Деякий Астроном-Любитель

– О так! Смакота! Нарешті, нормальна, блять, їжа! – Я вломився в першу ж таверну, що трапилася мені на очі, як тільки зайшов у місто. Назву його я і не підозрював, та по-правді навіть не цікавився, не після того, як добрий тиждень блукав по лісах відбиваючись від диких і дуже агресивних тварин, та харчуючись підніжним кормом.

Напевно миловидна офіціантка в доволі відвертій уніформі не дуже зраділа клієнту, що виглядав як бомжара в порваному дранті, зі здоровенним пістолетом в руці і божевільним голодним поглядом. На щастя, в іншій руці в мене була пачка індульгенцій - місцевої валюти джевелс. Все вірно світ інший, а назва англійська - буквально дорогоцінності. Видно місцевий творець над нею не сильно задумувався.

Таким чином я замовив тутешню страву дня і накинувся на неї як голодний вовк, не сильно турбуючись про дотримання норм етикету. Погляди на мене кидали насторожені, але, судячи з перешіптувань, вирішили, що я маг і на тому вспокоїлися.

Ну, в чомусь місцеві жителі були праві. Якраз тиждень тому мені стукнуло тридцять і я офіційно став магом… В прямому сенсі, і без отих всяких приколів. Невмілим правда, але з чарівною паличкою… вірніше чарівним стволом, але про це пізніше.

Знаєте оці всякі аніме і фанфіки, що починалися з того, як героя збиває вантажівка-кун і він потрапляє в інший світ, заводить собі гарем і пів царства? Так от - це якраз така історія. Правда, до гарему я ще не дійшов, зате першу умову виконав на всі сто. Ви можете подумати, що таке хіба в якому несмішному анекдоті, і я навіть з вами погоджуся. Ну що це в біса взагалі за складнощі з міжсвітовою вантажівкою? Надто крінджово. Але це якщо не враховувати людський фактор.

Як відомо, вантажівці потрібен водій. І, як виявилося, ніхто не може дати гарантії, що водієм не виявиться черговий недорозвинутий дегенерат, що цей самий анекдот вирішить втілити в життя. Бо йому такі приколи видаватимуться смішними. Тільки мені смішно не було, ну от взагалі.

Я просто повертався додому з нічної зміни. Завжди любив саме її, бо жив у глибинці, і в оцей час на трасі автівки траплялися дуже рідко, а вуличного освітлення не було - кому воно треба посеред лісу, що простягнувся між селищами? Тож я в ці моменти спокійно міг насолоджуватися тишею і розгляданням зоряного неба. В містах подібна ідилія була неможливою в принципі. Деякі люди навіть Молочний Шлях не бачили, а я міг розгледіти навіть галактику Андромеду. Так, з умовами: особливо ясна ніч, чисте повітря і дивлячись не прямо (ну так, щоб світло на кольорову пляму сітківки не потрапляло), але все ж міг упевнено розрізнити… туманну плямку. Ну та не важливо, головне знання - що то ціла галактика, побільше нашої, та бурхлива уява, натренована на всяких блокбастерах і підручниках астрономії.

І от цю ідилію перервав шум двигуна та далеке світло. Я поспішно звернув з дороги, маючи намір пропустити вантажівку - водії лісовозів були відомі своєю лихою їздою та неповороткими вантажами і підтискаючими строками. Тож, бережного бог береже. Тільки водій явно був іншої думки: вантажівка різко звернула за мною на обочину і я тільки в останній момент встиг зістрибнути у кювет, уникаючи зіткнення. Втім, моєму велосипеду так не пощастило - його буквально зім'яло, так ніби його пожував якийсь монстр.

Я вже встиг відплюватися від землі, дістати чудом вцілілий смартфон, та почав набирати 102, як вантажівка різко загуділа, дала по гальмах, та заклала фізично неможливий віраж, розвернувшись на всі 180° і знову рвонула прямо на мене. І знову в останній момент я встиг стрибнути в сторону, тільки водій врахував цей маневр і дав юза, намагаючись збити мене причепом-контейнером. Мене врятувало дерево на його шляху. Його знесло, але часу виграного зеленим захисником вистачило, щоб я встиг зібратися з силами і знову уникнути атаки. Брат, що був фанатом Dark Souls міг би мною гордитися.

