Рефлексія

Тиждень пройшов з моменту зустрічі з Данте. Робота – дім – робота. Замкнене коло, в якому на ногах обивателів і фотографів підтримують налаштування. А що буде, якщо просто припинити налаштовувати емоції? Це питання штовхнуло мене на експеримент.

З візуальної точки зору, моє життя не змінилося, а ось емоційно я переродилася. Те, що на перший погляд вважалося непоєднуваним, з легкістю вживалося в мені. Цікавість від роботи поєднувалась зі злістю на клієнта. Радість від повернення додому – з сумом від побаченої картини, яка ніколи не мінялася. Налаштування настрою не передбачали комбінації емоцій. Ти або радісний, або в депресії. На мою думку, така категоричність обмежує і притуплює наш мозок. Хоча, звідки мені знати, як правильно? Лікарі всього світу рекомендують регулювати свій настрій і не давати організму жодного шансу. Мій хлопець негативно поставився до експерименту і дав мені ще тиждень, щоб одуматися. Цей наївний довбень хоче відправити мене до лікаря. Ще тиждень нічого не змінив би, але в моєму житті знову з’явився Данте і прискорив те, що неодмінно мусило настати.

Цього разу ми мали зустрітися за містом на пустирі.

Я прибула раніше на кілька хвилин, ніж було домовлено. Данте не помітив мого наближення і сидів на вершині пагорба. Він дивився на сонячний диск, який повільно опускався до землі.

– Добрий день, – привіталася я, наблизившись.

Данте здригнувся і поглянув на мене. Мої лінзи ніяк не відреагували на нього і почали транслювати рекламу на згорбленій спині. Я усміхнулася. Мережа вирішила, що він являється неживим предметом і скористалася вільним місцем, щоб вставити рекламу. Також привітавшись, Данте відвернувся. Я помітила, як він обережно вставляє лінзи у свої очі. Реклама зникла. Данте знову з’явився у Мережі. Ми розпочали синхронізацію. Цього разу світ не був таким сірим, як вперше. Червоні й помаранчеві кольори розтікалися небосхилом, розчиняючи в собі кіптяві хмари великого міста.

– Записувати? – запитала я, знаючи специфіку свого клієнта.

Данте кивнув. Я увімкнула куб і момент почав застигати всередині пристрою. Погляд направився на пустку, яка простягалася до горизонту. У фільтрах це місце виглядає, як зелений лан з безліччю з фіолетових озер, з-поміж яких бігають єдинороги та покемони . На поодиноких червоних деревах постійно мерехтіли дороговкази для туристів і лунала меланхолічна музика. Привітне місце, в якому люблять проводити час шукачі пригод і ловці покемонів. Але без фільтрів ця пустка схожа на поверхню місяця. В сотнях кратерів стояла брудна, почервоніла від іржі вода. Деякі дерева були й справді деревами - органічними стовбурами, які засохли від старості, або бозна чого. Інші ж не були органічними. Ржаві металеві стовпи, як частини скелету невідомої істоти, простягалися до самого горизонту.

– Що тут сталося? – запитала я з благовійним трепетом в голосі.

– Я очікував це питання ще в перший раз. – промовив Данте, поглянувши на мене. – Але добре, що ти взагалі задалася подібними роздумами. Майже ніхто не цікавиться світом навколо і його процесами. Наше суспільство повністю занурене в цифрові тенета. Ці кратери… отруєна земля… руїни, – голос Данте був наповнений гіркотою невідворотності. – Я не знаю, що стало причиною таких змін. Я лише звичайний обиватель, який мандрує різними місцями в пошуках відповідей. Мені здається, що люди так сильно захопилися цифровим світом, що одного дня вони заснули і проспали ту мить, коли можна було врятувати реальний світ. Ми, напевно, так і не прокинулися і навряд чи прокинемося.

– Ти ж прокинувся, – промовила я, в намаганні підбадьорити клієнта.

– Невже цифровий світ краще реальності? – запитав Данте, поглянувши на сонце. – Невже життя в цифровому світі – це наша нова реальність?

