Планета Туману

— Роде, отямся! — жіночий голос здавався далеким та нереальним.

Він відкрив очі і відчув неймовірне полегшення, побачивши обличчя Яри.

— Що сталося? — стурбовано спитала вона.

Род піднявся на ліктях і роззирнувся. Він лежав у кількох метрах від озера. Туман пірчастими згустками пропливав над головою, але в цілому панував ясний фіолетовий ранок, як і попереднього дня.

— Ходімо звідси, — нарешті, видихнув він.

— А як же вода? — Яра подивилась на порожній балон.

— Не важливо. Нам треба забиратись звідси, негайно!

В голові у Рода паморочилось, але він як міг поспішав до зорельота, і видихнув з полегшенням, лише коли вони герметично зачинили за собою люк.

— То що сталося, Роде?

— Ні при яких обставинах не виходь звідси, — замість відповіді сказав Род і попрямував до головного відсіку.

Він відкрив карту атмосферних збурень і якийсь час спостерігав за великою червоною плямою, що пульсувала недалеко від координат корабля.

— Воно що наближається до нас? — вражено спитала Яра, вдивляючись в екран монітора через плече Рода.

— Схоже на те…

— І що будемо робити?

— Можемо тільки чекати, — похмуро відповів Род.

Червона пляма яскраво пульсувала на екрані монітора, повільно наближаючись до зеленої цятки, що була їхнім зорельотом. Яра вже кілька хвилин напружено вдивлялась у густий туман за вікном. Род сидів на підлозі й думав про щось своє. Обоє мовчали.

— То про що вона говорила? — нарешті, порушила тишу Яра.

— Це не важливо. Головне, що ці марева небезпечні. І туман також.

— Дивно, що аналізатор нічого не показав, — задумалась Яра. — І Влад мені не здався небезпечним… навіть навпаки… — наче до себе додала вона.

— Ти знову бачила Влада? — різко отямився Род.

— Так. Через деякий час як ти пішов, він вийшов з туману прямо перед оглядовим вікном і вказав рукою в напрямку озера. Коли я вийшла — його вже не було, але я все одно пішла куди він показував, і знайшла там тебе…

— Зрозуміло, — повільно промовив Род, а тоді раптом спитав: — Чому ти кинула астрофізику, Яро?

— Стало цікаво побачити безмежний космос на власні очі, — всміхнулась Яра.

— «Світ значно цікавіший, ніж здається. Треба лише вийти з дому…» — повільно процитував Род.

Усмішка одразу зникла з обличчя Яри і вона відвернулась.

— Ти подала документи на переведення п’ять років тому, одразу після нещасного випадку із шатлом.

— Яке це має тепер значення? — глухо озвалась вона.

— Вибач! Намагаюсь зрозуміти чому ти бачиш саме Влада.

— Очевидно, що ми бачимо тих, кого любимо…

Род нічого не відповів. Здавалося, він думав про щось своє.

— Вже близько, — раптом сказала Яра.

— Слухай, Яро, — спохмурнів Род, але було видно, що він на щось зважився. — Я маю тобі дещо розповісти…

— Зараз? — здивувалась Яра, не зводячи очей із вихорів, що танцювали за вікном.

Зореліт почало хитати й майже одразу сильно трусити. За вікном уже нічого не було видно, там панувало суцільне темно-фіолетове місиво. Було відчуття наче вони на судні під час шторму.

— Хутко у вантажний відсік, — гукнув Род. — Там подвійні стіни. Може витримають…

Вловивши момент затишшя, вони кинулись у вантажний відсік. Там нашвидкоруч пристібнули себе вантажними ременями і познаходили зручні виступи, за які можна було триматися. Це давало змогу не падати при кожному ударі в обшивку корабля.

Один із сильних поштовхів почав перевертати зореліт. Шматок обшивки, до якої був пристібнутий пасок Яри, відірвався і її потягнуло до сусідньої стіни. Род вчасно встиг її підхопити і притиснути до поверхні. Яра швидко відстібнула небезпечний тягар і, схопивши інші ремені, міцно намотала їх собі на руки.

Ніхто нічого не говорив, але обоє розуміли, що якщо буря не вщухне, то зореліт пошматує на друзки, а їх поховає під уламками. Та як не дивно, лютий вітролом почав вщухати і раптом повністю заспокоївся.

Астронавти сиділи в напівтемному вантажному відсіку з блимаючим аварійним освітленням, не наважуючись, навіть, говорити.

— Може піднімемось у головний? — спитала, нарешті, Яра.

