Розділ 1. Останній спокійний день

«Чому? Чому все мусить бути так?»

Влад смикнувся, намагаючись впоратися з шаленим болем в скронях. Йому на мить здалося, що мозок розплавиться. Хлопець зарився пальцями у чорне волосся, скрутився на ліжку.

«Чому я про це подумав?» − промайнуло голові. Свідомість помалу прояснилася.

«Це мої думки?..»

Вдалося розрізнити тьмяно-рудий прямокутник вікна. Тієї мізерної кількості світла, що кидало на приватний сектор сідаюче сонце, ледве вистачало, аби юнак зміг упізнати сірий циферблат настінного годинника. Секундна стрілка нарешті перестала відбивати канонаду і звук її став тихим, але від того не менш ворожим. До хлопця почав повертатися звичний слух, почувся брязкіт посуду з першого поверху, знадвору залунав шум мотору. Тілом пробігло тремтіння. Погляд зелених очей стрибнув на жилаве передпліччя з засуканим рукавом посірілої сорочки – шкірою справді побігли мурашки.

Але все вже минулося. Влад відчув, як його тілу знову повернулася рухливість і сів на край ліжка. Видихнув.

«Що це було?..»

Стук у двері остаточно розвіяв марево. Хлопець зміг повернути голову до вхідних дверей його захаращеної мотлохом кімнати. Тіло дійсно знову слухалося, а біль повністю зник.

Влад підвівся, поправив сорочку – довелося застебнути декілька ґудзиків − і підійшов до дверей. Відчинив їх.

На порозі стояла юнка років сімнадцяти. Струнке тіло її підкреслювала, безперечно дорога, вишукана блакитна сукня. Її поли сягали майже до щиколоток. Тонку дівочу талію перетягував білий корсет, а плечі та невеликі груди накривав коротенький синій кардиган з вузькими рукавами, прикрашеними рядами срібних ґудзиків. Довге та чорне волосся її було зібране за спиною та стягнуте блакитною стрічкою. Мило обличчя мало овальну форму. Ніс кирпатий. Брови широкі та чорні. Уста тонкі, куточки губ трохи догори – неначе зневажлива посмішка. Темно-карі очі відразу ж привітно заблищали, коли юнка побачила Влада:

− Привіт!

− Привіт, Кіро, − Влад кивнув, − Я не знав, що ти приїхала.

Дівчина раптом перемінилася на лиці:

− Що це в тебе? Кров?

Юнак і справді відчув, як з його ніздрі сковзнуло щось гаряче і поспішив обтерти носа рукою – на пальцях багряніла кров.

− Ось, давай я, − Кіра поспішила дістати з кишені кардигану білу хустинку і обережно витерла ніс хлопця.

−Я сам, − хлопець зашарівся і забрав хустинку з дівочої руки.

− З тобою все гаразд? – Кіра поспішила перевірити температуру юнака долонею.

− Та все добре! – Влад відступив, ще більше червоніючи.

Кіра тим часом увійшла до кімнати та роззирнулася.

− Ну й безлад, − хмикнула вона. Руки дівчина завела за спину, тримаючи невеликий кошик, накритий серветкою у біло-блакитну клітинку.

− Та часу немає, − ніяково відказав Влад.

Кіра глянула на нього:

− Роботи багато?

Тільки зараз хлопець помітив на її шиї чокер – синій шкіряний ремінець, на якому спереду поблискував срібний символ у формі невеликого щита та двох розправлених крил. Юнак знав, що це – знак розрізнення. Усі роди військ Малої Вальденії мали свої знаки, а цей використовували курсанти льотної академії, майбутні пілоти та пілотеси. Кіра вчилася на останньому курсі.

− Я думав ти у відпустці.

Дівчина швидким рухом торкнулася чокера:

− Так і є. Вчора у виробничому району «чорняки» здійснили теракт – є жертви. Курсантів у відпустці зобов’язали носити знаки розрізнення.

− «Чорняки»?

− Єретики. Повстанська бригада Чорняка. Ну, так вони себе називають.

− А, згадав.

Хлопець прибрав хустку від носа – кров нарешті спинилася.

− Так, а що від тебе хочуть? Щоб ти їх ловила, чи що?

Кіра засміялася:

− Звісно ні, це скоріше запобіжний захід. Деяким вистачить одного вигляду військового, аби розхотіти чинити беззаконня.

− Ясно, − Влад зам’явся.

Він раптом подумав, що варто б повернути хустинку, але відразу ж збагнув абсурдність такого вчинку. Юнак сховав її до кишені і кивнув:

− Дякую!

− Та будь-ласка, − Кіра усміхнулася.

Цієї миті в кімнату влетів хлопчик років семи. Він безцеремонно промчав повз гостю, ледве не збивши її з ніг і заскочив на ліжко, імітуючи звуки мотору. На очах його виблискували пілотні окуляри, а безрозмірні штани висіли на підтяжках. На шию він пов’язав кухонний фартух, але перекинутий за спину, подібно до плаща.

− Дениско, що ти в біса робиш? – Влад втупився на молодшого брата.

