Розділ 2. День, який більше ніколи не закінчиться

− Мій сніданок охолов!

− А, ну вибач! – Олена невдоволено зиркнула на брата, здмухнувши пасмо темно-каштанового волосся з милого обличчя. Дівчинка стояла в фартуху біля дров’яної плити і, суворо надувши губи, дивилася на хлопця за столом.

− Треба було швидше збиратися! – дорікнула вона.

− Гаразд, вибач, − виправдався Влад, беручи до рук виделку й ножа. Він ніяково посміхнувся.

Цієї миті до кухні забіг малий Дениско.

− Олено, Олено, коли сніданок? – він застрибав навколо сестри, вигукуючи слова мов заклинання.

− Зараз буде, − зітхнула дівчинка, − Де ви взялися на мою голову.

Вона виклала яєчню на дві тарілки і кивнула Денису:

− І мамі віднеси.

Хлопчик радісно схопив тарілки й кинувся з кухні.

− Хліба візьми! – гукнула йому вслід Олена, але марно, − Ну, що за дитина, − додала вона з поблажливою посмішкою.

− Гаразд, мені вже час. Дякую, − Влад доснідав і підвівся.

Знявши зі спинки стільця коричневу жилетку, одягнув її поверх своєї, посірілої від частого прання, сорочки.

− Вже йдеш? – Олена кинула погляд на настінний годинник з великим циферблатом. Стрілки показували саме о-пів на восьму.

− Так, пора, − хлопець натягнув на голову свого картуза.

− Ну куди? Він же брудний уже.

− Це батьків, − Влад відвернувся і рушив до дверей через вузький коридор. Тут хлопець схилився, аби одягнути свої черевики і на мить завмер оцінюючи стан підошви, котра з одного боку вже відірвалася.

− Що таке? – підійшла Олена. Вона зняла фартух та розтріпала волосся, звільняючи його від старенької шпильки-краба у формі метелика.

− Нічого, − хлопець поспішив взутися.

− Знову підошва? Ти так і не купив нові?

Парубок відвернувся:

− Матері гроші потрібніші, − він смикнув пальцями за козирок картуза, як робив це завжди, коли хвилювався.

− Владе.

− Ну що? – він уже збирався виходити, але озирнувся.

Оленка швидко стала навшпиньки і поцілувала брата у щоку.

− Гей, ти чого? – збентежено він поглянув на сестру.

− Удачі тобі на роботі, − вона тепло усміхнулася.

− А, так, − Влад посуворішав і кивнув, − Дякую, тобі теж удачі на фабриці.

Юнак ступив за поріг і, шмигнувши носом, покрокував вузьким тротуаром вздовж дороги викладеної бруківкою. Цегляні будинки з черепичними стріхам стрункими рядами обступали її. Там час від часу проїздили повільні автомобілі з здоровенними круглими фарами та гучними моторами, залишаючи чорні хмари вихлопного диму.

Влад провів поглядом одну із відкинутим верхом. Водій у білосніжній сорочці й шкіряній жилетці відволікався від дороги на пасажирку, щось їй жваво розповідаючи. Молода дівчина весело сміялася, а її руде волосся здіймав зустрічний вітер. На незнайомці яскравіла гарна рожева сукня, а талію стягував корсет із шкіряними вставками.

«От би й Олені купити таку сукню…» − промайнуло в думках юнака, але заледве його платні б вистачило бодай на те, аби заплатити за можливість примірки.

− Доброго ранку! – дзвінкий жіночий голос пролунав ліворуч і Влад обернувся. За пару кроків від нього з вікна висунулася рум’яна, трохи гладка жінка з акуратно зібраним сивуватим волоссям. Вона поливала свої фіалки що росли в горщиках на залізній підставці за вікном.

− Доброго ранку, пані Галино! – хлопчина смикнув картуза за козирок.

− Я тебе одразу не пізнала, − жінка привітно усміхнулася, − Наче сусіди, а бачимося рідко.

− Так, − Влад спинився на хвильку, − правда. Багато роботи.

− О, так, знаю, − жінка закивала, − Як Аліна?

− Матері краще, дякую.

− Слухай, − жінка роззирнулася, − Ану підійди-но!