Втім, з десятої спроби (а може й більше, я точно не рахував вже після третьої) та кількох гектарів сплюндрованого лісу мене все ж дістали. Я вже думав все, відбігався - на війні не прибили ні осколки ні кулі, а тут якийсь сюр, про який і розповідати то соромно. Але я все ж отямився.

І першим, що я побачив перед собою була самовдоволено російська пика. Як я це зрозумів? Та просто, окрім ворожої мови, мені почали втирати про братські народи, світові змови, тонку натуру, яку ніхто не бажає зрозуміти по-справжньому і спасіння невинних. От останнє було самим цікавим - невинною була призначена принцеса якоїсь держави, про яку я до цього ні разу не чув, яка в якості вдячності за порятунок повинна була віддати пів царства своєму рятівнику, ну і саму себе в придачу. Аби тільки той врятував стражденний від ворожого гніту народ.

Ну і мій викрадач, а саме така характеристика випливала з його наступних слів, вирішив зібрати собі команду соратників, та не додумався ні до чого розумнішого, як повернутися в свій світ та набрати потенційних магів собі на службу… тим же способом, яким завербував Бог Ігор (нє, це не ім'я Ігор, це означає, що він відповідав за ігри в усіх сенсах цього слова). Цей психопат був абсолютно переконаний, що вантажівка не тільки найефективніший варіант ісекаю, та ще і найбільш витончений… в якомусь сенсі, який не кожен зможе зрозуміти.

Якщо чесно, то я подумав, що він просто якийсь садист, якому в прикол знущатися над людьми, що нічого не можуть йому протиставити. Бо саме так він вчинив з моїм колегою по нещастю, який посмів відмовитися від "щедрої" пропозиції. Чувака просто викинули через задні двері контейнера, в якому він нас всіх і складував перед пробудженням. Я відразу зблід. Воно все було би нічого, бо я звик до смертей навколо, але замість лісового пейзажу, чи асфальту на крайняк, назовні була тільки жахаюча круговерть пурпурних відтінків хаосу. Явно не те, що можна зустріти в світі з нормальними фізичними законами.

За дивним збігом обставин, чувак виявився єдиним бранцем окрім мене, що був чоловіком. Решта дюжина були жінками різного віку, що теж наводило не на найкращі думки. Особливо, коли він раптом вирішив доїбатися до мене, мовляв, так, ти теж маг, але не думай, що я терпітиму непокору та невдячність. Будь "паінькой". Довелося угодливо покривати - я був як і усі паралізований якимось силовим полем та тільки головою і міг вертіти.

Невдоволений моєю відповіддю, він все ж стримався від нового смертовбивством, хоч і скривився, ніби лимон з'їв. Далі він роздав нам, як він це назвав, систему урізаної версії - все тому, що, як він натякнув, сервером була саме особисто його система. Причому це слово він вимовляв з якимось фанатичним придихом. В чому тут справа стало зрозуміло, як тільки я прийняв пропозицію, що виринула у мене перед очима у вигляді діалогового віконця комп'ютерного інтерфейсу.

Це була ще один крінджовий троп типового ісекаю - система геймера. Про урізану версію психопат зовсім не жартував - тільки йому були доступні очки розвитку, покупки в магазині, тіло і розум гравця (навіть знати не хочу, що воно таке, але судячи з усього саме воно і було причиною протікаючої стріхи "гравця"), ментальний чат, міжсвітові подорожі, переродження і багато чого ще, чого я навіть не намагався запам'ятати, так як зрозумів - він просто хвалиться. Нам такого добра він в житті не допустить вділити.

