Фантастична збірка

Блискавиці яскріли одна за одною, наче з кулемета. Світ навколо мінявся з яскраво жовтого до сліпуче безбарвного. Грім невпинно гуркотів, бив в барабанні перетинки. Вітер рвав одяг, розтріпував волосся.

Ганна знала, що має бути саме так. Стара мольфарка попередила, що буде страшно, але коли Ганна зуміє збороти страх і не втекти, то все в неї станеться, як бажає.

Ганна зіщулившись дивилась як лютувала природа. Та страшно не було. Коли дізналась, що не може мати дітей – тоді злякалась. Як далі жити? Стара мольфарка, то був останній шанс, який Ганна не мала права втратити.

Пориви вітру стали різкішими та сильнішими. Здалось навіть, що волосся відривається. Брезентовий плащ напнувся парусом і черговий потік, хлиснувши наче пугою, підняв Ганну в повітря. Поніс та гепнув об землю. Наступила тиша. Ганна втратила свідомість.

***

Сьогодні природа податлива. На щоках у Віктора ледь проявився рум’янець. Соковиті стебла кукурудзи з ранку напитані дощовою водичкою, зараз, в південну спеку ніжились під сонячними промінчиками відфільтровані легкими хмарками.

Віктор створював сприятливий, майже лабораторний мікроклімат для молодої кукурудзи Агрофірми «Ганнівське» вже третій місяць. Зволожував дощем, рятував в тіні хмар від нещадного сонця, здував вітром комах.

Вперше він зрозумів, що відрізняється від інших років в п’ять. Лежав тоді на даху в льосі під ранковими лагідними променями і гортав самим поглядом, без рук, сторінки журналу «Веселі картинки». Його мати Ганна, побачивши це сказала схвильовано:

- Вітя, ти в мене найкращий – запустила свої пальці в його чорне, неслухняне волосся – ти особливий. Люди не люблять таки. Бояться. Забудь, викинь з голови цей вітер. І нікому, ти чуєш, ніколи не розповідай. Обіцяєш, синку?

- Так, мамо, обіцяю. Чого ти плачеш? Не треба – закивав головою Вітя, не кінця зрозумівши, чого мати занепокоїлась.

Обіцянку виконав наполовину. Нікому не сказав нічого, але з голови викинути не зміг. Як тут забудеш, якщо хамуваті старшокласники, що зранку дали тягла меншому Вітьку ні за що ні про що, курять під деревом з сухою гілкою, а в інституті дівчата так і просять вітерця для своїх зефірних спідничок.

Почувся шум автомобіля, що наближався. Віктор здогадався, що це його друг – однокласник, а за сумісництвом головний агроном АФ «Ганнівське». Євген Володимирович викотився з водійської дверці службового «Renault Duster» і підбіг до Віктора. Коренастий, з квадратним пузом, а рухався швидко і легко. Розмовляв так само:

- Блін, Вітя-Вітьок ну от скажи мені, будь ласкавий, як у тебе так виходить у двадцять першому столітті, присісти саме там, де на всі дзвінки оператор відповідає, що абонент – імпотент?

- В сенсі? Не ловить тут мобільний, так що з того? Ти мене образити хочеш? – Віктор спеціально знаходив місця поза зоною покриття мобільного зв’язку, бо так легше було «працювати з вітром».

- Блін, ти вже реальний американець став. Гумор тепер зовсім не розумієш?

-…

- Набираю твій номер, а жіночий голос з того кінцяі мені відповідає, що ти не можеш! Про те що не можеш прийняти дзвінок, я ж не чую, от і вирішую, що імпотент. Жарт. Зрозумів? Та забий, колись зрозумієш. Нащо я шукав тебе, власне. Сьогодні Колянич, ну Рудий наш, у відпустку приїздить. Зустріч в шість – нуль – нуль, на нашому місці. І щоб, без запізнень, а то знаємо ми вас, американців, блін!

Вже американець. З легкої руки Євгена може й прижитись. За двадцять років поневірянь випало багато де побувати, багато чого спробувати. Ніде не затримувався. Всюди своя планка, обмеження, рамки. Всюди тісно вітряній людині.

Останні два роки жив та працював в Америці. Робота трейдера на Уол-Стріт давала свободу. Жодних обмежень, майже ніяких правил. Нікого не цікавить як. Питання лиш в одному, скільки? Яка твоя вартість, бро?

Крім хвацькості та кмітливості потрібен ще й капітал. А з цим у Віктора було складно. Довелось залучати інвесторів. Все одно сума на торговому рахунку смішна. Вихід був тільки один – знайти «бомбу», - папір, контракт, ф’ючерс чи опціон, які сколихнуть весь ринковий світ. Зробити ставку на нікому не відому конячку – рекордсменку ще на старті – ось тоді поталанить.

Коли Віктор прийшов на галявинку, між ставком і березовим гаєм, друзі вже були там. Обійнявся з Коляничем, потиснули руки з Женькою. Присів біля пляшки «Гетьмана» і невибагливою закускою – сало, хліб, огірки.

- Ну в тебе й нюх, Вітьок! Ми щойно вирішили по першій хряпнуть, і ти тут як тут. Біжиш, волосся все назад – Женя був за тамаду в будь-якій компанії.