Влад наблизився, а жінка трохи подалася з вікна і притишила голос:

− Я знаю, що Аліна дуже любить хорошу каву, але в нашому районі такої не знайдеш. А мені син саме прислав трохи. Ти ж знаєш, імперія видає їм хороший пайок, тож зайди після роботи я вам трохи відсиплю. Дуже вже хочеться Аліну порадувати, вона ж бо колись нам усім допомагала, коли ще лікаркою працювала.

− Щиро дякую, − Влад кивнув, − Обов’язково зайду.

Він уже збирався йти, як Галина знову його окликнула:

− А, Владку, ти не знаєш що в нас трапилося в районі?

− Ні, − він озирнувся, − А що?

− Та пан Орест, той що пекар наш, казав наче Херувими зранку прилетіли з центру.

Влад замислився:

− Нічого не знаю, але якщо літали – значить так треба. Мабуть.

Жінка закивала:

− Ну гаразд, біжи!

Влад знову смикнув картуза і поспішив вулицею. Ще здалеку він почув, як на перехресті кричить хлопчина. Він задерся на дерев’яний ящик і, розмахуючи газетою, кричав:

− Східна торгова компанія висуває вимоги до імперії Аврори! Імперія Аврора дарує Малій Вальденії дозвіл на вихід у море! Східна торгова компанія хоче торгувати з Атлантичним союзом! Єретики вчинили новий теракт у церкві Іли! Апостоли покарають винуватців! Купляйте «Імперську правду»! Купляйте «Імперську правду»! «Справжня правда – це імперська правда»!

Перехожі почергово спинялися, давали хлопчині монети і поспішали далі у своїх справах.

Влад оминув юнака з газетами і звернув за ріг. Погляд його впав на великий плакат, що покривав ледве не всю стіну триповерхової адмін-будівлі. На ньому звеличувався темний силует зі зведеними перед себе руками. Силует стояв на фоні сходу сонця, а знизу красувався напис: «Апостол захистить Малу Вальденію! Апостол на сторожі спокою Хоривського генерал-губернаторства!».

Влад вперше бачив цей плакат. Він іноді ходив зі свого будівництва до столової сусідньої газопереробної мануфактури, а тому чув від тамтешніх робітників, що до їхньої губернії хочуть прислати Апостола з центру. Пов’язували це із активністю «чорняків». Плакат вказував на те, що плітки виявилися правдою. Схоже його повісили лише вчора ввечері.

Хлопець задер голову і ледве не спіткнувся через чистильника взуття, котрий саме надавав свої послуги поважному пану з моноклем та роздвоєною сивою бородою, яка лягала на гладке черево чоловіка.

− Обережніше, волоцюго! – вигукнув чистильник, підводячись, та струсив пилюку з штанини, − Ти не бачиш, що тут шановані люди.

− Вибачте, я не хотів, − виправдався Влад, але пан навіть не глянув на нього, мовчки прибравши пилинку зі свого циліндра, що він тримав на колінах.

− Йди вже, − буркнув чистильник, повертаючись до роботи.

Влад поспішив забратися з місця інциденту. В свої шістнадцять років він чудово знав, якими різними бувають аристократи. Кожен із них міг виявитися як спокійною та розсудливою людиною, так і зверхнім негідником, який зневажає простих робочих. Влад віддавав перевагу можливості не стикатися з ними і все ж йому були відомі виключення, на кшталт Кіри − єдиної доньки Валевських – шанованої Мало-Вальденійської сім’ї. Батько дівчини лиш примножував свій статок та повагу до себе, виробляючи наче газові механізми для залізної дороги на власних фабриках. При цьому, чоловік часто допомагав безхатченкам і навіть фінансував декілька церковних шкіл. Втім Валевський являв собою яскравий приклад виключення, котре підтверджує правило. Більшість же аристократів відзначалися своїм зверхнім ставленням до простого люду.

Гул. Влад підняв голову – на висотних коліях пронісся потяг.

