Планета Туману

— Що з рушієм? — молода жінка фіксувала пасками своє положення в кріслі.

— Наче в нормі, — чоловік похмуро глянув на монітори й додав: — Хоча напевно можуть сказати лише спеціалісти з ОЦПК.

— Досі вважаєш, що часткове керування з Землі — погана ідея?

— Я не вперше в космосі, Яро. І звик, що екіпаж та зореліт — повноцінна автономна система.

— Бачу, тебе неабияк надихнули нові технології? — ледь всміхнулась астронавтка.

— Неважливо, що там за технології. Як щось піде не так, то ми залишимось одні в радіоактивній порожнечі з напів керованим кораблем та дуже загальними знаннями про його системи.

— Це ж лише тестовий гіперстрибок, Роде, а не мандрівка в сусідню галактику. У крайньому випадку, застрягнемо десь на півдорозі до Марса.

— Всього нічого. Рік, два, і ми вдома… — всміхнувся астронавт.

— Сподіваюсь нам пощастить.

— Ти, мабуть, забула номер нашої пташки, — засміявся Род.

Наче у відповідь на його слова, один із моніторів став активним і на ньому з’явилось зосереджене обличчя чоловіка у формі Об’єднаного Центру Підкорення Космосу.

— Розвідник HJ-13. Системи готові до старту?

— Готові, — підтвердив Род.

— Чекайте відліку!

— Чекаємо, — уже в порожній екран зітхнув астронавт.

Якийсь час очікували в тиші, а тоді Яра спитала:

— Леля не прийшла?

— Ні, — спохмурнів Род.

— Може просто не встигла, або її не пустили до ангару…

— Не треба, Яро!

— Я лише хвилююсь за стан члена екіпажу.

— Мій психічний стан у нормі, якщо ти про це, — холодно сказав Род.

Астронавтка нічого не відповіла. Натомість глянула на порожній екран зв’язку з Землею й додала:

— Щось вони довго.

— Поспішаєш гайнути у невідоме?

Яра поглянула на невелику синьо-смарагдову кульку, що тьмяно сяяла у безмежній чорноті космосу. Саме так зараз виглядала Земля з орбіти Місяця. І саме звідси, після кількох років невпинної підготовки, відбувався запуск двадцяти експериментальних зорельотів серії HyperJump.

— Мене тут нічого не тримає, — сказала вона.

Род на хвильку відволікся від перевірки систем і теж подивився в оглядове вікно.

— Мене вже теж, — невесело всміхнувся він.

Екран зв’язку ожив і приємний жіночий голос почав відлік:

«Десять, дев’ять, вісім…»

Астронавти почали глибоко дихати.

«… п’ять, чотири…»

«Прощавай, Лелю…» — промайнуло в думках Рода.

«… три, два, один…»

Тиск у вухах зробив останні слова чужими та далекими. Ще мить і все потонуло у яскравому блакитному світлі…

Очі астронавтів потроху відходили від засвіченого простору.

— Це не схоже на орбіту Марса, — Род уважно вдивлявся в темряву оглядового вікна.

— Не схоже, що поблизу взагалі є планети… — пальці Яри ковзали по екрану, то наближаючи, то віддаляючи об’єкти на мапі космічного простору.

Род кілька разів спробував встановити зв’язок з ОЦПК, але екран вперто писав, що з’єднання недоступне.

— Зв’язку з ОЦПК немає. А мав би бути в межах Сонячної системи.

— Боюсь, що ми далеко за її межами, — напружено промовила Яра.

— Спробуй визначити місцеположення за мапами Чумацького Шляху.

— Вже намагалась… Ми поза нашою галактикою.

— Жартуєш? Як це взагалі можливо?

— Не знаю, — вираз обличчя Яри давав зрозуміти, що все більш ніж серйозно.

— Гаразд, — напружився Род. — Давай спробуємо визначити де ми взагалі. Хоч це можливо?

— Мабуть, ні… — неохоче відповіла Яра, а тоді зібралась із духом і, нарешті, сказала: — Схоже, ми знаходимось у недослідженій частині космосу.

Новина справила гнітюче враження і астронавти деякий час просто мовчали.

