Розділ 3. День, коли їй дали ім'я

Коли Кіра Валевська доходила до будинку Данько, то день вже перевалив за полудень. Дівчина хотіла вгадати час свого приходу так, аби зустрітися з Оленою відразу ж. Не те щоб Кіра не знайшла для себе заняття в будинку де її сприймали за свою, але надмірно зловживати гостинністю теж не хотілося. Тим не менш, звичка ходити швидко зіграла з Кірою свій злий жарт і сьогодні, тому юнка опинилася на вулиці Металургів трохи раніше аніж планувала. Залишалося оминути якихось пару будинків і ось вже видніється знайомий дах вузенького, двоповерхового будиночку. Знайомий звук, приглушений гурчанням автомобільного мотору, змусив дівчину збентежено прискорити крок і чуття її не підвело – навпроти фасаду будинку Данько стояло дві поліцейські машини, а прямо над входом зависли два Херувими. Кулемети їх були наставлені на двері та вікна, а поліцейські в чорній формі щось обговорювали.

Кіра неспішно перейшла дорогу і стала поруч із вітриною квіткового магазину, де за склом виднілися барвисті букети в капелюшних коробках. Так вона мала змогу добре бачити, що відбувається поруч з домом, через відображення у скляній вітрині. Ось поліцейські заворушилися і з дому когось вивели. То була жінка. Відображення не давало достатньої чіткості, аби розгледіти обличчя, але Кіра й так зрозуміла, що то Аліна Данько.

Дівчина розвернулася та рішуче рушила на протилежний бік вулиці і повернула до поліцейських. Кіра знала, що не зможе зарадити, але мала принаймні дізнатися, що відбувається.

− Агов! Сюди прохід заборонено! – ще кроків за двадцять її окликнув гладкий чоловік у чорній формі. Його пишні вуса плавно переходили в бакенбарди, а високим чолом стікали краплини поту.

− Перепрошую, офіцери, та мені потрібна допомога, − Кіра все ж неквапно наблизилася.

Гладкого оминув інший чоловік – худий та високий, з сухим, побитим зморшками лицем, він мав і відповідний, порожній погляд.

− Що Вам, панянко? – хрипко мовив він, випускаючи хмару сигаретного диму. Сигарету він тримав не затиснувши між пальцями, а ховаючи в долоні так, що виднівся лише краєчок.

Кіра зробила реверанс і мовила:

− Підкажіть, офіцере, це вулиця Металургів?

Чоловік неспішно роззирнувся, немов мав сумніви, але відказав так само сухо:

− Так, панянко, але, що така леді забула в цій місцині?

Миті доки чоловік роззирався, Кірі вистачило, аби розгледіти нашивку на його правому плечі – чорна зірка на червоному щиті у білому колі.

«Внутрішні війська! – здогадалася дівчина, − Але що їм тут треба?..»

Панікувати було ніколи, адже Кіра не бачила, щоб з дому виводили ще когось, отже ще є кого попередити.

− Та власне, − Валевська збиралася відповісти, як уздріла за спиною офіцера Олену, яка повільно йшла в їх бік, − я тут аби забрати сестру. Бачте вона злигалася з простолюдином, а мені це вкрай не до вподоби.

Доводилося квапитися, адже дівчину від дому відділяло декілька десятків кроків і щастя, що вона ще нічого не помітила. Кіра відсмикнула комір шкіряної куртки, показуючи чокер на шиї з нашитими срібними крилами.

− А, курсантка.

− Так, а моя сестра просто ганьбить нашу сім’ю.

− Розумію, − офіцер сухо кивнув і, кинувши недопалок на тротуар, загасив його черевиком, − Це справжня біда. Такого допускати неможна.

− Згодна, тому й поспішаю. То можна пройти?

Офіцер махнув рукою і Кіра, подякувавши, поспішила назустріч Олені. Останнє, що вона почула з уст офіцера, це фраза кинута одному з колег:

− Забирайте стару. Зараз прибуде Александр і огляне будинок.

Відстань між дівчатами швидко скорочувалася. Кіра навіть почала нервувати, адже вже помітила, що Олена придивляється до поліцейських – мабуть усвідомила, що ті стоять біля дому Данько.

− Привіт, − Кіра нарешті дісталася дівчини і різко її спинила, − Ходімо зі мною.