−Я воєнний пілот імперії! – хлопчисько виставив руки вперед, немов тримав штурвал, − І я врятую цю прекрасну діву від тебе, клятий єретику!

Влад закліпав очима, а Кіра засміялася, затуливши рота долонею. На сходах почулися швидкі кроки і в кімнаті з’явилася невисока дівчинка з каштановим волоссям, зібраним на потилиці в хвіст. Одягнена вона була в стареньку, але чисту сукню брунатного кольору. Наряд її помітно поступався одягу Кіри.

− Я що тобі казала! – дівчинка пригрозила Дениску черпаком, − Отримаєш у мене! Віддай фартух!– вона повернулася до Кіри, − Привіт, Кіро, я не помітила, як ти зайшла.

− Вибач, Олено, − дівчина у синьому усміхнулася, − я мусила привітатися, але гадала, що тебе немає вдома.

− Я була в коморі, − Олена знову глипнула на молодшого брата, − Ану ходімо! Нехай Кіра з Владом побудуть разом!

Дениско зиркнув на старших і зробив настільки хитрий вираз обличчя, настільки це взагалі було можливо.

− Що? Олено, що ти таке кажеш? – Влад знову знітився, але сестра вже кинулася до молодшого брата. Разом вони зробили пару колів кімнатою і в мить коли Дениско вискакував з кімнати, Олена все ж зарядила йому черпаком по голові. З шаленим криком: «Підбили шельми!» Дениско потупотів вниз сходами.

− Розмовляйте! – Олена ніяково усміхнулася і зачинила за собою двері.

Влад обтер лице руками і поглянув на Кіру. Дівчина спокійно дивилася на нього.

− А що то в тебе? – він звернув увагу на кошик в руках у дівчини.

Кіра оживилася:

− Це ліки для твоєї мами. Батько передав. Я зовсім забула. Ходімо я й з нею привітаюсь.

Влад кивнув і вони удвох покинули його кімнату та рушили вузьким коридором другого поверху. З першого все ще доносилися вигуки Дениска. Схоже він продовжував свій нерівний бій із Оленою за право володіння фартухом.

Декілька кроків і двоє опинилися біля нових дерев’яних дверей. Влад відчинив їх:

− Доброго дня, мамо!

Жінка, що лежала на ліжку трохи підвелася, опершись на спинку та відклала книгу. Її втомлений, але люблячий погляд окинув молодих людей, що завітали до неї. Спраглі вуста вигнулися в щирій посмішці:

− Доброго! – тихо мовила вона.

− Доброго дня, пані Аліно! – Кіра кивнула і наблизилася, − Як Ваші справи?

Жінка плавно махнула рукою:

− Все гаразд, скоро видужаю.

Влад опустив погляд. Це «скоро» тяглося вже другий рік і йому доводилося в свої шістнадцять тяжко працювати на будівництві нової мануфактури в промисловому районі, забувши навіть про школу.

− Не сумніваюся, що так і буде, − Кіра поставила кошик на невисокий столик поруч із ліжком, де вже стояла висока гасова лампа, – Ці ліки батько просив передати Вам.

− О, Кірочко, я не знаю як і дякувати Вашій сім’ї! – жінка на мить спинилася, стримуючи кашель.

− Нічого не кажіть, − Кіра збентежилася, − Коли Ви працювали лікаркою, то рятували всіх нас, немає нічого дивного в тому, що ми теж хочемо допомогти.

Жінка усміхнулася:

− Гаразд, Кіро, але вплинь на цього хлопчака. Він не щадить себе і виходить навіть у чужі зміни. Він же в мене ще такий хворобливий.

− Мамо!

− Гаразд, пані Аліно, я поговорю з ним, − кивнула Кіра.

− Добре, діти, йдіть, нічого вам тут зі мною сидіти.

Кіра попрощалася і вийшла разом із Владом.

− Ти навіщо матір засмічуєш? – Кіра грайливо стукнула хлопця кулаком в живіт і рушила до вікна, − Ходімо на дах.

Влад потер свій натяк-на-прес і рушив за нею. Кіра стрибнула на широке підвіконня, схопилася за край крівлі і вправно випурхнула на дах. Влад зробив те ж саме, але незграбно і повільно. Черговий раз він спіймав себе на думці, що в академії дівчина здобула чудову фізичну форму.

− Люблю тут бувати, − Кіра завела руки за спину і заплющила очі. Волосся її сколихнув вітер. Від задоволення вона навіть підняла голову вище.

Влад покосився на дахи приватних будинків житлового кварталу, за якими виднівся мануфактурний з його численними трубами, що тяглися до сірого неба, випускаючи хмари чорного, брудного диму. Трохи осторонь знову пронісся потяг на висотних коліях. Хлопець зітхнув – потяг нагадував про роботу, оскільки саме ним робітники діставалися на будівництво.

− Ти просто висоту любиш, − він опустився на дах і відкинувся назад, опершись на руки.

− В такі миті я відчуваю себе вільною, − дівчина присіла поруч.

− Вільною?

