Розділ перший
Ґеральт завжди любив Туссен: безкраї зелені поля і луги, неосяжні виноградники, невеличкі охайні будиночки, оповиті кучерявою лозою, лицарські турніри, що незмінно тішили як недосвідчених глядачів, так і бувалих чемпіонів, і, звичайно ж, — засмаглі біляві дівчата. Таким був Туссен — повною протилежністю похмурій Темерії, знекровленої війною, спотвореної голодом і мором. Напевно, через цей разючий контраст Ґеральт ні на мить не задумався, коли її світлість Анна-Генрієтта зволили пожалувати відьмакові Корво Б'янко і запропонували осісти в краю вина та сонця. Відьмаки потрібні скрізь. Яка різниця, чи буде він різати утопців край берега річки Понтар, чи заганяти на той світ барґестів у лісах Блессюр?
Втім, вже другий місяць відьмак відверто байдикував: цілими днями валявся біля озера, вдосталь наїдався солодким виноградом, що ріс біля садиби, читав піднесені лицарські романи і вдавався тілесним втіхам із двома спокусницями, що служили в його будинку. На відміну від холодних жительок півночі, дівчата в Туссені завжди були жадібні до кохання і охоче ним ділилися, забувши про встид і сором.
Останніми днями, що неквапливо зміняли один одного, мов благородні пані, що кружляють у повільному танці, Ґеральт подумував, що може сміливо йти на відпочинок. Саме так, він став би першим відьмаком, який заробив достатньо грошей, щоб навік розпрощатися з кривавим ремеслом.
Один славетний лицедій сказав колись, що світ — театр, а люди в ньому — актори. І навряд чи драматург, який творив людські долі, міг дозволити Ґеральту зникнути зі сценарію п'єси, щойно затихнуть перші овації. Чи було це провидінням, чи значно прозаїчнішим збігом обставин, але одного спекотного вечора, коли відьмак зайшов у дім після купання в озері, він відчув сморід. Гниль і могильну плісняву, запах сталі і нудотно-огидний сопух розкладання.
Ґеральт звичним рухом потягнувся до меча і усвідомив, що обидва клинки лишилися висіти на стіні в залі, а боронитися славетний відьмак здатен лиш мечем, що бовтається між ніг. Від досади закортіло добряче собі врізати. Ну здавалося б, лише два місяці спокою і він, наче зніжений дворянин, геть забув про безпеку. Що далі? Піде проти повного місяця бухати з вовкулаками? Або злигатись із суккубами?
— Втрачаєш наснагу, старий, — за спиною пролунав до щему знайомий голос.
Насторога миттю зникла, розтала у теплій хвилі радості і ніжності. Відьмак розвернувся і закачав в обіймах свою любу дівчинку. Хоча, яку вже там дівчинку — з недоладного переляканого пташенятка Цирі давно виросла в прекрасну ластівку: спритну, стрімку і смертельно небезпечну. Принцеса Цинтри, дитина Призначення, втікачка, войовниця та відьмачка. Його Зіраель.
— Ти зараз мене задушиш! — Цирі виплуталася з його обіймів і променисто посміхнулася. — Бачу, ти наче погладшав, — вона розсміялася і прихопила його за шкіру на животі. — Все, відьмаче, відгули твої найкращі роки. Завів господарство, вирощуєш виноград, ніжишся на сонечку... Сподіваюся, щодо жіночки теж уже подбав? Всиновив з десяток малих бешкетників? На заході сонця всім богам молишся?
— Оце ж ти єхидна!
Відьмачка махнула волоссям і хитро примружилася — достоту як у дитинстві, коли задумала чергові капості. Не малеча, а справжнісінька бестія!
— То як тобі мій подарунок?
— Який?
Цирі кинула погляд у бік зали. Заздалегідь побоюючись, що саме він побачить, Ґеральт попрямував до дверей, переступив поріг і запнувся об відрубану голову. На нього зирили порожні ями затомість очей; рот почвари перекосило в німому крику, оголивши довгі ікла. Шкіра зібгалась попелястим пергаментом, обтягнувши загострені вилиці колись красивого обличчя.
— Це що?
— Альп, — Цирі розправилась і гордо скинула підборіддя. — Сама вбила.
— А очі навіщо вирвала?
— Та продала. Зустріла дорогою чаклуна, він запропонував грошей — йому на інгредієнти треба, сказав готує якийсь відвар для відновлення чоловічої сили.
— З очей альпа? Сподіваюся, ти сказала йому, що він шарлатан та курвий син?