Зате в мене була можливість бачити рівні гравців і деяких предметів, свої навички, інвентар на два десятки предметів та головне - міг вибрати клас:

Ім'я: Андрій Мельник

Псевдонім: не вибрано

Рівень: 30

Раса: Людина (маг)

Титули: Солдат, Ветеран, Оркрист, Читач, Потраплянні, Міньйон.

Там ще був довгий список навичок, але дочитати мені не дав Гравець:

– Оркрист? Вперше такий бачу, ти вбив сотню орків? Хіба в нас вони водилися? - я обережно покивав. Формально мене і правда так називали, що зумів перебити сотню орків (насправді трохи більше), і полюбляв Толкіна, але моїм головним досягненням було те, що я взагалі вижив у тій м'ясорубці. Нас тоді небагато лишилося... Вочевидь, в нашому світі Гравець не з'являвся останні п'ять років, інакше він би не був такий безпечний при подібних новинах. Втім, інформація про нього була для мене взагалі закрита. Хтозна, може він взагалі вчинив геноцид-другий, я би не здивувався. - Ну та не важливо, будеш стрільцем і призивателем духів, по параметрах навичок і високому інтелекті. В мене якраз є зоряний ключ, а пушку зараз тобі купимо.

Так мені в руки потрапив небесний крюч Стріли, з якою я "підписав контракт" і став магом зоряних духів першого рівня, та косплейний пістолет Шакал, який виглядав як у того вампіра з древнього аніме, зате міг стріляти магічними кулями. Так навички збройної магії у мене теж були першого рівня, хоча це компенсувалося навичками поводження зі зброєю, що були у мене навіть вищі, ніж у Гравця - нічого дивного, той в основному користувався своїм легендарним двуручним мечем, що виглядав як косплейна репліка одного меча з популярного слешера… як банально.

Решті міньйонів, а саме такі титули мали, гмм, неповноцінні гравці, викрадач теж повибирав класи, та роздав спорядження. А потім він довів до нас план… ні, не так: ПЛАН. Ми повинні були вийти, та перебити всіх ворогів, на яких він вкаже - треба було підняти нам рівні. Сперечатися ніхто з психом не став, але невпевненими поглядами ми обмінялися. Ну як невпевненими, я то знав, що спробую зробити, як тільки отримаю свободу дій.

Однак, як і завжди буває в таких випадках, все пішло не по ПЛАНУ. Ми тільки висадилися, покинувши той жахливий хаотичний міжсвітовий простір, тільки встигли протестувати свої нові можливості, як нас відразу атакував йобаний блядь дракон! Серйозно, не такого очікуєш від початкового квесту. Втім я і не вводив себе в оману, що то все гра. Відразу дав драла. Це мене і врятувало.

А от дівчата з переляку атакували гігантського чорного монстра. Ящеру їхні потуги були абсолютно до лампочки. Він відразу ж схопив своєю пащею вантажівку-куна і з хрустом та видимою насолодою її зажував. Магія дівчат могла би спопелити звичайну людину, заморозити її, розірвати на дрібні шматки, отруїти, запекти струмом до скоринки, але дракон почухався лише тоді, коли в діло вступив Гравець особисто.

О, він був дуже злий. Настільки, що не пошкодував використати легендарні свитки (про що не пошкодував похвалитися в процесі), та перетворити добрячий шматок лісу в місячний пейзаж. Однак дракон ввічливо прийняв кожну атаку, задумливо почухав кігтем підборіддя і спопелив Гравця, то його групу підтримки гігантським чорним потоком магії з пащі і був такий.

От так я і залишився сам на сам з новим світом. У відчай я не впадав. За словами Гравця (система якого зникла разом з його смертю) тут були принцеси і гніт ворогів, а значить і цивілізація. Лишалося тільки знайти до неї шлях. З чим я благополучно впорався, але це зайняло в мене тиждень.

– Тепер ви розумієте, що я ні в чому не винен? - звісно ж, по мою душу прийшли місцеві органи правопорядку - Рунні Лицарі, як вони самі представилися. Вони не могли ігнорувати якогось бродягу без гільдії, але підозрілого виду.