− Прокляття! – хлопець кинувся вперед і швидко злетів сходами на зупинку, котра застигла високо над землею, притримувана сталевими підпорами. Хлопцю заледве вдалося вскочити в останній вагон, перед тим як провідник зачинив двері. Переводячи подих, Влад тикнув чолов’язі у синій формі десять копійок і пройшов вглиб вагону. Тут у два ряди розмістилися дерев’яні лави зі спинками. Майже всі місця були зайняті, а крізь відчинені вікна до вагону заповзав чорний дим, що випускав паровоз – застаріла модель, адже в експлуатацію помалу починали вводити газові котли. Несподівано на одному з місць підхопився молодик і махнув Владу:

− Друже, ходи сюди!

Юнак одразу пізнав худого хлопчину з солом’яним волоссям та триденною щетиною і наблизився. Товариші потиснули руки.

− Я думав сьогодні не твоя зміна, − здивовано мовив Влад.

Пйотр – так звали старого знайомого – зітхнув:

− Та я не в свою зміну, − він ніяково потупив очі, − Гроші потрібні терміново.

− Як і всім, − Влад хотів якось розвіяти смуток колеги.

− А як ти сьогодні? Голоси не діймають? – він реготнув.

Влад покосився на товариша. Він згадав, що пару тижнів тому у нього стався приступ головного болю прямо на роботі і Пйотр просидів із ним аж півгодини. Бригадир тоді страшенно сердився на хлопця, а товариш з тих пір постійно справлявся про здоров’я Влада.

− Не голоси то були. Просто думки плуталися.

− Ну добре-добре. Так не було такого більше?

− Декілька разів повторювалося, але я в нормі.

Пйотр промовчав.

Потяг спинився на черговій зупинці. До вагону посунули нові пасажири. Пйотр раптом припав до вікна:

− Глянь які!

Влад спрямував погляд за брудне скло і помітив зграйку курсанток льотної академії. Хлопець здогадався про що піде мова лиш побачивши вузьку шкіряну уніформу дівчат-пілотес.

Він хотів було щось сказати, але Пйотр його перебив:

− Ти тільки глянь! Які ж у них пружні сідниці!

− Я тебе не знаю, − хихикнув Данько і закрив обличчя руками.

− Та чого ти? – Пйотр штовхнув його ліктем, − А знаєш чому так? Раніше керування Херувимом здійснювалося вручну, а тепер ті облуди з апарату прибрали і керування здійснюється за рахунок положення ніг та стегон. Тому то сідниці в них і підкачані такі.

Влад насмішкувато мотнув головою:

− То ти для цього механікою цікавишся? Бо тобі їх зади спати не дають?..

− Якби мені з однією з них познайомитися…

− Пйотре, вони всі аристократки – ну, відсотків дев’яносто так точно – і на тебе голодранця навіть не глянуть. В кращому випадку глянуть і посміються.

Товариш засмутився і замовк. Потяг рушив. За вікном почав вимальовуватися інший пейзаж. Він не виглядав живим. Численні труби заводів випускали колосальні згустки диму і він поглинав небо, силкуючись заполонити собою все довкола.

Пйотр кинув погляд за вікно:

− Чув про Херувимів? – раптом запитав він майже серйозно.

− Так.

− Як гадаєш, що сталося?

Влад зітнув плечами:

− Не знаю. Так треба, мабуть.

− Мабуть? Ти не певен?

Влад поспішив виправити себе:

− Звісно певен. Церква Іли захищає нас. Їм краще знати.

Пйотр усміхнувся:

− Так, церква Іли знає. Чув про теракт?

Хлопець кивнув.

− Мабуть Єретиків уже довели до сказу, якщо вони пішли на підрив храму.

− Довели? – Влад здивувався, − Вони ж воюють із нами.

− З нами?

− Ну так, з нами. З вальденійцями.

− А я гадав, що з імперією, − Пйотр ніяково почухав потилицю.

− Так Мала Вальденія ж і є частина імперії Аврори. Ми єдині.

− Так, звісно, − Пйотр ніяково усміхнувся і поплескав товариша по плечу, − Я просто обмовився, вибач.

− Та мені-то що? – Влад опустив голову.

Розмова далі якось не клеїлася. Втім, хвилин через п’ятнадцять потяг прибув вглиб мануфактурного кварталу і робочі висипали назовні.

