли вийшли під сонячне сяйво, з’явились спокуси. Людям вже не вистачало прісного існування. В постійних пошуках засобів існування, а з часом і збагачення люди забули про гармонію, про сенс свого існування. Тепер сенсом стала їжа і одяг, а з часом збагачення і накопичення. Життя стало яскравішим. За барви ці довелось розплатитись безсмертям.

Іммортал намагався вплинути, та його ніхто не слухав. А з часом взагалі сприймали за божевільного.

Пройшли тисячі років, з тих часів залишився тільки він – Іммортал. Єдиний хто ще міг просто існувати, бо відчував енергію землі. Та енергія вже не була чистою. В ній з’явились домішки, бо земля хворіла. Хворіла через людську жадібність, злість, ненаситність. Знову.

Але минулого разу Іммортал був молодий і мав бажання врятувати людство, зараз йому вже байдуже. Проте випромінювання земляного ядра отруєне людською діяльністю саме дало шанс людству на порятунок. Рятування через природний відбір, через смерть. Хвороба, яку люди назвали «ДіВОС», мала залишити в живих лиш кілька осіб, які ще були здатні до природного існування, які розуміли що жити треба заради життя, а не заради будь-яких інших вигаданих цінностей.

Проте люди зуміли впоратись з вірусом. Не перемогти, не вбити, а через поголівну вакцинацію підвищили спроможність організму до спротиву. Вірус був змушений шукати інші можливості для свого існування. Такою можливістю стали тварини та рослини.

Вірус поселився в клітинах які не були вакциновані, і продовжував свою боротьбу з людством кігтями, іклами, шипами, усіма необмеженими ресурсами Природи. Людина вже не була старшим братом, вінцем природи. Людина стала жертвою, здобиччю.

Люди почали рятуватись за стінами міст-фортець. Але запаси їжі дуже швидко зникали, доводилось складно. Виробництво теж зупинилось, тому після останнього пострілу шансів у мешканців не залишалось. З кожним роком, кожним місяцем, міст з людьми становилось дедалі менше.

- Гадаю, що ще рік, максимум два, і людство зникне з поверхні Землі – сказав Іммортал, коли зрозумів, що Ян цілком усвідомив історію.

- Все? Гаплик? – запитав Ян.

Та не дивлячись на досить трагічний сенс цих питань, голос хлопця залишався рівним, погляд спокійний, жодний м’яз на обличчі не ворухнувся.

- Так – Іммортал уважніше поглянув на хлопця, і продовжив – відповів би я ще кілька хвилин тому. До зустрічі з тобою. Зараз же я бачу, що Земля відтворила новий вид людей. У всякому разі одного з цього виду. Тебе.

Іммортал розповів, що просканував хлопця палицею то побачив, що хлопець не тільки ззовні безбарвний, а й зсередини. Він не відчуває нічого. В нього нема почуттів. Саме тому, він безперешкодно гуляє серед лісу, який кожною травинкою, кожною ворсинкою жадає людської крові. Тварини, як і рослини в соках яких поселився ДіВОС, гостро реагують на почуття. Страх, злість, ненависть – інші негативні відчуття викликають такі ж почуття у відповідь.

- Тобто, мені пощастило? – запитав Ян.

- Так чи ні, але ти єдиний шанс для людства. Хоч я ще й не розумію, як використати таку можливість.

- Не єдиний – заперечив Ян.

Він розповів про Інгу, про той випадок в інтернаті, коли в живих із декількох десятків дітей залишилось двоє.

- Здається, я зрозумів. Матінка Земля створила не лише чоловіка, а й жінку. Я гадав, задум матері Землі знищення людства. Виявляється вона добріша ніж здається. Може навіть, занадто. Вона знову дає людям шанс. Хоче бачити іншу людину. Врівноважену, спокійну, без жадібності і інших нищівних почуттів. А ти бодай щось відчуваєш до цієї дівчини?

- При першій зустрічі, я втратив звичайну чіткість своїх думок. Та з часом спокій сюди – Ян показав пальцем на скроню – повернувся. Але тут – палець вказував на груди - в середині з’явилась якась пустота. Коли вона поруч, то ця пустота наповнюється чимось теплим – Ян на мить замовк і додав – світлим. Та про те, що вона для мене має значення я по-справжньому зрозумів лиш, коли її перевезли в іншу фортецю.

- Земля розуміє краще за нас, чого нам бракує. Вона відібрала в тебе страх, злість інші негативні відчуття, проте залишила любов, та доброту. Ти маєш знайти цю дівчину. Навіть не заради себе, заради людства. Заради майбутнього. Саме ви вдвох маєте стати початком нової людської ери. Ви будете прабатьками прийдешнього людства. Ти не маєш права втратити її.

- Ну, не знаю. Я пройшов вже стільки, що й не порахувати. Земля велика, фортець багато, а я навіть не знаю чи жива вона досі.

Старий посміхнувся, захитав головою, погоджуючись зі своїми думками. Від цього руху панда прокинулась повністю, завертіла вухами. Нерухомі уста старого під сивими вусами торкнулась тінь посмішки.

- Фреді допоможе тобі – старий поглянув на коалу, погляд потеплішав – допоможеш, Фреді?

Фреді невдоволено поглянув на старого, перевів погляд на Яна і спробував прикинутись сплячим.

- Щоправда, він лінивий, і не любить прогулянки, тож тобі доведеться знайти з ним спільну мову.

Ян посміхнувся, зірвав з гілки соковиті листки запропонував їх Фреді, почухав за лівим вухом. Коала взяв листки, пожував, задоволено замурчав, як кішка, потягнувся.

- Але звідки йому знати де її шукати? Він навіть не знає як вона виглядає.

- Він дуже чутливий до сильних почуттів. Людина, коли сильно хоче побачити іншу, то мимоволі викликає у тій взаємний імпульс. Так до ДіВОСа працювали засоби зв’язку, посилали в простір імпульси, і коли ті перетинались виникав зв'язок. Теж і з почуттями. А Фреді, такий собі, локатор ментальних імпульсів. Ти частіше згадуй Інгу і просто йди слідом. Він тебе приведе.

***

Інга сиділа на краю стіни, звісивши ноги над мінним полем. Мешканці звикли до її дивацтв і вже не помічали, що її ігнорують жахливі крилаті тварі.

З кожним новим днем повітря виходило із колись величезної яскраво-жовтої повітряної кульки, через яку Інга бачила навколишній світ. Коли Ян був поруч кулька набувала об’єму. Але без додаткового повітря, вона здулась, обліпила дівчину, заважала дихати, не давала жити.

Кожен день Інга сидячі на стіні дивилась на блакитне підсвічування мін і відганяла від себе думки про вибух.

Сьогодні сил, щоб відганяти думки не було. Один лиш порух і вона звільниться від повітряної кульки, що міцно сповила її. Кулька зникне, зникне задуха в легенях, зникне скутість. Натомість Інга стане вільною, легкою, всеосяжною.

Дівчина зіперлась руками в стіну, напружила м’язи для останнього ривка, аж раптом відчула легесенький порив вітру, навіть не вітру, а лиш прохолодний виток повітря. Але потік направлений, не випадковий, який став наповнювати кульку свіжим повітрям. Пояснення, тільки одне. Ян близько.

Інга розслабила руки, злізла зі стіни. В неї з’явились сили для очікування.