Рефлексія

– Синхронізовано.

З цих слів розпочинається робочий процес. Перед моїми очима з’явилася біла кімнатка, обставлена меблями й різними аксесуарами у мінімалістичному стилі. Через вітражне вікно до кімнати пробивалися жовтогарячі промені ранкового сонця. Клієнтка сиділа в купальнику на двоспальному ліжку. Вона з цікавістю розглядала мене і мій куб. Завжди після подібних розглядин розпочинаються розпитування. Я, напевно, перша професійна фотографиня у її житті.

– Що це за пристрій? – поцікавилася клієнтка. – Серед потоку реклами, час від часу бачила це, але ніколи не переглядала посилання.

– Це «Куб Роршаха», – усміхнувшись відповіла я. – Названий в честь якогось древнього тесту, який не має жодного відношення до роботи фотографа.

– Ви ж бачите те саме, що й і я? – промовила клієнтка, окинувши поглядом кімнату.

– Синхронізації лінз не достатньо, щоб створити ідеальний момент.

– Ідеальний момент, – прошепотіла клієнтка, – хочу ідеальний момент.

Я схвально кивнула і продовжила:

– Образи та ідеї в нашій свідомості являються мимолітними і неповторними спалахами. Ви можете сотні разів уявляти собі цю кімнату. Навіть накладати один і той самий фільтр на неї, але це не буде та сама кімната, яку ви уявили вперше. Наш мозок – це суп з біохімічних процесів, в який ми постійно підсипаємо інгредієнти з подій та вражень, які так чи інакше впливають на наш світогляд. Також, не все, що ми уявляємо, підкорюється законам фізики чи звичайної логіки. Такі моменти відразу впадають в очі. Відчувається фальш, або непрофесійність обивателя. Тоді, як наслідок, мала кількість переглядів і слави. Але ви не переймайтеся, я тут, щоб наповнити ваше життя якісними моментами. Наші лінзи синхронізовано і я бачу все те, що й і ви. Але зараз наш зв'язок не здійснюється напряму через Мережу. Ваші образи та ідеї проходять через «Куб Роршаха» і залишають в ньому свої відбитки, подібно білим плямам на чорному полотні. Куб аналізує ці плями й перетворює їх на цілісні образи й предмети, які відповідають реальним. Тепер ви хочете дізнатися, навіщо у всьому цьому процесі потрібна я? Тут все досить просто. Куб – інструмент, який створює деталі мозаїки. Я – митець, фотограф, яка збирає ці деталі докупи в цілісну, ідеальну картину. Ідеальний момент, в якому будете ви і ваші фанати. То ж розпочнемо?

– Це має бути літній ранок, – сказала клієнтка, підвівшись. – Сонячні промені падають в кімнату. Я заходжу туди. Моє волосся мокре після ранкового купання. Каплі води збігають по моєму купальнику. Я кидаю рушник на бильце і прямую до ліжка, – вона сіла на ліжко і випнула груди вперед. – І я граційно закидаю волосся назад.

– Що ж, по-перше, ми виставимо світло, – промовила я, поглянувши на свої триноги зі світло-елементами, які стояли в кутках кімнати. Жовтогаряче світло занадто штучне. Я додам трішки синього відтінку, щоб надати променям відчуття ранкового пробудження, а тіням прохолоди, – мої пальці почали клацати по кубі. – Атмосфера щастя і задоволення життям?

Клієнтка мовчки кивнула.

Вибравши пальцями необхідну категорію, перед очима виринув список підкатегорій. Тепер вибір і коригування здійснювалося ментально. Тільки зіниці рухалися врізнобіч. Клієнтка не бачила меню налаштувань і лише мовчки дивувалася змінам.

– Як бути із запахами? – запитала я, відкоригувавши світло і атмосферу. – В кімнаті досить прісне повітря, яке не притаманне для морських узбереж, – пальці на кубі видобули необхідну категорію. – Потрібно запах солі та водоростей.

Ніс клієнтки зморщився. Було видно, що їй не подобається запах справжнього моря.