Влад та Пйотр швидко дісталися місця своєї роботи – великого будівельного майданчику, де вже було зведено декілька поверхів нового заводу, що мав виробляти складові для якоїсь військової та спеціальної техніки. Принаймні так говорив роботодавець – якийсь родовитий аврорій, котрий приїздив пару разів на тиждень і, не вилізаючи з машини, кричав на впорядника, бризкаючи слиною та витираючи високе чоло хустинкою.

Усі робочі віталися один з одним і помалу розбрідалися по своїм місцям роботи. Влад теж рушив до свого робочого місця в кабіні тягача – грізної сталевої машини, що височіла на гігантських колесах. Попереду вона мала дві великі клешні, покликані хапати матеріали і передавати на вищі поверхи. Дозвіл на водіння тягача Влад отримав минулого року на іншому будівництві і це дозволило йому додати до своєї зарплатні декілька шагів.

Робочий день почався. Праця кипіла. Робітники страшенно лаялися та викрикували колючі жарти в бік один-одного. Влад теж іноді посміювався. Все як завжди. Справа вже добігала до полудня і зовсім скоро залунав дзвін, котрий сповіщав про перерву на обід. Влад заглушив бісову машину і шалене двигтіння, яке вона породжувала нарешті стихло.

− Хай Іла милує! Владе, ти там не здурів ще?! У мене вже голова гудить! – гукнув один із будівельників, оминаючи тягача, коли хлопець саме спускався по залізним сходинкам. Юнак лише усміхнувся у відповідь. Іноді він картав себе за цю здавалося б незначну рису – нездатність вигадувати швидку відповідь – але вдіяти нічого не міг. Тому з часом довелося змиритися зі своєю такою-от нерішучістю.

Спустившись, він обтер чоло від поту і сів поруч із тягачем на землю, в тіні від гігантського колеса.

− Владку! – почувся дзвінкий, знайомий голос і юнак перевів погляд на ворота. Прямо від них біг Денис, розмахуючи пакунком. Широкі штани на ньому помітно були великими, але трималися за рахунок підтяжок.

− Денисе? Чому ти тут? – хлопець здивувався, але з землі не підвівся.

Молодший брат спинився поруч та обтер носа брудним рукавом і усміхнувся:

− Ось, я сам приготував! – Дениско простягнув згорток брату.

Влад здивовано взяв до рук щось загорнуте в тьмяний пергамент і розгорнув – всередині лежав бутерброд з двох шматків житнього хліба та шинки з листям салату. Звісно все було нарізано криво, але все ж старанно.

Влад підняв погляд на брата:

− Дякую, але хто лишився з мамою?

Денис опустив погляд і шмигнув носом:

− Вона сказала, що й сама побуде.

Влад округлив очі:

− Ти здурів? – прошепотів він, − А якщо в неї приступ почнеться?

Денис злякано глянув на брата. Влад підвівся:

− Коли ти вже почнеш думати? Заради кого я тут надриваюсь?!

− Але ж… − Дениско схлипнув, − Я хотів, щоби ти не голодував. Мама сказала…

− Її не можна лишати… − Влад не встиг договорити, як його слова заглушив ледь чутний гул, схожий на звук горіння газу. Він прозвучав десь згори.

Хлопці задерли голови. Прямо над ними в вишині зависло дещо незвичне. То була людина. Кожен сантиметр її тіла вкривали позолочені лати. На спині людини гудів реактивний ранець. З двох сопел із тихим свистом виривався білуватий вогонь. Складний механізм поєднував сопла із тазом, стегнами, колінами та навіть ступнями. На передпліччі правої руки кріпився відкидний меч. Від його руків’я тягнувся тонкий шланг до ранця. На передпліччі лівої ж руки загрозливо виблискував змащений кулемет. Стрічка від нього тяглася теж до ранця.

− Херувим, − захоплено мовив Дениско, − Справжній Херувим.

Влад завмер і тільки мовчки дивився на людину в сталевому бойовому костюмі. Він теж вперше бачив його наживо, але чомусь не відчував тієї радості, що молодший брат.

