Рефлексія

Ранкове повідомлення збило всі налаштування настрою і роздратування захопило мій мозок. Так відбувається завжди, коли власні алгоритми роботи стикаються з неочікуваними вибриками зовнішнього світу. Тоді Мережа скидає всі налаштування до заводських установок. А люди без емоційних програм – досить дратівливі й неприємні створіння. Я, в мить незапланованого пробудження, хотіла вбити ту людину, яка посміла зруйнувати мої емоційні налаштування.

Хлопець на ім’я Данте забронював мене на фотосесію. Зображення в профілі було відсутнє, що ще більше мене розлютило.

«Як цей негідник посмів мене будити і навіть не показати своє обличчя? Тепер я хочу тебе ще більше вбити. Бо якби ти виявився красенем, можливо, мав би шанс оминути хвилю мого гніву».

Я важко зітхнула. Роздратування роздратуванням, але працювати потрібно. Час виконувати свої прямі функції. Як куб і світлові штативи є моїми інструментами, так і я є інструментом в руках обивателів, тобто клієнтів. Мене забронювали і я мушу виконати роботу в надії, що мене забронюють знову. Хорошим інструментом постійно користуються і він має хороші відгуки.

Піраміда ієрархії в суспільстві ставить на вершину обивателя і його потреби. Всі ресурси світу та інструменти служать задля задоволення потреб, це абсолютна аксіома у нас. Інструмент, який не задовольняє потреб обивателя, або здійснює свої функції неякісно, викидається з соціуму. Думки про відмову ні до чого доброго не приведуть. Фотографів сотні, а один негативний відгук може спричинити ланцюгову реакцію, яка зруйнує життя. Потрібно бути, як куб – мовчазним, таємничим, але безвідмовно працюючим інструментом. Життя в соціумі цінніше, ніж якась мимолітна забаганка організму. Ну ще й ніхто не відмінив каштанову каву, так що, можна вирушати.

Данте призначив зустріч в промисловому районі. Взявши куб і світлові штативи, я вирушила в дорогу.

«Сонячний фільтр на небо. Налаштування настрою: врівноважена і готова до роботи. Музику в студію. Надіюсь, класична музика мені допоможе. Сьогодні я серйозна фотографиня».

Загуділи грізні інструменти -.(Franz Liszt: Dante Symphony, S.109: I. Inferno) Я здригнулася, немов під ногами земля розступилася. Не дослухавши й першої хвилини симфонії, я вимкнула музику.

«До біса класичну музику, від неї в голові різні образи з’являються. Добре, що сучасні треки не використовують гору інструментів, а тексти не обтяжують нейрони. Прекрасні прості треки, які не несуть жодного сенсу».

Весь подальший шлях я вирішила переглядати рекламу й моменти життя інших людей.

Сморід заводських випарів почав проникати в ніс. В налаштуваннях рецепторів я зменшила чутливість до мінімуму.

«Як добре буди частиною Мережі та повністю керувати своїм мозком», – подумала я, поглядаючи на мерехтливі труби заводу, з яких виривався різнобарвний дим.

Фільтри в лінзах працювали безвідмовно. Хто знає, якого кольору насправді ці випари. Анімована реклама сніданків швидкого приготування, як змія, перепліталася між тубами і сповіщала глядачів про 10-відсоткові знижки. Я усміхнулася. Цей ранок нарешті приніс мені задоволення і корисну інформацію. Потрібно поповнити свої запаси після фотосесії. Промайнувши завод, я невідворотно наближалася до місця зустрічі. Старі склади, не зважаючи на сонячний фільтр, на вигляд були зловісно налаштовані до нових гостей.

Данте, напевно, був божевільним в плані вибору локацій і геть не мав смаку. Який момент можна створити серед крихких, облізлих стін? Романтична зустріч? Пригоди з друзями? Горрор-постанова? Навіть діти знали, що фотосесії на вулиці не дозволяють створити ідеальний момент.

Закрите приміщення було подібне храму, в якому обивателі налаштовують світло і проводять свої таїнства. Природне світло мінливе та ускладнює роботу з кубом і штативами. Я надіялась, що серед цих руїн є закрите приміщення і можна буде провести стандартну фотосесію. Але, як завжди буває з моїми здогадками, я помилилася.