− Так, єдине що ти відчуваєш, це вітер, який огортає все твоє тіло. І більше нічого тебе не стримує. Таке відчуття наче ти летиш, відриваєшся від землі і злітаєш в небо, залишаючи усі тягарі тут унизу. І більше тебе нічого не турбує. Це і є свобода.

Влад здивовано подивився на подругу. Раптом праворуч прозвучало тихе та протяжне:

− К-і-і-і-р-о-о-о…

Підлітки озирнулися і побачили, що на краю крівлі висить Дениско.

− А ти вже літала? – швидко випалив він.

− От дурник! – Влад підхопився та швидко затягнув брата нагору, − Ти ж міг впасти!

Проте прудкий Дениско швидко вирвався і, сховавшись за Кірою, схопив її за передпліччя:

− То літала чи ні?

Дівчина здивовано поглянула на нього, а потім засміялася:

− Так, я літала.

Очі дитини заграли іскрами і Денис аж засяяв:

− На справжньому Херувимі?

Влад роздратовано зітхнув і знову сів поруч із Кірою.

− На справжньому звісно. Я ж майбутній пілот Херувиму.

− А яке в тебе звання буде? – не вгавав Дениско.

− Після випуску? Молодший лейтенант.

− Тобі це справді подобається? – запитав Влад, доки його молодший брат не міг знайти собі місця від радості.

− Ну, польоти це моя стихія, − подруга поглянула на нього, − До речі, на останніх польотах інструктор мене похвалив перед усім взводом і сказав, що кращої курсантки в нього не було вже давно. Сказав, що я маю всі шанси потрапити до штурмових військ.

− Це добре, − Влад зітхнув, − Отже ти скоро знову поїдеш до академії?

− У мене передекзаменаційна відпустка − місяць я буду тут. Батько дуже зрадів. Ну і, − вона притишила голос, − я можу приходити до вас, якщо ти хочеш.

− Та я-то що? – Влад розгубився, − Приходь, Олена завжди тобі рада.

− А ти − ні?

− Ну, я теж радий. Ти ж не напряму спитала, ось я й не знав, що відповідати, − почав він виправдовуватися.

− То ти особисто хочеш, аби я приходила? – поцікавилася Кіра.

− Я радий би був тебе бачити, − кивнув він, подавляючи невпевненість.

Кіра усміхнулася і поправила пасмо волосся.

− Гей, ви там! – прозвучало знизу.

Трійця перевела погляди на тротуар поруч із будинком. Там стояла Олена у фартуху і з черпаком у руках:

− Довго вас на вечерю чекати?

− Уже летимо! – вигукнув Дениско.

Вже за хвилину всі четверо зібралися за невеликим столом на вузенькій кухні. В плиті потріскували догорілі дрова, бо ж Олена тільки закінчила готувати, а перед кожним стояла порція грибного супу.

− Приємного апетиту! – вигукнув Дениско і прийнявся за трапезу. Коли ж усі прикінчили свої страви, то за вікно уже почало сідати сонце.

− Гаразд, − Кіра підвелася, − Дякую, але я піду, аби батько не хвилювався.

Всі попрямували за нею до дверей.

− То я прийду завтра? – запитала вона у Влада.

− Так, але в мене завтра зміна, − він почухав потилицю.

− То я допоможу Олені з вечерею, − усміхнулася Кіра.

− Це ж чудово! – Олена аж засяяла, − Нарешті мені не доведеться після фабрики ще й на кухні товктися самій.

− Ти працюєш? – дівчина в синьому здивувалася, − Тобі ж чотирнадцять.

− Діти з таких сімей, як наша, можуть працювати з тринадцяти років офіційно, − відказала Олена, − І я пишаюся цим правом. До того ж працюю лише пів-зміни – до обіду.

− Он як! Я не знала, − Кіра кивнула, − Гаразд, тоді побачимося.

− До завтра! – замахав рукою Дениско.

Дівчина в синьому ще раз обернулася і помахала, перш ніж зникнути за рогом, звертаючи на іншу вулицю.

− Ну гаразд, − Олена знову рушила на кухню, − Я помию посуд, а ти йди відпочивай. В тебе завтра важкий день.

Влад спинився:

− Давай допоможу.

− Ні, − суворо заперечила дівчинка, − Ти ж на будівництві працюєш, тож маєш і добре відпочивати. Іди і поспи!

Брат мить пом’явся, але все ж кивнув:

− Гаразд.

Він рушив угору сходами, але на півшляху його знов скосив біль в скронях. Влад уперся в сходи руками і простояв так з хвилину перш ніж біль полишив його тіло і свідомість знову прояснилася. Цей випадок не йшов ні в яке порівняння з тим, що відбулося в спальні, але подібне ставалося дедалі частіше. А ще ці думки… Дивні, чужорідні, неосмислені… Вони приходили неначе десь зовні, породжуючи в душі хлопця дивні почуття, йому не властиві. Чужі почуття.

Хлопець знову відчув щось гаряче на ніздрях. Він обтер носа рукою – на пальцях темніла кров.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.