— Не моє діло, — Зіраель плюхнулася на стілець і закинула ноги на білу скатертину. — Він хотів очі, я хотіла флоринів, ми задовольнили одне одного і розійшлися полюбовно.
— Коли це ти встигла стати такою практичною?
— О, у мене був гідний вчитель, — відьмачка намагалася тримати серйозну міну, але її очі сміялися. — Облиш, Ґеральте. Коли ти ще й занудити почнеш, я подарую тобі затишне крісло і найтеплішу овечу ковдру, яку зумію роздобути, щоб твої старі кістки не страждали від холоду.
— Гаразд-гаразд, допекла. Ох, бачив би тебе Весемір…
Цирі похмурніла і в їдальні, здавалось, повіяло холодом. Ґеральт поквапився змінити тему, поки посуд на полицях не розлетівся сотнями уламків. Як би його принцеса не вихвалялася залізною витримкою, часом їй було складно впоратися з почуттями. Зате її почуттям було неважко впоратися з предметами, що б'ються і ламаються.
— То виходить, ти вирішила презентувати мені голову альпа?
— Ще б пак! Повісиш її над каміном, у трофейній залі, чи як у вас, благородних виноробів, водиться? Гаразд, я жартую. Віддам замовнику, як і домовлялися.
— От що, відьмачко, давай-но приберемо твого трофея, доки мій дворецький не вчинив ритуального самогубства. Для нього будь-який бруд у будинку — особисте безчестя. Боюся навіть уявити, що трапиться з бідолахою, якщо він побачить дохлого альпа біля обіднього столу. До речі… — Ґеральт принюхався до принадного аромату пампушок, щедро розбавленого смородом гниття. — Ти голодна?
Як і будь-яка шанована мисливиця на почвар, Цирі була голодна. Вона із задоволенням тріскала запечену індичку, запивала Туссенським вином і не забувала налягати на пиріжки, яких спекла добросердна бабуся-куховарка. Послужливий дворецький тішився тим апетитом, гідним дракона в період линяння, і охоче міняв страви на столі, неодмінно розповідаючи про «чудовий рецепт, що передавався з покоління в покоління». Ґеральт почав не на жарт побоюватися, що його вихованка знищить усі запаси їстівного в домі, а потім — попрямує до найближчого села об'їдати вілланів. Але наче обійшлося. Пригостившись насамкінець паштетом з гусячої печінки, Цирі відсунулась, шумно видихнула і знову випростала ноги на самісінькому столі.
Ото мав рацію Ламберт, коли казав, що вони зіпсують дівчисько. Йєнніфер завжди нагадувала, що цинтрійській принцесі не личить водитися з мужиками, жерти в два горла і по п'яній лавці співати сороміцьких пісень.
— Ти на мене поглядаєш з геть нездоровим інтересом.
— Втішаюсь, — хмикнув Ґеральт і відвалився на спинку стільця. — Куди ти далі?
— У Боклер. Люблю столиці — завжди є чим себе зайняти. Платять добре, замовлення взагалі золото. Останнім разом якийсь граф доручив розібратися з привидом у його винному погребі.
— І як?
— Розібралася. Сказала привиду, щоб він підібрав штани, зліз з дружини графа і перестав так сумно підвивати, доки мешканці замку не вдавилися від непозбувної бентеги.
— Розчудесна історія, — Ґеральт налив собі вина.
— Кажу ж бо, люблю столиці. Взагалі, думала дорогою завернути до долини Саддат. Неподалік у Каравісті відбуваються прецікаві речі.
— Наприклад?
— Старший син графа де Леттенхофа з глуздом розпрощався. Втратив на балу кохану дівчину, тепер страждає у своїй світлиці, не їсть, не п'є, нагрожується скинутися з вежі.
— Надумала позбавити його печалі? — Ґеральт наповнив келих Цирі та відсалютував.
— Надумала знайти його наречену. Граф обіцяє будь-які гроші тому, хто приведе втікачку. Робітка певно немудра. Прибула якась красуня на торжество інкогніто, покрутилася у півмасці, зачарувала віконта та повернулася додому. Вона, мабуть, і знати не знає, що графський синочок має намір на ній одружитися. Скільки таких багатих дівчат біля забитої Каравісти? Хіба з десяток набереться. Обійти всіх, приміряти черевичок.
— Який-такий черевичок?
— Кришталевий.