— Думаю, варто ще почекати. Це може бути тимчасова тиша. І якщо все почнеться знову, то тут у нас буде більше шансів… — Род не договорив, але й так було зрозуміло про що він.

Знову запала тиша. Яра про щось міркувала, а тоді спитала:

— То що сказала Леля?

— Невже це зараз важливо? — Род виглядав втомленим.

— Може бути важливим, — замислилась Яра. — Якщо наша теорія вірна, то на планеті панує щось на кшталт розумної атмосфери. Крім того, вона якимось чином здатна з наших спогадів створювати матеріальні об’єкти. І цілком можливо, що через своїх… — вона спробувала підібрати правильне слово. — Через своїх посланців, вона хоче нам щось сказати. Тож у наших інтересах зрозуміти її.

Род тільки всміхнувся.

— Твоя здатність будувати абстрактні гіпотези в критичних ситуаціях не перестає мене дивувати, — а тоді знову став серйозним і додав: — В цьому, звісно, є сенс, але, як на мене, ці «посланці» хоч і створені планетою, але кожен має якусь свою мету. От що тобі казав Влад?

— В більшості щось загальне. Питав, як мені польоти в космос… — вона затнулась, а коли продовжила, її голос тремтів. — Він же, навіть, не знає, що я літаю…

Род поклав їй руку на плече та деякий час мовчав. Він знав, наскільки важку тему чіпляє, але іншого вибору не було.

— От бачиш, — продовжив він, роблячи вигляд, що не помічає, як Яра ховає вологі від сліз очі. — Якби це була справжня копія Влада, то він не міг би знати, що ти тепер астронавтка і питав би про щось інше. А так, більше схоже, що ці «посланці» не тільки створені на основі нашого знання про людину, а ще й мають якісь алгоритми поведінки, що взяті з наших уявлень про неї.

Род знав, що найкращий спосіб відволікти Яру від будь-яких сумних думок, це зайняти її розум цікавою теорією. Тим більше, що зараз подумати над цим було вкрай важливо.

— Хочеш сказати, що це наче ментальні копії людей, створені з наших спогадів, а всередині штучний інтелект, змодельований на основі наших знань про їх поведінку? — Яра неабияк збадьорилась, а в її очах запалали вогники.

— Щось таке, — всміхнувся Род, якому завжди подобалось у Ярі це поєднання гострого аналітичного розуму і такої щирої, майже дитячої, цікавості до всього невідомого.

Мабуть, саме ця риса дозволила амбітній дівчинці, що ще зі школи захоплювалась теоретичною фізикою, без особливих труднощів вступити до Космічної Академії України, а тоді дуже швидко стати провідною спеціалісткою з астрофізики в програмах Об’єднаного Центру Підкрення Космосу.

Наскільки Род знав, вона й досі часто заглядала в бібліотеку ОЦПК, куди першими потрапляли праці її колишніх колег, а також результати інших цікавих досліджень, що активно розвивалися в рамках космічних програм…

— То що сказала Леля? — перервала його роздуми Яра.

Її зелені очі дивились гостро та рішуче, даючи зрозуміти, що цього разу він таки не відкрутиться та має дати якусь відповідь.

— Нічого такого, — втомлено зітхнув Род. — Ображалась, що я знову кидаю її через польоти…

— То ви через це посварились? — здивувалась Яра.

— Це давнє питання, у якому ми ніяк не дійдемо згоди.

— Дивно. Мені завжди здавалося, що вона з розумінням ставиться до нашої професії, — на обличчі Яри читалось щире здивування. — І, врешті, вона ж знала з ким пов’язує життя.

— Знати й миритись із цим — різні речі, — невесело всміхнувся Род. — Скажи краще, чому жоден із тих красунчиків, що чатували на тебе під корпусами Академії та ОЦПК, так і не отримав шанс на серйозні стосунки? — на його обличчі з’явилась уїдлива посмішка.

— Чому ти думаєш, що не отримав? — просвердлила його поглядом Яра.

— Бо жодного я не бачив достатню кількість разів, аби запам’ятати його обличчя та ім’я.

— А раптом я спеціально приховувала їх від тебе?

— А це так? — здивувався Род.

— Ні, — здалася Яра. — Але це не твоя справа!

— Згоден. Лише моє особисте життя — тема для спільного обговорення.

— Ну вибач! Твоє особисте життя мало тебе не вбило, — Яра одразу стала невеселою. — І ми маємо зрозуміти, що тутешня Леля від тебе хоче.