− Але… − Олена спробувала заперечити, позираючи за дівчину.

− Ходімо звідси, прошу, − Кіра взяла її під руку.

− А що то за поліція? – Олена не відривала погляду від машин, − Вони біля нашого дому?

− Не дивися, прошу, − Кіра спішно вела юнку, непомітно роззираючись навкруги в пошуках безпечної місцини. Погляд її прикував провулок на іншому боці вулиці.

− Отже вони у нас вдома…− Олена опустила погляд, а потім різко відсмикнула руку. Проте Кіра не послабила хватку – вона цілком очікувала подібних необдуманих дій від знайомої.

− Не треба цього робити, інакше я не зможу захистити тебе.

− Відпусти! Відпусти мене! – Олена раптом закричала.

Як не дивно, але подібного Кіра ніяк не очікувала, а тому й собі кинула погляд на поліцейських, та схоже вони були й без того зайняті.

− Послухай, − Кіра раптом спинилася, − вони забирають твою маму на допит, але мій батько їй допоможе, розумієш? Він впливова людина. Зараз ми підемо до мене додому і там попросимо в батька допомоги, гаразд?

Валевська теж відчула, що почала панікувати, а тому зробила великий вдих, коли скінчила.

− Маму? – Олена перепитала.

− Так, − Кіра знову повела її далі і вже звернула аби перейти дорогу, як щлях їм перегородив автомобіль поліції. Валевська похолола, але з вікна висунувся той самий офіцер із цигаркою в зубах і мляво махнув лівицею:

− Переходьте дорогу, панянки.

− Щиро дякуємо, − Кіра чарівно усміхнулася і повела за собою збентежену Олену. Валевська не чула землі під ногами, доки крокувала до провулку, аж ось за спиною знову загудів мотор і віддалився. Проте лише коли дівчата опинилися на іншій вулиці, то курсантка з полегшенням зітхнула. Вона кинула погляд на Олену, але одразу ж пожалкувала про це – дівчина мала розбитий вигляд, а очі її дивилися в порожнечу.

***

Маєток Валевських розташувався на окраїні району. Оточений садом, він зустрів дівчат прохолодною тінню від дерев за якими виднівся фасад з колонадою та терасою, до якої вели п’ятнадцять сходинок.

Всю дорогу Кіра намагалася не зводити очей із подруги, хоча й у самої серце було не на місці. Їй не йшли з голови внутрішні війська, або ж, якщо точніше − Канцелярія Оперативного Усунення Ризиків, тобто КОУР. Офіційно вони займалися виявленням небезпечних елементів та захистом правопорядку в місті, але батько Кіри радив доньці уникати їх і пару разів обмовився, що їх роль та повноваження виходить далеко за рамки моралі. Знань дівчини вистачало, аби припустити, що впливу її батька, не дивлячись на зв’язки з військовою промисловістю, може виявитися недостатньо, аби зарадити Данько. Проте офіцер пом’янув Александра, котрого навіть Кіра чудово знала. Чоловік був знайомий її батька і частим гостем на прийомах в маєтку. А ще він був Апостолом – помазаником Месії та богині Іли, що ніс справедливість та порядок у Малій Вальденії, а віднедавна просто у Хоривському генерал-губернаторстві. Це вселяло надію.

Занурена у тяжкі роздуми, Кіра провела Олену до будинку. У великій вітальні саме прибирала жінка одягнуту у сіренький фартух. Завбачивши дівчат, вона вклонилася:

− Вітаю, пані Кіро.

− Ірино, − Валевська звернулася до служки, − Де мій батько?

− У себе в кабінеті, але він просив його не турбувати.

− Налий чаю моїй подрузі, − наказала Кіра і обернулася до Оленки, котра й досі здається була цілком спустошена, − Почекай мене тут, гаразд?

Дівчина підняла погляд, кивнула і сіла до глибокого крісла з оббивкою із бордової шкіри, що розташувалося поруч із каміном. Олена виглядала на ньому меншою мірою дивно. Особливо враховуючи дубовий столик, що стояв поруч, адже його стільниця вміщала графин із бренді та пару склянок.