Данте чекав мене в зазначеному місці. Невисокий, коренастий хлопець дістав руки з кишень і усміхнувся до мене. Впізнав по зображенню в профілі. Білошкірий, голомозий та з горбинкою на носі хлопець, що може бути більш непривабливим? Хоча, краще сказати, що він просто не в моєму смаку, або його зовнішність це частина образу і насправді він буде красенем.

«Потрібно синхронізувати лінзи, щоб дізнатися правду, – подумала я, наближаючись до сірої постаті, яка була моїм клієнтом. – Не суди людину за образом».

– Данте, – промовив він, протягуючи руку для потиску..

– Джемма, – я потиснула протягнуту руку. – Рада познайомитись.

– Ходімо, погріємося в тіньочку, – промовив Данте, змахнувши рукою.

Я кивнула і мовчки попрямувала за дивним клієнтом. Професійна етика стримувала мій язик. Краще плисти за течією і спостерігати.

– Ви знімаєте лінзи? – поцікавився Данте.

– Ніколи! – викрикнула я, не приховуючи обурення від почутого.

Подібне питання в цивілізованому світі не ставиться. Це грубо й безтактно звучить, все одно, що спитати, чи виймаєте ви свої очі. Навіть найвідданіші фанати не питають таких дурниць, бо знають, що це небезпечно і може порушити чужу приватність.

– Ви готові синхронізувати лінзи? – запитав Данте, як ні в чому не бувало.

«Це моє питання, – подумки обурилась я. – Це мій обов’язок турбуватися про синхронізацію з клієнтом».

Ми зупинилися в покинутому цеху. Нічого незвичного, на перший погляд, не було видно. Звичайне пусте приміщення, заповнене пилом. Але це був, повторюсь, лише перший погляд. І знову я помилилася в своїх здогадках.

Данте надав доступ і розпочалась синхронізація.

«Нарешті, я побачу світ його очима і як він виглядає», – роздумувала я, спостерігаючи за екраном завантаження.

«Попередження! Прямі сонячні промені можуть пошкодити сітківку ока!»

Тривога від побаченого попередження огорнула мою душу. Я рефлекторно поглянула вгору. Небо вкривала щільна пелена хмар. Тихий голосок цікавості пролунав всередині свідомості.

«Цікаво побачити, що за момент ти хочеш створити».

Я вимкнула попередження і синхронізація завершилася. Яскраві кольори навколишнього світу повністю вицвіли. Надії зустріти красеня також розбилися, як цифрові хвилі об цифровий берег. Зовнішність Данте не змінилася ні на каплю. Хлопець лише вицвів у такт сірого світу, в якому я опинилася. Данте не використовував жодних фільтрів й налаштувань настрою. Він відчував цілий букет суперечливих емоцій, серед яких переважав сум.

– Все добре? – поцікавився Данте, поглянувши на мене.

– Виставляти світло? – промовила я тремтячим голосом.

– Ні, не потрібно, – похитав головою в сторони Данте. – Погода така, як я і хотів. Можете записувати.

– А який сюжет? – запитала я, дістаючи куб.

– Ми просто пройдемося приміщенням та запишемо один з прикладів чудес у нашому світі, – відповів Данте, поглянувши на стіну.

В цю мить холодні мурахи пробіглися по спині. Я могла поклястися, що коли зайшла в цех, то на стінах, крім тріщин і нав’язливої реклами, більше нічого не було. Ніколи не могла б уявити, що режим згладжування навколишнього світу настільки все редагує. Сіра, вкрита мереживом тріщин стіна, розмальована різними зображеннями. Найбільша картина представляла собою виснажену жінку-скелета, яка ховає дитину від бомб з багрових небес. Немає сенсу описувати інші зображення, оскільки основним їхнім лейтмотивом був біль та страждання людей від них самих та вогню. Я увімкнула куб і почала записувати момент.

– Навіщо малювати таке, – обурилась я. – Не дивно, що згладжування стерло ці картини. Вони жахливі та намальовані дилетантом.

Данте присів біля купи присипаного пилом одягу. Ще одна деталь, якої не було до синхронізації. Серед каміння лежав покинутий одяг і пластикове сміття.

– Навіть серед мертвих бетонних стін можна знайти щось прекрасне, – промовив захоплено Данте. – Ось чудо, яке я хотів записати.