Ґеральт остаточно заплутався. Невже віконт не міг розпорядитись, щоб йому принесли список запрошених панянок? Хіба в замок пускають усіх без розбору, ще й у напрочуд дивних предметах гардероба? І чому незнайомка залишила черевичок? Загубила? Вона що, тікала від віконта? Навіщо? Не в квача ж вони грали, ну! Та й взагалі, яка шляхетна пані дозволить собі шугати палацом і розкидати взуття? Звісно, Ґеральту завжди було складно зрозуміти жінок, особливо дворянок, але оце не вписувалося в жодні рамки.
Гаразд, першим ділом слід розпитати про дивну гостю у прислуг — вони завжди помічали значно більше за своїх господарів і охоче ділилися свіжими плітками. Ще непогано б подивитися на самого віконта, достеменно дізнатися, що він за птах такий. А потому…
— О, я впізнаю цей погляд! — Цирі помітно пожвавішала, хіба що в долоні не заплескала. — Тобі цікаво.
— Аніскільки.
— Брешеш. Тобі аж свербить дізнатися, що там сталося, і ти майже готовий розлучитися зі своїм затишним ліжком, смачною їжею та безвідмовними служницями. Ну ж бо, зважуйся!
— Та я нібито з усім оцим покінчив…
— Угу. Плакальницям уже заплатив? Облиш, тобі не личить походжати своїми володіннями з пихатою мармизою і час від часу зауважувати, який славний врожай видався цього року!
Зі стіни на Ґеральта докірливо дивилися двійко мечів. Здавалося, вони, бідолахи, занудьгували без доброї бійки, дзвону сталі і, нема де правди діти, смаку свіжої крові. Плітка у стійлі теж розкоровіла і розчванилася, як і сам відьмак. Глянув би на нього зараз Ламберт — підняв би на сміх і поцікавився, чи пам'ятає той, як тримати в руках щось важче за власного прутня. Ну, чи чужого. Бо чорт його знає, чим дворяни в Туссені розважаються.
Але ж, Зіраель має рацію! Скільки ще він протиратиме штани під заступництвом її світлості княжни? Напевно, доки не обросте цвіллю від неробства і не почне смердіти як утопець.
— Гаразд, переконала.
Цирі по-дівочому йойкнула і кинулася йому на шию, ніби їй знову дванадцять років, і вона пустує, як і будь-яка розпещена дитина.
— Чудово! Відряджаємось просто зараз! До речі, Пліточка ще не здохла?
Ґеральт зміряв вихованку грізним поглядом, але одразу ж змінив гнів на милість, варто було Циріллі бадьоро посміхнутися. Ні, вона безперечно була нестерпною.
— Твоїми молитвами.
Відьмак пройшовся до зброярні, напнув на сорочку стьобану куртку і з'ясував, що ремені ледве-ледве сходяться на торсі. Зате в плечах було вільно, ніби він сп’яну вліз у стьобанку Ескеля. Добре хоч поручі сіли, як влиті. Ґеральт закріпив на грудях перев'язь із мечами, перевірив як клинки виходять із піхов і задоволено хмикнув. Залишалося тільки зібрати трави, алхімічні зілля, запастися провіантом, і можна сміливо вирушати в дорогу.
Поки відьмак ретельно готувався до несподіваної подорожі, Цирі встигла розпорядитися подати їй води, вдосталь нахлюпатись у просторій купелі, змінити одяг; і тепер чекала на нього біля головної брами — свіжа, запашіла чистотою, і готова до будь-яких пригод. Квітучий вигляд молодої відьмачки трохи псувала голова альпа, приторочена до сідла, але тут нічого не вдієш — специфіка професії.
— Ну, що, до головного тракту?
— Авжеж, поїхали.
Ґеральт вставив ногу в стремено, заліз на коня і впевнено прихопив повід.
Так, безумовно, те що треба. Жодних пухових перин, лише холодні зоряні ночі, тріск багаття та курна дорога під ногами. Чого ще відьмакові жадати для щастя?
Біля вказівника, що направляв непевного подорожнього до столиці, Ґеральт та Цирі зупинилися, готові роз'їхатися в різні боки. Трохи шкода було відпускати ученицю відразу після зустрічі, але, судячи з пари ненароком сказаних фраз, на Зіраель у Боклері чекали не тільки замовлення, а і якась прехороша особа… Втім, відьмак був надто тактовний, щоб випитувати, яка саме юна пані полонила серце Цинтрійської принцеси.
— Ну, до зустрічі, найчарівніша діво.
— Нехай вам щастить, о сивомудий старцю!
Ґеральт різко подався вперед, ухопившись за луку сідла, і скуйовдив негідниці волосся.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!