Кіра наостанок подивилася на дівчинку, а потім рушила вгору дерев’яними сходами. Батьків кабінет знаходився в кінці коридору, чиї стіни прикрашали картини найвидатніших художників Малої Вальденії. Вже здалеку дівчина зачула музику, що лилася з-за двостулкових дверей – Валевський полюбляв слухати грамофон. Забувши про такт від нетерпіння, Кіра увійшла без стуку і здивованому її погляду відкрилася наступна картина: високий чоловік у штанях з підтяжками та білій сорочці, рукава якої були засукані, стояв поруч із писемним столом з червоного дерева; на устах його вигравала посмішка, а пишні вуса прикрашали мужнє обличчя; просте перед Валевським, прямо на столі сиділа молоденька служниця і голосно сміялася; обоє тримали в руках по келиху бренді.

Кіра оторопіла і завмерла в дверях. Валевський теж збентежився, а служниця зістрибнула зі столу і почала поправляти спідницю, котра чомусь задерлася.

− Я потім протру Ваш грамофон, пане Антіне, − кинула служниця, вибігаючи з кабінету.

− Доню, що сталося? – по-батьківські турботливо запитав пан Валевський, коли вони лишилися на самоті, − Я ж просив не вриватися до мене.

− Вибач, але це нагальна справа, − Кіра навіть трохи образилася. Втім дівчина вже звикла до батькових розваг із служницями. Зі смерті матері пройшов уже не один рік і ображатися було, мабуть, просто безглуздо. До того ж дівчина всього лиш у відпустці.

Кіра не стала ходити довкола і швидко описала ситуацію. Вона й сама розуміла, що багато від батька вимагати не варто, але все ж коли він дослухав, то обережно запитала:

− Може переконаємо її пожити у нас? Ніхто її тут шукати не буде. А там щось вирішиться. Ти ж допоможеш?

Антін замислено поглянув на доньку, потім кивнув і рушив до дверей:

− Де вона?

− Внизу, − Кіра поспішила за батьком.

Олена тим часом сиділа в кріслі і пила чай із великої чашки з хвилястими краями. Дівчинка трохи заспокоїлася і міркувала тепер про те, що з нею буде далі і що буде далі з мамою та братами. Саме цієї миті пан Валевський спустився донизу і усміхнено наблизився до Олени:

− Привіт, Олено! Пам’ятаєш мене? – він вмостився в крісло навпроти. Кіра стала поруч.

− Доброго дня, − кивнула Олена.

− Я знаю, що в тебе сталося горе, − серйозно почав чоловік, − Я знаю, що тобі страшно, але тут тобі нема чого боятися, розумієш?

Дівчинка кивнула:

− Але ж мою маму забрали і я не знаю де мої брати. Хто це зробив? Навіщо?

− Розумію, що тебе мучать ці питання, − Валевський уважно дивився на Олену, − Проте, не буду приховувати я ставлю собі ті ж самі питання. І знаєш, я маю багато хороших знайомих і в нашій губернії і в інших, тому я обіцяю, що спробую щось з’ясувати та допомогти твоїй мамі. Добре?

Олена невпевнено дивилася на чоловіка, а потім кивнула:

− Добре. Але я не розумію, чому так.

− Я знаю. І ще дещо, давай-но ти, дитино, доки поживеш у нас. Що скажеш? Будете з Кірою жити на одному поверсі. Так буде безпечніше для тебе, та й моє серце заспокоїться. Я дуже поважав твою маму і повір ці події для мене не порожній звук.

Олена зиркнула на Кіру. Та лише ствердно кивнула, а на її устах з’явилася стримана усмішка.

− Гаразд, − погодилася Олена, − Але це лише на деякий час, доки ми не знайдемо братів. Я не хочу приносити вам клопоти.

− Припини, які клопоти? – Антін підвівся, − Діти Аліни Данько не можуть приносити мені клопотів.

Чоловік дістав із кишені годинника і, перевіривши час, звернувся до своєї служниці:

− Ірино, допоможи Олені визначитися з кімнатою та принеси їй усе необхідне. Зараз я маю зробити пару дзвінків, − він рушив назад до сходів, − Скажи Єгору нехай вижене машину на подвір’я – мені треба буде від’їхати в місто на кілька годин. Потім випрасуй мій костюм – той, у клітинку.

Служка, що до цього поливала квіти на підвіконні, швидко поставила лійку та рушила до дівчинки:

− Все буде зроблено.