Радість наповнила серце хлопця. Я поглянула через його плече і обурення в моїй душі стихло. Серед каміння і сміття гордо здіймався зелений пагін вкритий тремтячими листочками.

Зі словами Данте, щодо «чуда» було важко не погодитись. Щось в цей момент перемкнулося в моїй душі. З’явилося хворе бажання поглянути на світ без лінз не зважаючи на всі заборони. Як би я показала подібний момент комусь зі своїх клієнтів, то вони б сказали, що це нереально і не поєднувано. Мене б вважали дилетанткою з кубом.

– Кожна картина розповідає історію, – відповів Данте і поглянув на стіну. – Це відображення погляду художника на певну подію, або його внутрішнього світу. Ці зображення не настільки жахливі, щоб Мережа їх блокувала.

– Такі зображення краще не розглядати, – промовила я, висловивши позицію цивілізованої частини світу. – Ми живемо не заради споглядання огидних картин, де у жахливих муках помирають люди.

– Ви ж фотограф і напевне стикалися з горор-контентом Мережі? – запитав Данте, поглянувши на мене.

Я кивнула. Огидні образи виринули в моїй свідомості. Данте був правий ці картини хоч і обурливі, але Мережа наповнена речами й по обурливіше. Але чомусь ці зображення викликали жах і бажання відвернутися.

– Навіщо ми записуємо цей сірий, аморфний сумбур із запахів та емоцій? – сказала я, підкорившись тривозі. – Ніхто не стане переглядати ваше чудо. Люди почнуть обурюватись через ці зображення і вас викинуть із соціуму. Давайте увімкнемо сонячні фільтри і створимо щось прекрасне.

– Ось в чому причина вашого обурення, Джеммо, – здивувався Данте. – Вибачте, якщо не виправдав ваших надій стати відомою фотографкою. Я створюю цей момент виключно для себе. Можливо, я колись і поділюсь цим зі світом, але не сьогодні.

– Тоді який сенс взагалі у фотосесії? – поцікавилась я. – Ви могли записати своє чудо на лінзи й не бронювати фотографа. Я вам не зі злості це все кажу. Просто дружня порада, щоб ви не витрачалися дарма.

– Цей момент не сумбурний, чи жахливий, – холодно відповів Данте. – Це просто момент нашого з вами життя. Він не наповнений сліпучими фільтрами, яскравими емоціями чи приємними запахами. Це не штучний момент, витягнутий з глибин людського мозку і з топів Мережі. Це наш світ і нам потрібно прийняти його таким, який він є. – він знову поглянув на мене. На сірому обличчі з’явилась посмішка. – А щодо моїх грошей ви не переживайте. Так, я міг зробити це все сам, але я не вмію користуватись кубом. В основному, ви коригуєте побачене під фантазії клієнта. В моєму випадку, ви маєте видалити фантазії, мій суб’єктивний погляд і залишити мить. Тому краще хай запис зробить професіонал. Ви зможете перетворити цей, як ви кажете, сумбур у цілісний момент.

– Звичайно, – здивувалася я.

– В цьому і є певна краса, – промовив Данте, поглянувши на зелений паросток. – Щоб створити момент, інколи потрібно просто мовчки спостерігати.

Я хотіла було посперечатись. До біса таку реальність, де купа сміття. До біса таку реальність, де інформація змушує тебе думати про проблеми інших людей та їхні долі. До біса таку реальність, де запахи та емоції неможливо налаштувати. Професійна етика вкотре стримала мій язик.

Ми завершили фотосесію. Сліпучі вогні реклам і яскраві кольори сонячного фільтру знову наповнили моє життя. Огидні написи, гори одягу та сміття зникли з мого поля зору.

– Дякую вам за терпіння, – промовив Данте. – Ви перша, хто поглянув на світ моїми очима.

– Не дякуйте. Для мене це був теж незвичний досвід. Готовий момент вже у вашій голові.

– Дякую, – промовив Данте, кивнувши. – До нових зустрічей.

Я мовчки кивнула і вирушила до цивілізації. Данте залишився оглядати облізлі стіни.