– Що таке реальність? – промовила я, також поглянувши на сліпучий сонячний диск. – На це питання ти отримаєш сотню різноманітних відповідей. Це взагалі суб’єктивне поняття. Реальність – це люди, предмети і події, які нас оточують. Це те, чим наповнюється наше життя. Наш мозок не може відрізнити цифровий світ від реального і це факт. І тоді, якщо ми не відчуваємо різниці між світами, то як ми можемо стверджувати, що реальний світ реальний, а цифровий – ні? Можливо, ці два світи справжні, або ми лише переміщаємося між двома цифровими симуляціями і реального світу в нашому з тобою розумінні попросту не існує. Таким чином, не можна винити людей, які обрали світ, наповнений яскравими фарбами і розвагами. Це їхня реальність. Цей світ вони наповнюють своїм контентом і натомість отримують сенс свого існування.

– Але не можна відбирати право вибору, – промовив Данте. – Якщо розглядати реальність в концепції першого варіанту. Тобто, один світ реальний, а інший ні. Тоді слід зазначити, що лінзи й Мережа занадто згладили огидні й страшні моменти реального світу. Дехто навіть і не усвідомлює, що образи, створені лінзами, проектуються на предмети, які навіть не схожі на реальні. Так як з цими деревами. Навіть в стандартних налаштуваннях ми не побачимо, що це ржаві шматки якоїсь конструкції. Навіть на дотик цей метал нагадуватиме кору. Одиниці наважуються повністю скинути налаштування. Повір мені, це не легкий процес. Попереджувальні написи і штучна емоція страху роблять свою справу. – Данте дістав зі своєї сумки згорток і протягнув до мене.

– Дякую, – промовила я, прийнявши несподіваний гостинець.

Вперше мене клієнт вгощає кебабом. Досить приємний жест і водночас незвичний. В моєму спектру емоцій почали переважати позитивні та радісні відчуття.

– Люди повинні знати, що існує світ за межами лінз. Він не являється небезпечним для сітківки ока, як люблять зазначати лікарі. Так, цей світ не ідеальний і не такий прекрасний, як сформована Мережею і людською фантазією картинка. Але він оточує нас. Це король, на якого ми надягнули невидимий одяг. Ми називаємо світ цифровим, тим самим наголошуючи на його нереальності, але продовжуємо вдавати, що все так має бути. Ми боїмося зізнатися, що живемо у фантазії. Іронія нашого суспільства в тому, що немає хлопчика, який розкриє обман. – Данте зупинив розповідь і відкусив шматочок кебабу. Я в той час вже з’їла половину. – В людей не потрібно відбирати право вибору. Можливо, Мережа вважає, що така інформація може шокувати, але краще показати страшну реальність, ніж вважати, що суспільство – це діти. Благими намірами вимощена дорога до гибелі. А якщо говорити про другий варіант реальності, де два світи являються симуляцією, то тут все набагато прозаїчніше. В такому випадку ми просто обираємо світ і живемо. Хоча, інколи я ловлю себе на думці, що ми боти. Просто купка одиничок і нулів, яка виконує свої функції задля цілісності системи. Ти маєш свою роль і отримуєш свої інструкції через Мережу. Ти фотограф, якого бронюють. Ти створюєш моменти. Будуєш чужу реальність. Моя роль, напевно, шукати відповіді на питання в сірому світі. Я йду по невидимому дороговказу, який для мене створили. Я мандрівник, що шукає істину. Людина, яка шукає причини такої жахливої реальності. І ось, дивний збій у системі, або хитромудрий сценарій, звів двох різних ботів, які належать різним світам, у цьому дивному місці, серед безкрайніх просторів цифрової павутини.

– І що тепер? – запитала я, в намаганні переварити почуту інформацію. – З твоїх слів виходить так, що ми не маємо свободи. І взагалі такого поняття, як свобода, не існує. Кожен наш вибір – насправді, не наш. Наші думки і дії – це алгоритм, який необхідний для підтримання стабільності в системі. Що б ми не зробили, це нічого не змінить, оскільки ми діємо за сценарієм. Навіть мої слова, які зараз я тобі говорю, хтось заздалегідь написав. Дивно усвідомлювати, що, можливо, хтось переглядатиме твоє життя з початку і до кінця, а потім повернеться до цього моменту і знатиме, що ти відчуваєш, коли отримуєш кебаб від клієнта. І при цьому всьому, ти повторюватимеш всі ті фрази і робитимеш ті самі речі, ті самі помилки, раз за разом. Моя голова зараз лусне.