Віктору пригадалась дешева репродукція картини «Мисливці на привалі», що колись висіла біля материного ліжка. Озирнувся побачив білий зад Рено.

- Перша кілком, друга соколом, наступні п’ять як ластівки летять – балагурив Женька не змовкаючи – Як же добре сидимо. Розкидало нас! Американець ти закусюй, а то зовсім здичавів там. Дивись на нас, з Коляничем і вчись. Блін, як же добре.

Віктор взяв огірок, розрізав його вздовж. Впевненими штрихами наніс павутинку із ромбиків на кожну половинку. Посолив, з’єднав половники потер одна об іншу. Розкрив, помилувався блискучими краплинками. З апетитом захрустів.

- Отакої, не зовсім ще втрачений – Женька хотів взяти іншу половинку.

Віктор притримав його руку, віддав Коляничу. Той з посмішкою кивнув. Женька зробив ображене обличчя.

- Я взагалі не розумію, сидів у своїй Америці, та раптом все кидаєш і безвилазно стирчиш тут посеред поля біля моєї кукурудзи. Це моє ноу-хау!

Вперше Віктор дізнався про кукурудзу від облисіння, коли шукав свою «конячку», на якій влетить в нове, заможне і щасливе життя. Первинне розміщення акцій, або як кажуть на Уолл-Стріт ІРО (ай-пі-о), кукурудзи від облисіння пройшло б мимо його очей, як і тисячі інших, якби не назва виробника «Ганнівське». Затримався поглядом. Потім прочитав. Вивчив, прорахував шанси. Подзвонив Жені. Той пояснив, що лабораторні дослідження дали перший врожай. Задум спрацював – лисина заростає новим, здоровим і блискучим волоссям. Але ж на полях майже неможливо досягнути ідеальних умов. Тому з’являється потреба в додаткових коштах. Єдиний варіант залучити нові кошти – продати частину майбутнього зиску інвесторам.

Віктор купив акцій «на всю котлету», тобто вклав всі гроші. І навіть ті, які брав у інвесторів для зовсім інших цілей. Приїхав, для того, щоб забезпечити поля лабораторними умовами. Два місяці щоденної роботи з вітром, щоб забезпечити ідеальне середовище для кукурудзи вже минулись. Ще місяць і настане час збору врожаю. Акції підіймуться в ціні, у лисих виросте волосся, у Віктора з’являться гроші. Сумнівів, що кукурудза буде з лікувальними властивостями, не було. Женька був агроном, як то кажуть від Бога.

- Віть, ну ти чуєш, комарі, ги-ги – неприродний сміх Женьки, висмикнув Віктора з роздумів – у них там, артилерія, ствольні знаряддя, інша зброя, а ми їм комарі у відповідь. Ось тобі враже, тримай жало в дупу! Колянич, блін, ти сам себе послухай. Смішно, та й годі. Кидай, досить вже корчити з себе вояку, повертайся до реальності. Я тобі місце підберу тут. В агрофірмі, охоронцем там, чи що. От на фіг тобі вся ота байда? Згинеш не зрозуміло за що.

- Тобто байда? Як це «не зрозуміло за що»? – голос Колянича спокійний, розсудливий та десь фоном бринить лють нерозуміння – Там люди гинуть за Батьківщину. За тебе, за поля з вашою кукурудзою. Звичайні хлопці, дівчата

- Та то все …

- Не перебивай – раніше такої твердості в голосі Колянича не було, відмітив про себе Віктор – кажеш, вернись в реальність? Для мене реальність там. Я до цього наче й не жив. Я там відчуваю, що я потрібен, я знаю що маю поруч плече побратима, на яке можу спертись. Щось важливе я роблю саме там…

- Комарі – Віктор відчував як це слово дзинчить в ньому, наче десь всередині грає на найпотаємнішій струнці, про яку він чи не знав, чи забув – пацани, я не зрозумів, до чого тут комарі?

- А в тебе все ще вітер в голові. То я розказував як прийшов в нашу частину якийсь ботанік. Реальний ботан. Весь такий розхристаний, з отакенними лінзами в окулярах. Виявилось, справжній професор біології та ще чогось там. Каже, хлопці, винайшов я тут нову зброю. Комарі, що здатні інфекцію розносити. Інфекція така, що комарам по-боку, а люди хворіють. Ми ржали спочатку, приблизно як Жека. А ботан дістав невеличку колбу, в ній комар. Хто сміливий, каже. Сєрий – коректувальник наш, ризикнув. Ботан відкрив кришку, притиснув горловину до руки Сергія. Комар напився крові, а Сєрий два дні з температурою відлежувався, поки ботан щось йому не вколов.

- Співпало. Сто пудово, співпало.

- Та ні. Не співпало. Працює задум ботаніка. От тільки питання як змусити цих клятих комарів, летіти саме туди, куди потрібно. По карті ж його не зорієнтуєш, і джі-пі-ес не приладнаєш. Щоправда, коли вітер дме в потрібний бік, тоді можна їх випускати. Та він бува, тижнями у зворотному напрямку задуває, або й зовсім спить.

- Коли в частину повертаєшся? – дзинчання всередині Віктора зникло на щоках з’явився рум’янець – Я з тобою.