Род також спохмурнів, а риси його обличчя стали жорсткими.

— Буря наче не повертається, — сказав він. — Ходімо, поглянемо, що там нагорі.

Вони ледь відкрили деформовані двері вантажного відсіку та почали пробиратися до головного.

В астронавтів ще жевріли слабкі сподівання знайти хоч щось неушкоджене. Та діставшись головного відсіку, вони зрозуміли, що це марно. Буря остаточно знищила все обладнання, а, крім того, порушила герметизацію корпуса. Про це говорив слабкий фіолетовий відтінок повітря всередині зорельота. Оглядове скло хоч і вціліло, але все було вкрите тріщинами, а за ним була лише щільна ковдра фіолетового туману. Тепер вони були сам на сам із розумною планетою.

— Мабуть, уже немає сенсу відсиджуватись тут, — впавшим голосом сказала Яра. — Маємо щось робити.

— Піду, подивлюсь, що там назовні.

— Давай разом.

— Ні! — відрізав Род.

— Чому?

— Там може бути небезпечно для тебе.

— І для тебе також, — на обличчі Яри було щире здивування.

Род нічого не відповів, але вона чекала на пояснення.

— Гаразд, — нарешті, сказав він. — Я не все тобі розповів.

Яра не переривала, лише уважно слухала.

— Насправді, ми посварились із Лелею не тільки через зорельоти, — Род, нарешті, поглянув їй у вічі. — Вона дізналась, що я маю почуття до іншої жінки.

— І тепер вона хоче тебе за це вбити? — здивувалась Яра. — Якось не схоже на Лелю. Може я з нею спробую поговорити? Ми завжди ладнали…

— Ні! — аж занадто різко сказав він.

— Та в чому справа, Роде? Чому ні?

— Бо ти — і є та жінка.

— Про що ти? Ми знайомі мало не з дитинства і в тридцять два роки ти вирішив у мене закохатись? — вона весело всміхнулась, вирішивши що це жарт. — Ти не занадто надихався того туману?

Але Род залишився серйозним. Він узяв її за плечі й заглянув у вічі:

— Послухай, я лише прошу, щоб ти не виходила звідси, — у його погляді була незвична ніжність і якийсь сум. — Я обіцяв Владу берегти тебе.

— Та що відбувається? — очі Яри знову наповнились сльозами. — До чого тут Влад? — але вона швидко опанувала себе й додала: — Я нікуди тебе не відпущу, поки ти все мені не поясниш.

— Я вже все пояснив, — спокійно відповів Род, забравши руки з її плечей.

— Це не пояснення! — не стрималась Яра. — Ми ж давно знаємо один одного. Звідки раптом ці почуття? Чи це якийсь жарт?

— Це не жарт, — якось відсторонено сказав Род. — І ці почуття були завжди. Ти сподобалась мені, ще коли ми вчились із Владом в Академії і він вперше запросив мене до себе додому.

— Та я тоді ще в школі вчилась і ви мене майже не помічали. Закривались в кімнаті Влада і грались там на симуляторах.

— Я помічав…

— Невже? — з насмішкою спитала Яра, досі вважаючи, що все це якийсь невдалий розіграш. — І в що ж я була одягнена, коли прийшла на ваше вручення дипломів? Пам’ятаю, ви тоді з Владом неабияк переймалися тим, з якими дівчатами провести випускний…

— В зелену сукню з червоними квітами. А ще за тобою весь час валандався якийсь хлопчина, що намагався взяти тебе за руку.

У голосі Рода був такий спокій, що це аж лякало Яру.

— Це був однокласник, — майже автоматично відповіла вона. — Він сказав, що йому нічого робити і я взяла його з собою для компанії…

Вона з усіх сил намагалась усвідомити почуте, але мозок відмовлявся це сприймати.

— Але чому? — схвильовано почала вона. — Чому ти нічого не казав мені?

— Спочатку не наважувався, а потім почались польоти і ми не часто бачились. А коли таки випадала можливість перетнутись, то ти була вже не сама… Врешті, я, мабуть, звик до ролі друга і більше не намагався нічого змінити. Може мені б, навіть, вдалося забути тебе, якби не нещасний випадок із Владом… — він на мить замовк, а тоді продовжив: — В нього завжди було гарне чуття. Ми не раз уникали зайвих проблем, зважаючи на його інтуїцію… А перед останньою місією він був якийсь на диво сумний і попросив мене попіклуватись про тебе, якщо з ним щось трапиться. Пам’ятаю, я вирішив, що він аж занадто перенервував перед важливим польотом і потягнув його до найближчого пабу. Ми весело провели час, а через два дні він загинув…

Яра безглуздо дивилась кудись у простір і Род продовжив:

— А тоді я дізнався, що ти перевелась на дальні польоти й попросив, щоб мене поставили тобі в напарники. Тобі б однаково призначили когось із досвідом, а в мене вже було достатньо зв’язків в ОЦПК, тому це не було проблемою.