– Не сприймай все так категорично і серйозно, – промовив Данте, усміхнувшись. – Наша розмова побудована на припущеннях щодо природи навколишнього світу. Я вважаю, що ми обираємо для себе свою реальність. Якщо ти думаєш, що ти бот, то ти будеш ботом. Якщо ти вважаєш, що ти мандрівник і рушаєш в дорогу, то так і є. Ми можемо обрати, в яких з двох варіантів реальності нам жити. Можемо навіть вигадати і третій, і четвертий варіанти. Думки матеріальні. Не важливо, де ми знаходимося і хто ми. Важливо, що ми робимо зі своїм життям. В яке русло направляємо відведені нам сили і час. І коли ми ступаємо на свідомо обраний шлях, наш світ змінюється і життя наповнюється новими фарбами і новими сенсами. Мій вибір очевидний і він мені подобається. А чи до вподоби тобі твоя реальність?

– Реальність, як реальність, – відповіла я, намагаючись розпутати клубок своїх думок. – Я допомагаю людям створювати приємні моменти. Прикольна робота. Не знаю, що ще тобі відповісти. Мені потрібен час.

– Як тобі? – запитав Данте.

– Що саме? – здивувалася я, поглянувши на пакетик з-під кебабу.

– Захід сонця, – промовив Данте.

Я направила свій погляд на жовтогарячий диск, який ховався за горизонт. Ми занурилися у благовісну тишу. Куб продовжував фіксувати момент, який з кожною секундою наповнювався теплими емоціями. Як прекрасно було усвідомити, що звичайне природнє явище може бути настільки красивим і меланхолічним. Жоден створений мною момент не міг зрівнятися з красою сонця, що заходить.

– Прекрасно, – зірвалося з моїх губ. – А куди ти далі?

– На південь, – відповів Данте, – Мрію побачити море. Всі бачать ілюзорне море створене фотографами, але ніхто не хоче покинути власну коробку, щоб побачити і відчути всю красу моря в живу. Кажуть, жоден фільтр не може відтворити величність безкрайньої водяної гладіні в яку занурюється жовтогарячий диск сонця. Навіть, якщо я там не знайду відповідей на свої питання, то хоч втілю свою заповітну мрію.

Я кивнула. Ми продовжили мовчки сидіти насолоджуючись моментом В ту мить я згадала про клієнтку, яка дивилася на згенеровану ілюзію. Мені стало сумно. Я теж мріяла побачити море, але не робила жодних кроків для досягнення своєї мрії. Чому? Гроші, але невже потрібно багато грошей. Чому я не змінила свій графік? Зникнення такого маловідомого фотографа з Мережі на тиждень, точно соціум не помітить. Грошей мені постійно не вистачає, але і життя в мене не прибавляється. Час обирати.

У виборі Данте була своя родзинка. Ти хоч і живеш у сірому і огидному світі, але час від часу ти можеш спостерігати подібні чудеса. Невже у світі контрастів можна відчути справжній смак життя?

День закінчився. Данте подякував за момент і зникнув з мого життя. Тепер він не здавався таким огидним, як при першій зустрічі. Але цього я йому не сказала. Дивно, як душевна розмова змінює наше уявлення про співбесідника.

«Без фільтрів. Налаштування настрою: відсутні. Без музики. Сьогодні я зроблю вибір».

Вдома картина була незмінна. Мій хлопець навіть не помітив, як я зайшла у кімнату. Я сіла на дивані і почала розтирати очі.

«Попередження! Прямі сонячні промені можуть пошкодити сітківку ока!»

Я зрушила лінзи і зображення затремтіло.

«Попередження! Установка та зміна лінз відбувається професіоналами! Викликати лікаря?»

– Відмова, – промовила я, але зображення залишилося.

– Кохана, що ти робиш? – промовив хлопець, наблизившись до мене. – Не знімай лінзи. Ти ж не хочеш осліпнути. Я не любитиму сліпу дівчину. Не роби цьо…

Попередження розчинилися. Синхронізація між чіпом і лінзами була розірвана. Створений мною світ зник. Тиша густим саваном огорнула тіло. Я опинилася в пустій сірій кімнаті.

Досить чекати ідеального моменту, щоб змінити своє життя. Не можливо все спланувати і розписати. Грошей вічно не вистачатиме, а час купити неможливо. Життя – це суп з подій та вражень, в який потрібно добавляти різні інгредієнти. Спонтанність, це спеція яка надає життю необхідного смаку. Наступний захід сонця, я спостерігатиму на морі. Вибір зроблено.