— Треба перевірити зореліт, — нарешті, сказав Род і запустив діагностику систем.

Довго чекати не довелось. Одразу на кількох моніторах висвітились червоні написи.

— Схоже працюють тільки аналізатори простору та система життєзабезпечення, — ще більше спохмурнів він.

— Тож, ти був правий, — повільно сказала Яра. — Ми бовтаємось у радіоактивній порожнечі з некерованим зорельотом?

— Не уявляєш, як би я зараз хотів помилятись…

Род ще кілька разів запустив діагностику з різними параметрами, але результат не змінився. Тоді він увімкнув відкритий канал зв’язку й надиктував повідомлення:

«Говорить перший пілот зорельоту «HJ-13», Род Сокіл. Під час випробування системи HyperJump, стався непередбачуваний стрибок за межі Сонячної системи. Ми знаходимось у недослідженій частині космосу. Наші двигуни та системи керування відмовили і ми не маємо зв’язку з Землею. Просимо порятунку!»

Він вимкнув передавач і знову запанувала тиша. Здавалось астронавти тільки зараз справді усвідомили, що це для них означає.

— Чекай! — раптом озвалась Яра, придивившись до екрану аналізатора гравітаційних сил. — Щодо порожнечі я здається погарячкувала. Зовсім поряд знаходиться масивний об’єкт. Не розумію, як я його одразу не помітила…

— Астероїд?

— Ні, це щось значно більше… Швидше за все, планета.

— Ти ж казала, що поряд нічого немає, — Род зсунув брови і взявся за коротку борідку.

Він так завжди робив, коли ситуація ризикувала вийти з під контролю.

— Не знаю. Чомусь досі прилади її не бачили… – на обличчі Яри читалось щире здивування. — Та зараз вони чітко фіксують космічне тіло, що за розмірами десь у півтора рази більше за Землю.

Род підійшов і нахилився над монітором.

— Але ж ти казала про глибокий космос, далекий від зоряних систем, — він глянув на чорноту, що заповнювала оглядове вікно й додав: — І я б не сказав, що бачу підтвердження протилежному.

— Я теж. Але подивись на показники, — Яра вказувала на гравітаційні криві, що химерно вигиналися навколо великої чорної плями.

— Може чорна діра? — припустив Род.

— Якщо так, то зважаючи на відстань, ми вже давно перетнули горизонт подій… Тож можемо не напружуватись — ми померли і все це лише сон, — вона спробувала всміхнутись, але вийшло лише скривитись, а тоді вже серйозно додала: — Гравітація замала для чорної діри.

— Гаразд! Тоді що це може бути? Ти ж у нас колишня астрофізикиня. Є якісь припущення?

Яра якийсь час мовчала, про щось міркуючи, а тоді неохоче сказала:

— Це може бути блукаюча екзопланета.

— Що?

— Планета, що блукає в космічному просторі й не прив’язана до жодної зоряної системи.

— Припустимо… — Род напружився. — Але чому ми її не бачимо? Судячи з показників напрямку — вона прямо перед нами, а враховуючи розміри та відстань — мала б займати не менше чверті оглядового вікна!

— Не знаю, Роде, — зітхнула Яра. — Може ми потрапили в планетарну туманність.

Астронавт тільки запитально підняв брову.

— Така собі хмара іонізованого газу, що утворюється навколо мертвої зірки, — відповіла Яра й додала: — Це могло б пояснити, чому ми бачимо лише чорний простір.

— Не вловив логіки. Нехай ми не бачимо планету через туманність. Але ж саму туманність маємо бачити?

— Може бути, що ми біля її краю і сюди не досягає процес іонізації. Газ не світиться, але достатньо густий, щоб не давати побачити будь-що інше… Я не знаю, Роде! Ти просив припущення. Це все, що спадає мені на думку, — Яра втомлено сіла у своє крісло.

— Поки що схоже на фантастику...

— Вся ця ситуація і є суцільна фантастика. Мені досі важко збагнути, як ми потрапили в невідому частину Всесвіту при першому ж гіперстрибку.