Ще ніколи мій мозок так не радів поверненню до Мережі та власних налаштувань світу. Хоча, по правді кажучи, я ніколи й не покидала Мережу. З народження ти отримуєш лінзи й чіп, який дає доступ до Мережі. Спочатку твій світ налаштовують батьки, а потім ти програмуєш сам. Й чесно сказати – ні на мить не з’являлась думка про зняття лінз. Можливо, самогубці думають про подібні речі, але Данте на нього не схожий. Він, швидше, псих, який міг би мати не поганий горрор-сегмент, якби розвивав свій аккаунт. Хоча, за його думки і висловлювання соціум би швидко стер цього хлопця зі своїх лав. Йому може загрожувати навіть тюрма.

Він можете ще запитати, навіщо взагалі лінзи? Є ж чіпи які можуть виконувати їхню функцію, напряму впливаючи на зорові нерви? Відповідь проста, як шоколадний батончик. Люди заробляють гроші зберігаючи наш зір. Як батончиків існує сотні видів на будь-який смак так і є лінзи на будь-який смак. Приємно знати, що твоє існування приносить комусь гроші.

Однак, можна скільки завгодно критикувати лінзи та їхніх виробників, але не смійте навіть заїкнутися про зняття лінз. Можливо, Данте не знав, що вони захищають нашу сітківку від згубного впливу сонячних променів, які стали небезпечними через сильну сонячну активність. Чіп не вбереже сітківку від сонця і мимолітних піщинок. Також лінзи підтримують людську приватність. Не всі створені ідеальними. Хтось вищий, нижчий, чорний, білий, чоловік, жінка і т.д. Завжди знаходяться критики і ображені. Лінзи вирішили віковічну проблему дискримінації, шляхом створення приватних образів. Без лінз тебе заарештують за порушення приватності, оскільки кожен погляд фіксується Мережею. Не для того створюються приватні образи, щоб якісь божевільні дивилися на твоє справжнє тіло.

В обивателів є свої причини ховатися від інших. І основна причина приватних образів – слава. Лише фанати мають право дивитися на свого ідола і його моменти. А закони, які боролися з древніми видами дискримінації, за дивною іронією, породили цілу гору новітніх. У звичайній компанії тебе не гнобитимуть за зайву вагу чи колір шкіри, оскільки це розваги для відсталих. Тепер з тебе знущатимуться, якщо ти не будеш слідкувати за приватнім життям когось відомого. З тебе сміятимуться і називатимуть відсталим від тренду, бо ти не пережив новий момент ідола. А ти лише мовчки ковтатимеш все сказане і не зізнаєшся, що в тебе немає грошей на постійну підписку.

«Але ж ми всі люди», – ця думка спіймала мене в потоці людей перед домом.

Біля мене пройшов чорношкірий чоловік, з двома ботами-колегами. Я обережно провела його поглядом.

Хто насправді ховається за цифровою оболонкою? Чому за стільки років існування людства ми й досі боїмося сприймати себе такими, якими ми є? Ми ділимося спогадами та емоціями з необмеженою кількістю людей. То чому на вулицях ми носимо цифрові маски? Невже ми й досі не виросли як вид, не переступили свої страхи та упередження? Ми й досі боїмся собі подібних. Первісні, древні страхи бути осміяними і побитими натовпом, й досі живуть в наших головах. Ми ведемо себе як діти і, напевно, ніколи не подорослішаємо. Цифровий світ не навчить нас самостійності. Хоча хто б заїкався про самостійність і дорослішання. Я сама не краща. Побачила кілька зображень на стіні й розкиданий мотлох навколо, то ледь не всцялася зі страху. Так, порушення приватності – це тяжкий злочин, але з Данте ми були на самоті. То чому я злякалася?

Я хоч і не перша красуня, але не соромлюся своєї зовнішності. Стандартний режим згладжування у лінзах ховає всі мої прищі та вугрі, з якими я постійно борюся, але це не найстрашніше. Це бісове кучеряве волосся постійно випирається врізнобіч. Але яка різниця, я та, хто я є. Всі, кому я не подобаються, можуть відписатися від мене, а на вулиці – відвернутися. Данте взагалі страхолюдина ще та, але і він не заморочується.

Час дорослішати. Потрібно було запитати, що то за одяг і що означали ті малюнки. Ця інформація не принесла б мені користі, але змусила мою цікавість затихнути. А можливо, й на краще, що я нічого не запитала. Навіщо себе обтяжувати? І чому мене наповнюють ці суперечливі думки? Надіюсь, я більше не побачу цього Данте».

І знову я помилилася.