Антін же, поглинутий роздумами, покрокував угору сходами.

Олена звелася. В нерішучості вона завмерла, аж раптом до неї наблизилася Кіра. Вона обійняла Олену і притиснула до себе:

− Ми не дамо тебе нікому скривдити, чуєш? Не дамо! – твердо промовила Валевська.

Олену ці слова глибоко вразили, так що вона навіть не спромоглася бодай щось сказати.

Одразу після цього дівчата рушили на другий поверх. Обирати кімнату.

***

Машина спинилася біля найбільшого будинку на вулиці. Вірніше це й не будинок був зовсім, а маєток. Три поверхи, ліпнина та скульптури по-між вікон – усе як годиться.

– Глуши мотор, Єгоре. Я надовго, – Антін відчинив дверцята. Вправним рухом він взяв із заднього сидіння пальто й капелюха та вийшов з машини.

– Як скажете, пане, – водій повернув ключа. Машина стихла і він дістав з кишені портсигара.

– Як я тобі? – Антін вдягнув капелюха і перекинув бежеве пальто через руку.

– Як завжди – блискуче, пане, – кивнув Єгор прикурюючи.

Валевський усміхнувся та покрокував до будинку. Чоловік піднявся на високий ганок із вигадливою балюстрадою з голопузими ангелочками та натиснув на кнопку дзвінка. Зсередини почулася приглушена мелодія. Чекати довелося недовго і одна стулка широких дверей за хвильку прочинилася. З неї показався зализаний дворецький у чорному костюмі. На обличчі в нього застиг вираз благородної нудьги і він окинув прибульця поглядом:

– Маєтність пана Мельницького. Чим можу бути корисним?

Антін вправним рухом на мить здійняв капелюха над головою та відрекомендувався:

– Антін Валевський. Мені призначено.

– Пане Валевський, – дворецький відступив убік, – пан Мельницький уже Вас очікують.

Антін кивнув та пройшов всередину. Тут, блиском кришталевої триярусної люстри його зустріла передня зала. З боків стояли диковинні вази з античним розписом, а кроків за десять попереду починалися широченні сходи з червоного дерева. Ними вже поспішав високий чоловік з доволі завидними бакенбардами, котрі завершувалися пишними вусами. Він підтюпцем збігав донизу в брюках та розхристаній сорочці. Піджак на ньому дещо висів.

– Антіне! – чолов’яга розвів руки в сторони, неначе намагався обійняти гостя.

– Всевладе! – Валевський вторив цей рух і зробив крок назустріч, – Скільки років.

– І не кажи! – чолов’яга нарешті збіг і вони потиснули руки, – Чим зобов’язаний?

– Та справи почекають, – Антін зняв капелюха, – Можливо пропустимо по склянці бренді?

На обличчі генерал-губернатора з’явилася лукава усмішка:

– От за що я тебе люблю, Антіне, так за вміння створювати правильний алгоритм дій! Послідовність, так би мовити.

– Тим і живу!

– Пане Антіне? – долинув твердий, але від того не менш шовковий голос згори, – Радий Вас бачити.

Валевський упізнав цей голос і швидко підняв погляд. На вершині сходів стояв чоловік. Витягнутий мов струна він завів руки за спину. Його закрите та вузьке пальто, що вторило кожному згину жилавого тіла, тільки підкреслювало стрункість чоловіка. Поли пальто сягали рівно до колін, як і шкіряні чоботи. Весь у чорному він виглядав досить траурно. Картину доповнювало чорне ж волосся до плеч та трохи витягнутого обличчя з виразом нудьги. Зелені очі дивилися без будь-якого інтересу. Виглядав він років на тридцять.

– Александре, радий бачити, – Антін усміхнувся і чоловік у чорному повільно покрокував сходами вниз. Зблизька вже можна було розгледіти срібну літеру «А» нашиту на його пальті справа на грудях. Ця літера слугувала знаком розрізнення для Апостолів – служителів церкви, які мали надприродні здібності даровані богинею Ілою. Саме ці люди займалися боротьбою з усіма видами повстань та саботажів.

Апостол спустився та потиснув руку Валевському.

– То що кажете у Вас сталося?

– О, цілковита дурниця! – відмахнувся чоловік.