— А я ще думала, який вдалий збіг… — Яра дивилась у вікно й була мов у тумані.

— Я тоді вже зустрічався з Лелею досить довгий час, — спокійно продовжив Род. — Тому вирішив зробити їй пропозицію.

— Ти зробив пропозицію дівчині, у той час як кохав іншу? — глухо озвалась Яра.

— Леля мені дуже подобалась і я щиро вірив, що згодом це почуття витіснить мою дитячу закоханість. Але так не вийшло.

— Але чому ти нічого не сказав мені?

— Я пообіцяв Владу піклуватись про тебе… — на обличчя Рода впала тінь. — І навряд чи він мав на увазі морочити тобі голову залицяннями, які ще невідомо чим закінчаться.

— Та хто вам обом давав право вирішувати за мене мою долю? — з відчаєм вигукнула Яра.

Род знову взяв її за плечі та заглянув у затуманені сльозами очі.

— Заспокойся, Яро, — рішуче сказав він. — Нічого не зміниться. Я не збираюсь тебе цим займати. Ти б і не дізналась нічого, якби не була така вперта та погодилась зачекати мене тут.

У цей момент туман за вікном почав розсіюватись і з нього вийшла Леля. Вона гостро поглянула на руки Рода, що лежали у Яри на плечах і її обличчя потьмяніло від гніву.

— Залишайся тут! — різко сказав Род. — І ні за яких обставин не виходь звідси. Я поговорю з нею.

— Чекай! — спробувала зупинити його Яра.

— Все буде добре, — він ніжно поглянув на неї і пішов до головного шлюзу.

Леля неначе зрозуміла його намір і пішла в тому ж напрямку, обходячи пошарпаний бурею зореліт.

Яра залишилась сама. Вона хотіла побігти та зупинити Рода, але ноги чомусь підкосились і вона сіла на підлогу. Її всю тіпало, коли вона притулилась до розбитої панелі керування. Що їй тепер робити?..

Здавалося, світ поринув у темряву, але за вікном була лише монотонна фіолетова барва. Чомусь дуже захотілось, щоб пішов дощ. Дощ завжди приносив їй якесь полегшення та спокій…

Раптом на оглядове скло впало кілька крапель… Яра не повірила очам і кинулась до вікна. Воно дуже швидко вкривалося дрібними краплями дощу.

— Не може бути! — вигукнула вона, а тоді швидко побігла до шлюзу.

Род знову стояв на колінах прибитий штучною гравітацією з розумінням того, що на цей раз у нього навряд чи буде шанс прокинутись. Та його тішила єдина думка: «Яра буде в безпеці!»

І тут сталося дивне. Туман раптом розсіявся й почав накрапати дощ.

— Дощ? — прохрипів Род, здивування якого пересилило, навість, тиск у грудях.

Леля також змінилась в обличчі. Вона розгублено дивилась на руки, що поступово вкривались маленькими краплями.

— Привіт, Лелю, — почувся спокійний голос Яри.

Род сіпнувся, але, навіть, не зміг повернути голову в її бік. Різкий біль у м’язах не дав цього зробити.

— Ну привіт, — неприємно зіщулилась жінка.

— Відпусти його, будь ласка, — якомога спокійніше продовжила Яра, намагаючись не дивитись на те, як Род безуспішно намагається подолати гравітаційну пастку. — Ти ж бачиш, що робиш йому боляче…

— Невже? — насмішкувато скривилась Леля. — Може йому варто усвідомити що таке біль? Біль, коли твоє щастя раптом виявляється невдалим жартом! — її очі запалали гнівом.

— Собі він зробив не менш боляче, — тихо додала Яра.

— А мені здається, що в нього все було гаразд, — неприємно посміхнулась Леля. — Вдома дружина, а на роботі коханка, щоб не занудитись у довгих польотах…

— Це неправда! — не витримала Яра. — Він не зраджував тобі!

— Коли не зраджують, то не шепочуть вночі ім’я дівчини, — прошипіла Леля і Яра відчула, як її тіло раптом стало неймовірно важким.