Несподівано зазвучав пронизливий глухий свист і Херувим скинув лівицю перед себе. Влад обернувся і побачив, що робітники скупчилися неподалік від нього, по інший бік від тягача. Наступне що сталося, змусило Влада відчути справжній жах. Кулеметна черга скосила декількох чоловіків. Решта кинулася тікати, але їм перегородив відхід інший Херувим. Два воїна в латах викошували бригаду робітників. Там було не менше півсотні чоловіків та жінок. За якусь мить майже всі вони вже лежали на землі. Зовсім поруч, за кілька кроків, Влад бачив понівечені тіла з численними дірами з яких хлистала кров. Деяких просто розірвало градом куль. Крики оглушили Влада і він тремтів мов загнана тварина, що потрапила в засідку. Страх скував його по руках і ногах, забираючи можливість рухатися та мислити.

− Що вони роблять? – дитячий голос змусив хлопця вийти з заціпеніння.

«Точно! Тут же ще Дениско!» − Влад схопив брата за руку.

− За мною! – він прихилив голову до землі і потягнув хлопчика за собою, поспішаючи до воріт.

«Тільки б не помітили!» − промайнула думка. На очі навернулися сльози.

Яскравий спалах з боку сусіднього зводу. Краєм ока Влад побачив комету, що наближалася, перш ніж його накрив вибух і язики вогню. Хлопець впав на землю. Подих йому перебило, а зір на мить затьмарився. Проте рука ні на мить не відпускала долоню молодшого брата. Дениско – це все про що зараз міг думати Влад. І, як тільки вогонь вщух, хлопець обернувся до брата:

− Вставай… − він замовк, не в силах більше вимовити нічого.

Його пальці тримали відірвану руку Дениска. Влад завмер, стоячи навколішки та тримаючи дитячу, обвуглену руку. Очі його широко відкрилися. З них полилися сльози.

− Дениско… − прошепотів він в надії почути відповідь.

Порух змусив його перевести погляд і очам юнака постав кратер утворений падінням комети. Ні, не комети – людини. Високий чоловік з чорним, як ніч, волоссям до плеч, розправився та розім’яв шию. За мить він повернув до хлопця видовжене, бліде обличчя з гострими рисами і погляд його втомлених зелених очей впав на Влада.

«Апостол!» − пронеслося в думках, але Влад не зміг поворухнутися й тепер. Він відчував себе жертвою, просто жертвою, яка знайшла свій кінець. Тремтіння в тілі наростало з кожною миттю, а рухливість не поверталася.

Раптом з-за спини прозвучали постріли і Апостол відскочив назад, зникаючи в стіні диму. Чиясь рука схопила Влада за плече, розвертаючи його. Над ним навис Пйотр:

− Тікаймо! – грізно крикнув він і потягнув хлопця за собою.

«Тікати?» − Влад поспішав за рятівником, − «Але куди? І навіщо?..»

Двоє проминули ворота. Влад продовжував бігти, але подумки він все ще був на будівництві, тримаючи обвуглену руку свого брата. Крок за кроком. Пйотр потягнув Влада кудись за ріг. Перед очима Дениско. За мить уже його шматки розлітаються і лише втомлений погляд Апостола. Чи це не втома? Може це насмішка? Зверхність?

Пйотр вибив якісь двері і смикнув безвольного Влада за собою.

«Що це за цех? Він порожній… мабуть, покинутий…» − Влад зробив ще пару кроків і впав на коліна. Шлунок його не витримав і підлогу вкрило блювотиння. Хлопець віддихався.

− Виродки! – Пйотр відхилив ряднину, що закривала високе вікно і визирнув назовні. Після цього він знову дістав свого триствольного пістолета й зарядив його.

− Як вони посміли! – Пйотр пройшов повз Влада і зиркнув на нього, − Нічого, заспокойся. Вже все минулося.

− Дениска вбили, − прошепотів хлопець.

− Кого?

− Мого брата.

Пйотр змовчав, але ходити перестав.

− Мені додому треба, − Влад спробував підвестись.

− Що?! – товариш округлив очі, − Ти здурів?! Нам треба тікати! Нас шукатимуть!

− Мені додому… − юнак звівся на ноги, − В мене мати…

− Дурень! – Пйотр підлетів до нього і вхопив за жилетку, − Твоє обличчя побачив Апостол. Твоєї матері вже немає!