– Ні-ні, ти розказуй! – втрутився генерал-губернатор, – То не дзвониш тижнями, а то раптом зустрітися треба.

Александр перевів запитальний погляд на Антіна.

Валевському не надто хотілося говорити при Апостолі, хоч той і був його давнім знайомим, але все ж довелося піти на поступки.

– Гаразд, то може пройдемо десь сядемо?

Мельницький миттю сплеснув у долоні:

– Валентине, подай нам пляшку бренді до гральної кімнати.

Десь із сусіднього приміщення почулося:

– Так, пане.

***

Підвальне приміщення більярдної добре освітлювалося численними свічками на високих срібних підсвічниках. Теплі відблиски маленьких вогників вигравали на панелях із червоного дерева та на полотнах нечисленних картин, що їх свого часу подарували генерал-губернатору митці, котрі гостили в його маєтності.

– Александре, помилуй! – Всевлад тримав зубами сигару і активно жестикулював, – З тобою неможливо грати у більярд! Ти що не вдариш, то все в лунку!

Александр з виразом цілковитого спокою на обличчі стояв з іншого боку більярдного столу та натирав кінчик кия крейдою. Він навіть не забруднив рукавів пальта, тоді як генерал-губернатор уже скинув свого піджака та розстебнув сорочку до середини.

– Ти наче й нічого такого не робиш! Зізнайся, то твої «апостольські» штучки? – Всевлад засміявся і зиркнув на Антіна.

Валевський стояв, опершись однією рукою об край більярдного столу, а в іншій тримав келих із бренді та попивав.

– Здається Ви мали розмову до пана генерал-губернатора, Антіне, – раптом спокійно мовив Александр, – думаю саме час її почати.

Погляд його зелених очей непосильним тягарем упав на Валевського.

– Так, справді, – Всевлад обтер чоло передпліччям, – Я вже звісно набрався, але вислухаю тебе, друже!

Антін зробив ковток, відтягуючи мить:

– Та власне в мене питання стосовно сім’ї Данько.

– Кого? – генерал-губернатор скривився, не розуміючи про що йдеться.

– Сім’я Данько, – уточнив Александр, відставляючи кий та беручи свій келих, – неблагонадійні.

Обоє чоловіків перевели погляди на Апостола.

– Аліна Данько колишня лікарка, чоловік загинув сім років тому. Троє дітей: Влад, Олена та Денис. Вдома у них знайшли заборонену літературу. Влад за моєю інформацією пов’язаний із зв’язковим «чорняківців» таким-собі Пйотром Ганзбургом. Не дивуйтеся – ім’я не справжнє. Втім, і не єдине. Цей хлопець переховується відколи читати навчився. Справжнє ім’я Петро Гірняк. Він родом з півдня. Щекінське генерал-губернаторство.

– І що з ними? Чого тебе вони цікавлять, Антіне? Звична справа. Ну, неблагонадійні, що з них узяти.

Валевський уже збирався відповісти, як знову заговорив Апостол:

– Бачте, пана Валевського, і це мені добре відомо, пов’язують особливі стосунки з пані Данько. Вона опікувалася покійною дружиною пана Валевського. Але справа навіть не в цьому.

Антін мовчав. Генерал-губернатор тільки кліпав.

– Аліна Данько зараз у відділі КОУРу, Влад Данько переховується, Денис Данько мертвий. Олена Данько зникла. Куди вона могла піти – цілком очевидно.

Антін відставив келих. Йому забракло повітря:

– Александре, я…

– Мені байдуже, – спокійно додав Апостол, – Антіне, ми стільки років знайомі. Гадаєш я прийду до тебе з обшуком?

Всевлад нарешті осмислив почуте і обернувся до Валевського:

– То тобі малу сховати треба, чи що?

Справа набула неочікуваного оберту і гість не відразу взяв себе в руки:

– Та власне, так. Я розумію, що решті допомогти ніяк, але дівчинка, повірте мені, загрози не становить.

Генерал-губернатор відмахнувся:

– Ну-то зайди завтра в реєстратуру! А, почекай, якщо там «коурівці», то так не вийде. Слухай! Заходь завтра зранку до мене, з’їздимо ми в твою реєстратуру і оформимо все по-красі! Тобі як треба? Донька? Племінниця? Скільки їй?

– Чотирнадцять, – кивнув Антін.