«Реальність не завжди пахне приємно».

– Так краще? – поцікавилась, я, поставивши запахи на мінімум.

– Так, – відповіла клієнтка. – А можна взагалі їх забрати? Краще додати запах ароматичних олій чи квітів.

– Ви ж хочете ідеальний момент? А ідеальність забезпечується у мінімальному відхилені від реальності.

– Робіть як знаєте, але додайте більше приємних запахів.

– Звичайно, – погодилась я. – А тепер позуйте.

Клієнтка підвелась з ліжка. Ми розпочали запис моменту. Все відбувалось в точності за її словами. Коли вона знову опинилася на ліжку, то попрохала зробити їй засмагу. Як-не-як, ми створювали момент з її безтурботного життя, в будиночку біля моря.

– А давайте додамо офіціанта з кавою? – запропонувала клієнтка.

Я кивнула.

Запросити бота в створюваний момент не так складно. Головне, щоб він не відбирав на себе всю увагу від обивателя. Боти відіграють роль масовки і являються одним з інструментів у роботі фотографа. Люди в наш час замкнені в своїх внутрішніх світах. Мало кому вдається в реальному житті мати більше двох чи трьох живих людей, яких можна назвати друзями. Натомість Мережа пропонує невичерпний перелік ботів для користувачів з різноманітними характерами. А якщо трішки заморочитись, то можна створити бота під себе. Я у своїй роботі використовую готові моделі ботів: офіціанти, студенти, спортсмени – все, що забажають клієнти.

Кілька вправних рухів пальцями і офіціант увійшов до кімнати. Смаглявий чоловік з акуратною борідкою подав філіжанку кави моїй клієнтці. Кивнув і покинув сцену.

Клієнтка увійшла в роль та елегантно піднялася з ліжка. Зупинившись на балконі, вона поглянула в далечінь. Клієнтка, напевно, уявляла, як дивиться не на ілюзію, а на справжнє море. Хоча, напевно, їй справжнє море не сподобалося б. Хоча, не мені її судити. Насправді, я сама ніколи не бачила справжнього моря. Це моя недосяжна мрія. Я, як і сотні тисяч інших фотографів, дозволяю людям стати частиною того світу, від якого колись відвернулося людство. Я частинка системи і така забаганка, як поїздка на море не входить до графіку фотографів. Ми живемо в світі неонових вогнів, реклам і споживаємо згенероване фотографами життя інших людей, як борщ швидкого приготування. Смачно, красиво, але в шлунку після такої страви пусто і ти знову шукаєш, що спожити.

Обивателі борються за місце в цифровому світі й вигадують життя в древніх епохах світу. Тут слід зазначити, що будь-яка епоха годиться, але не сьогодення. В наш час нічого не відбувається. Як не залишилося білих плям на карті світу, так і не залишилося в нашому часі нічого не відкритого і оригінального. Але ми якось живемо. Стоїмо на місці, топчемося в своїх самоповторах, але живемо. Обивателі створюють контент, а ми, фотографи, надаємо їхнім хаотичним думкам виразної форми. Без обивателів робота фотографа – ніщо.

– А чому вас й досі називають фотографами? – запитала клієнтка, поставивши філіжанку кави на столик.

– Нууу, – я на мить задумалася. Не кожен задає це питання, але я відповіла. – Це стара назва, яка, на диво, прижилася. Колись фотографи носили фотоапарати. Це були такі коробочки з лінзами, за допомогою яких тодішні творці ловили мить. Так сказати, створювали статичне зображення, на якому були їхні клієнти. Також були зони, де клієнти могли приміряти різні образи.

– Статичне зображення! – здивувалася клієнтка. – Це ви хочете сказати, що люди дивилися на нерухому мить свого життя?

– Так, – сказала я, усміхнувшись. – Люди дивилися на нерухомі картинки, які називали фотографіями і подумки переносилися в ту мить.

– Як тупо! – засміялася клієнтка. – Добре, що ми живемо в часи крутих технологій.

– Звичайно, – погодилась я. – Дивитись на статичні зображення і щось згадувати – це таке собі задоволення.