− Апостоли не вбивають мирних людей…

− Скажи це своєму брату!

Влад зціпив зуби.

− У нас більше немає ніяких шансів повернутися у власні домівки! Ти бачив, що там сталося! – Пйотр струснув товариша, − Вони щось шукали! Готовий заприсягтися, що вони щось шукали.

Чоловік відступив і спинився за декілька кроків від Влада:

− Треба вибиратися з району, − замислено мовив він.

Влад мляво озирнувся – двері були кроків за десять. Він встигне.

− Я врятую маму! – Влад кинувся бігти.

− Ідіот! Стій! – прозвучало йому вслід, але ці слова не могли спинити хлопця. Він вискочив на вулицю і кинувся бруківкою до свого будинку. Шлях був не близький, але юнак не звертав уваги на втому. Його тримала на ногах єдина думка – думка про маму. Квартал за кварталом він оминав будинки, автомобілі та людей. Над головою проносилися вагони, залишаючи клуби диму, а здивовані перехожі озиралися на дивного хлопця, що мчав невідомо куди.

Влад би не зміг сказати скільки він біг, але коли нарешті дістався своєї вулиці, то побачене змусило його знову завмерти. Біля будинку сім’ї Данько стояли поліцейські машини, а в повітрі літало два Херувими. Влад відкрив рота від шоку. Якусь хвилину він стояв у нерішучості, а потім все ж зробив крок уперед, потім другий.

− Ідіот! – Пйотр смикнув його у провулок. Схоже він біг за Владом. Данько хотів вирватися, але чоловік ударив його в обличчя.

− Ідіот! – Пйотр уперся ногами в коліна, переводячи подих, − Хто б міг подумати, що ти такий швидкий.

− Забирайся звідси! – просичав Влад, − Там моя мама!

− Вона вже покійниця, − Пйотр схопив юнака за барки і притиснув до стіни, − Як гадаєш, чи хотіла б вона аби ти вмер разом із нею!

− Вони вбили мого брата! – Влад смикнувся.

− Я знаю, але якщо ти зараз кинешся туди, то загинеш! Зрозумій нарешті! Апостоли не добренькі захисники, вони слуги імперії!

− Ми і є…

− Ми не імперія, ми – вальденійці! І для них ми сміття!

Влад мотнув головою:

− Ти – єретик!

− Їм немає різниці, бо для них ти такий як і я! І мати твоя теж!

Влад раптом похолов:

− Олена… Вона ж на швейній фабриці…

− Її вже немає! – Пйотр струснув юнака, − Мені шкода, але це правда! Вони не лишать жодного свідка того інциденту.

− Свідка? Але ж…

− А хто сказав, що погані речі стаються лише з винними? – різко перебив його Пйотр, − З чого ти взяв, що в цім світі є справедливість?! Згадай руку свого брата! Чи був він в чомусь винен? Ні, це супутні втрати!

Влад зціпив зуби, а очі його знову наповнилися слізьми:

− Але ж…

− Ходімо звідси, − мовив Пйотр спокійно, − я зможу тебе вивезти з губернії. Тобі не треба гинути тут. Я обіцяю, що допоможу. Я знаю людей, які можуть нам допомогти.

Влад опустив голову. Йому все ще хотілося кинутися до свого будинку, але це бажання помалу стухало, будучи витіснене усвідомлення того, що сталося.

− Ну? – Пйотр зазирнув хлопцю в очі, − Часу в нас не багато.

Влад безвольно кивнув.

− Правильно, можна ще пожити.

Чоловік визирнув за ріг і повернувся до Влада:

− Гаразд, давай тепер на іншу вулицю перейдемо і перечекаємо в доках до завтра, а потім виїдемо. Йди за мною і намагайся не привертати увагу. Гаразд?

− Гаразд, − кивнув Влад.

Пйотр поплескав його по плечу і рушив геть.

Владу не лишалося нічого, окрім як піти за своїм рятівником. Вся його сім’я була знищена і єдине змусило його зараз піти з Пйотром – страх. Страх за власне життя штовхав Влада вперед. Ні про яку помсту він зараз не думав. Ні, він навіть помислити про таке не міг. Інстинкт самозбереження – все що йому лишилося наразі.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.