– Оформіть як прийомну доньку, – втрутився Александр, – Це не викличе жодних підозр. Тільки ім’я їй змініть.

– Точно! Антіне, як прийомну! Назвемо Єлизавета Косинська! Як тобі?

– Тільки не завтра.

– Чому не завтра? – генерал-губернатор повернувся до Александра.

– Вже забули? У нас завтра справа в доках.

– Ай! – Всевлад стукнув себе кулаком по голові і осушив склянку, – Точно!

– Щось сталося? – поцікавився Антін, знову беручи до рук свою склянку. Він нарешті заспокоївся, але в горлі відчутно пересохло.

– Наліт, друже! «Чорняківці» кляті!

– Щось украли?

– Так, – відказав Апостол, – До мого призначення замовили доставку оновлених екзоскелетів з газовими ранцями для сил особливого призначення міської поліції . Планове оновлення, нічого важливого. «Чорняківці» напали на порт вночі, коли баржа чекала розвантаження.

– Багато вкрали?

– Чотирнадцять екзоскелетів.

Антін присвиснув, підраховуючи собівартість такого «дарунку»:

– А для чого ж їм з ранцями?

– Та різниця яка, Антіне, друже? – генерал-губернатор знову наповнив свою склянку, – Поганці, ох поганці! Чого їм не живеться? От скажи! Їсти є що! Освіта безкоштовна! Робота є!

– А де Ваша донька навчається? – поцікавився Александр.

– А до чого… Ти, давай без цього мені тут! Я людина чесна! Я все життя не покладаючи рук!.. Ти думаєш!.. Я!..

Апостол косо усміхнувся:

– Ви не гірше решти розумієте, чого вони хочуть: незалежності від імперії.

– От тільки дати ми їм цього не можемо! А боротьба їхня – дурість! Оті їхні підриви та нальоти, ну от що вони дадуть, га, Антіне?

Валевський знизав плечима:

– Ти ж знаєш, я не сильний в політиці.

– Годі Вам, – мовив Александр, – тут усі свої. Що думаєте про цей рух – чорняківщину?

Чоловік мить пом’явся:

– Не те щоб я про це думав, але зрештою кожна нація має право на самовираження. Інша справа, що цього самовираження можна досягти і в рамках імперії.

– Ви так гадаєте?

– Перепрошую?

– Гадаєте, можна досягти самовизначення в рамках імперії? – Апостол уважно дивився на Валевського.

– Ну, для цього є всі передумови…

Александр косо усміхнувся:

– Ви – людина науки, а не політики, тому я пробачаю Вам цю неосвіченість.

– Поправ мене.

– Будь-ласка. Єдиний шлях для меншин – асиміляція. Будь-які спроби звеличення своєї культури, або ж навіть підняття її на пристойний рівень, призведуть до реакції з боку панівної нації. За цим неминуче послідує культурний, або ж фізіологічний геноцид.

Запанувала тиша. Генерал-губернатор допив своє бренді і розпачливо поглянув на Александра:

– Ну, ти вже я не знаю… Такий вечір, чоловіки зібралися більярдні шари поганяти, а ти про таку тугу замогильну!.. Їй-богу більше не покличу…

Апостол знову усміхнувся:

– Прошу мене вибачити. Занадто багато роботи, – він кинув погляд на Антіна, – Чув у Вас відбудеться прийом з нагоди запуску нового виробництва.

– Що, правда? – генерал-губернатор знову оживився, – А ти й мовчок! Ну вже Антін!

Валевський допив бренді:

– Що є, то є. Якраз цього тижня збирався розсилати запрошення.

– То я запрошений?

– Звісно, Александре! Ми стільки років знайомі.

– І я?

– Всевладе, ну ти ще питаєш? Тільки захопи пляшечку того свого вина.

– 65-го року?

– Не вино, а мед.

– О, та візьму-візьму! Ти вже ж не підведи! Чув, що твоя донька приїхала! Красуня мабуть! – генерал-губернатор заусміхався, – Перший танець мій!

– Всевладе, ну куди ти старий чорт пнешся?

– Ай, чого б і ні!

Антін засміявся і раптом спіймав на собі погляд Александра.

– Чудово, – мовив Апостол, – Тоді за мною перший танець із Вашою другою донькою – Єлизаветою.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.