— Я вже починаю схилятись до твоєї версії про сон після смерті…

Род хотів ще щось додати, але темрява в оглядовому вікні почала змінюватись. Вона набувала густини та синьо-фіолетового забарвлення. Астронавти одразу забули про показники на екранах і якийсь час мовчки споглядали ці вражаючі перетворення.

А коли волокна простору стали рухливими і схожими на густі хмари, Яра кинулась до моніторів і почала швидко щось набирати.

— Це таки туманність! — захоплено вигукнула вона і схвильовано додала: — Дуже рідкісний випадок, коли блукаюча екзопланета випадково потрапила в планетарну туманність.

— Яро, я теж радий, що ми натрапили на рідкісне космічне явище, — не втримався від іронії Род. — Але в нас зараз інший клопіт. Що б це не було, ми маємо знайти спосіб звідси вшитись.

— У нас небагато шансів з неробочим рушієм та деактивованою системою гіперстрибків, — одразу охолола Яра.

— Тому маємо дуже швидко стати першокласними інженерами і дати цьому раду.

Яра лише скептично скривилась, але встала з крісла, демонструючи готовність діяти.

За годину вони переглянули всю документацію до систем зорельота. Род пішов у відсік із рушієм, а Яра залишилась розбиратись із системами HyperJump.

Род повернувся дуже швидко. Виглядав він невдоволеним та злим.

— Там усе герметичне, нікуди не залізеш. Або працює, або ні, — він помовчав і додав: — В нашому випадку — ні.

— Ясно.

— А в тебе що?

— Тут теж глухо. Усе зав’язане на керуванні з ОЦПК.

Род лише виразно глянув у відповідь, наче говорячи: «Хіба я не казав…»

Запанувала тиша. Не дивлячись на намагання астронавтів бадьоро реагувати на ситуацію, холодний простір космосу все більше тиснув на свідомість кожного. Раптом панорама за вікном знову почала змінюватись.

— Так і має бути чи щось відбувається? — Род вражено дивився на те, як із синьо-фіолетових хмар виринають гігантські обриси планети. — Ми ж наче мали дрейфувати десь на орбіті.

Яра кинулась до моніторів.

— Ми наближаємось до планети! — її обличчя стало схвильованим.

— Тобто зійшли з орбіти і падаємо, ти хотіла сказати?

— Не зовсім. Схоже нас затягує чимось на кшталт велетенського торнадо…

— Типу бурі на Юпітері?

— Сподіваюсь, що ні, — зблідла Яра.

— Гаразд, — зосередився Род. — Ми здатні здійснити аварійну посадку?

— Теоретично, так.

— Схоже прийшов час перевірити на практиці, — невесело всміхнувся він і швидко попрямував до екіпірувального відсіку.

На півдорозі його почало трусити через сильну турбулентність, а ще через мить частково відмовила штучна гравітація. Род продирався, хапаючись за все що міг, аби хоч трохи прискорити своє напів плаваюче тіло, і кляв інженерів ОЦПК за таке далеке розташування відсіку для виходів у відкритий космос.

Коли астронавт повернувся, простір у вікні вже почав обертатись.

— Хутко в скафандри! — крикнув він Ярі, що марно намагалась керувати зорельотом.

Вони вдягнули скафандри, зафіксували себе в кріслах і напружено спостерігали, як фіолетовий гігант то виринає, то знову тоне у густому тумані. Зореліт почало нещадно трусити, а обертання стали ще швидшими. Астронавтів вдавило в крісла. Род зробив надзусилля щоб дотягнутися до монітора, на якому вже кілька хвилин з пронизливим звуком мерехтів напис: «Пошкоджено корпус корабля в технічному секторі. Ізолювати відсік?»

— Якщо ізолюєш — ми його втратимо! — ледве вичавила з себе Яра, бо тиск здавалось заштовхував слова назад у горло.

— А якщо ні, то ми загинемо, — прохрипів Род і рішуче натиснув «Так» на екрані.

Напис зник, а тиск збільшився настільки, що стало важко дихати. Останнє, що Род бачив — це непритомне обличчя Яри у візорі скафандра. А тоді все поринуло в полум’яну безодню…