Вона знала, що ще трохи й тиск стане таким сильним, що вона не зможе говорити, тому швидко вигукнула:

— Я кохаю його з дитинства, Лелю! І набагато довше мучаюсь від нерозділеного почуття!

Та раптом почула тихий голос Рода позаду:

— Не роби цього. Неправда її лише роздратує. Вони знають усе, що в нас у голові…

Але Яра не хотіла витрачати сили на відповідь. Вона мала встигнути зробити задумане.

— І він кохає мене з дитинства. З нами доля пожартувала значно жорстокіше… — останні слова Яра вже говорила з хрипом у горлі.

Вона зібралась з останніми силами і якомога голосніше промовила:

— Леля, яку я знала, ніколи б не заподіяла нічого лихого ані Роду, ані будь-кому іншому, — тиск у горлі став неймовірним, але вона таки продовжила: — І ніколи б не будувала своє щастя на чужому нещасті…

Яра вже давно стояла на колінах, впираючись руками в жорсткий фіолетовий вапняк і з усіх сил намагалась не втратити свідомість. І от, нарешті, вона сказала все що потрібно, але тиск не зменшився. Невже вона помилилась? Темрява безжально підступала до свідомості, яка наостанок вихопила далекий дитячий спогад…

— Владе, допоможи з фізикою!

— Зараз ніколи, Ярусько! — весело промовив русявий хлопець. — У нас чемпіонат із «Космобою».

— Я можу допомогти, — високий юнак уважно поглянув на неї темно карими очима і вона зашарілась.

— Роде, ти чого? — на обличчі Влада було здивування. — В нас гра за десять хвилин…

— Я встигну. Налаштуй поки все, — хлопець знову повернувся до неї, струснувши неслухняними пасмами каштанового волосся, перехопленими позаду у невеликий хвостик. — То що тут у тебе, Яро?..

«Яро! Яро!… Отямся!» — почулося десь далеко.

Темрява почала світлішати і вона, нарешті, розплющила очі. На неї дивились ті ж самі темно карі очі, тільки тепер вони належали більш суворому обличчу з короткою борідкою і триденною щетиною.

— Нарешті! — з полегшенням видихнув Род, тримаючи її голову в себе на колінах. — Я вже думав, що втратив тебе…

Навколо було ясно, а дивна вапняна порода знову мерехтіла химерними синьо-фіолетовими кристалами.

— Де Леля? — ледь чутно спитала Яра, бо здавалося, що голосові зв’язки їй досі не підвладні.

— Пішла, — всміхнувся Род. — Досі не розумію, чому вона нас відпустила…

— Це все через накладання моделей, — вже більш впевнено промовила Яра. — Я доповнила поведінку Лелі своїми уявленнями про її характер. Я зрозуміла, що це може спрацювати, коли пішов дощ…

— Яро, з тобою точно все гаразд? — весело всміхнувся Род. — Бо говориш ти щось дуже дивне. І звідки тут взагалі дощ?

— Я його викликала… — серйозно сказала Яра. — Своїм бажанням…

— Тобто? — Род виглядав ошелешеним. — Хочеш сказати, що ти уявила дощ і він пішов?

— Так.

— А потім уявила, що Леля хороша і вона нас відпустила.

— Тут не все так просто, — усміхнулась Яра. — Але принцип схожий. До моєї появи алгоритми поведінки Лелі були сформовані лише з твоїх уявлень про неї.

— Та я ніколи не думав, що вона буде намагатись вбити мене. Розлучитись — так, але ж не вбити…

— Тут, мабуть, наклався ще один механізм — твоє сумління…

— Ти хочеш сказати, що я вважаю, що мене за це варто вбити?

— Тобі краще знати… — Яра якось дивно подивилась на нього. — Але знаючи тебе, можу припустити, що звинувачував ти себе дуже сильно. Може не настільки, як вирішила тутешня Леля, але тут вже певно проблема в неточності інтерпретації.

— То ти хочеш сказати, що це така собі матеріалізована гра підсвідомості… — було видно, що Род вражений раптовим відкриттям. — Але тоді тим більше не можна було казати неправду. Це ж як брехати собі…

— Не можна, — Яра намагалась не зустрічатись із ним поглядом.

— Але ж тоді… — він раптом подивився їй прямо у вічі. — Невже…

Яра почервоніла як мале дівчисько.

— Цього не може бути! Я ж знаю тебе… Ти не могла так довго приховувати це від мене…

— Хто б казав!