– Це ж який жах, – перебила клієнтка. – Дивитися на мить свого життя, не в змозі ні доторкнутися, ні спробувати… Я не маю слів. То був дикий час.

– Єдине, з чим колись було все в порядку, це з вмінням давати назви, – продовжила я. – Тоді були фотокамери, фотографи, фото-зони і це все було логічно обгрунтовано. Не те, що зараз. Ми маємо «Куби Роршаха» і фіксуємо моменти матеріального світу для багаторазового використання в Мережі та мозку. Але якогось біса, ми називаємося фотографами. Це пов’язано з ностальгією за старими словами, чи просто ми не здатні нічого самі вигадати і все витягуємо з минулого? Ось така загадка.

– Називайся кубографкою, – усміхнулася клієнтка.

«Напевно, ми стали настільки тупими, що не здатні творити, – подумала я, розглядаючи щасливу клієнтку в купальнику. – Е-е-х-х-х-х, потрібно йти. Мій мозок і так виснажений. Створювати реалістичні моменти не так просто, як здається на перший погляд».

– Я зрозуміла, – відповіла я вголос. – Старі назви найкращі.

Ми обійнялись і я покинула квартиру клієнтки.

Сліпучі вогні вулиць осліпили мої відвиклі від мерехтливого світла очі. Єдиний, як на мене, мінус лінз – це реклама. Куди не кинеш поглядом, суцільні марки й бренди. Я не проти реклами, але коли ти на мілині, то вона схожа на зловісний та недолугий жарт.

По вулиці блукали люди, в оточенні ботів. Кожен обиватель був у атмосфері свого світу. Боти і фанати, які спостерігали за моментами життя, створювали для обивателя ефект значимості. Твоє життя не сире і безцільне, бо тебе люблять боти і відвідують живі люди, які переживають твої ідеальні моменти та діляться враженнями. Ти маєш ціль. Ти живеш заради створення контенту. Ти подорожуєш, не виходячи з дому. Хто створює найреалістичніший контент, той на вершині слави і благо бути фотографом такого обивателя. Надіюсь, хтось з моїх клієнтів вирветься з цієї діри і прихопить мене з собою. Було б прекрасно поселитися в мегаполісі біля моря.

Я була наповнена радісними думками і, подібно іншим людям навколо себе, увімкнула свою атмосферу.

«Сонячний фільтр на небо, – подумала я і на моєму обличчі з’явилися сонцезахисні окуляри. – Налаштування настрою: збуджена і щаслива. Музику в студію. Сьогодні я гаряча фотографиня».

Музика зірвалася з невидимих гітар і наповнила вулицю.

You know I'm hotblooded, baby...

Get on up and kick it all the systems are ready to go

Well, are you ready or not? Hey, I gotta know!

Baby, lay down the blues and let those guitars bleed

I'm everything you wanted, I'm all you ever need!

Cause I'm hotblooded, hotblooded

I need your lovin, I need your love so bad!

Flash all the lights, I’ll be a camera tonight. (Roxxete - Hotblooded)

Я танцювала, розмахуючи руками. Вистрибнула на лавочку і підстрибувала в такт гітарним акордам.

Це був прекрасний танець, який бачила лише я. Ось в чому велика цінність внутрішнього світу. Роби що заманеться в своїй голові і не виділяйся з натовпу. Можна, звичайно, запустити трансляцію, але хто буде дивитися на якусь дівчину, яка дриґається в конвульсіях під древню музику.

Опинившись вдома, я відразу впала в обійми до свого хлопця, який, існував в межах чотирьох стін квартири. Не була б я фотографом, теж би з ним зависала 24/7, але потрібно заробляти гроші. Проте, я не маю модельної зовнішності і не маю достатньо мозку, щоб вигадати якийсь контент. Про подорожі та враження – взагалі мовчу.

Я налаштувала настрій на «сон і пізнє пробудження». На завтра в мене не було ніяких клієнтів та планів. Але життя вирішило переналаштувати мій режим.