– А гроші звідки? - от же сука, цей Доранбалт, відразу дивиться в корінь. Так, розплачувався я в таверні місцевою валютою, про походження якої легенди не встиг вигадати. Та й марна це справа, таке приховати було би неможливо, мало які методи є в місцевих слідчих. Магія ще може яка спеціальна. Тому довелося викласти, що по дорозі на мене напали якісь довбойоби і вирішили привласнити мої пожитки собі. Як не дивно, місцеву мову я розумів пречудово (це пояснювалося якимось системним навиком, але тепер не перевірити), але навіть якби не розумів, то наміри людей читати я не розівчився. А ті їх і не думали приховувати. Ну я їх і пристрелив як собак.

– Вбив? – брова слідчого піднялася в здивуванні. Невже він новачок в цій професії? Не виглядає "зеленим". Тим не менш інформацію я підтвердив, щиро сподіваючись, що був у своєму праві (магічне середньовіччя ж), і завірив у своїй абсолютній співпраці зі слідством. На тому й порішили. Мене допитали ще раз і закрили в місцевій каталажці. Магічні артефакти, звісно, відібрали, але в спеціальні кайдани не заковували, поклавшись на моє чесне слово. Я був не проти і заснув вперше за довгий час спокійним сном здорової людини. Хоч і на нарах, проте не посеред лісу.

Не дивно, що вранці я був злим як чорт, коли мене безцеремонно розбудили, нахабно увірвавшись в мої апартаменти:

– Я Ельза Скарлет із… – я не став дослуховувати юну дівицю в стальних обладунках і яскравим багровим волоссям, банально закривши оковані сталлю двері перед її носом і пішов досипати свій строк. Втім, дівиця, що легко вигнула металевий же засув на моїй темниці і навіть не помітила цього на цей раз ввічливо постукала. Тричі.

– Чого тобі? Викладай, поки стражі не повернулися, в мене ще тут справи.

– Але ж ти у в'язниці? - здивовано спитала вона, забувши про свій попередній намір. Я невдоволено поморщився.

– Так, і збираюся вийти звідси законно, заодно добре відпочити. А ти все зіпсувала. Оно бачиш, уже позбігалися сюди всі, - вказав я їй на тупіт металевих чобіт, що наближався. Здається їй навіть на мить стало соромно.

– Брати-розбійники! - випалила вона, коли впоралася з емоціями, - Ти їх вбив? - і вперлася в мене строгим, засуджуючим поглядом. Я почухав підборіддя зі щетиною.

– Не чув про таких, - відповів я чистісіньку правду, - але судячи з прізвища, можливо, туди їм і дорога.

– Ти!.. Тепер у них немає навіть шансу виправитися! - загорілася вона гнівом справедливості, я аж головою похитав, відганяючи дурнувате видіння.

– Як скажеш. Ти тут типу за суддю? Яке за це покарання? - що ж, це магічний світ, всяке може бути. Треба випитати більше інформації.

– Ніякого покарання, - почувся роздратований голос Доранбалта, що поспіхом добрався до нашої невеличкої компанії. - Ті двоє були членами власної ж темної гільдії, і формально підлягають знищенню, так що тобі за це ще й нагорода належить. Не вся, звісно, завдання ти не брав, та й де-факто вільний маг, але деяку суму можеш отримати в мерії, ось сертифікат, - видав він мені якийсь лист. Ще один прикол - місцевого письма я і близько не розбирав. - Ти вільний. Речі в коменданта забереш, я вже його повідомив.

– Он як? Що ж, і правда пощастило, дуже дякую за вашу роботу, шановний, - не полінувався я проявити ввічливість.

– Ти вбивця! - я поморщився на звинувачення малолітньої лицарки і кинув запитальний погляд на слідака. Той тяжко зітхнув, але пояснив.

– У магів не прийнято вбивати один одного от так запросто.

– О, ясно, а як не запросто? - поцікавився відразу я, але осікся перед обуреним дівочим поглядом. - Кхм, прошу пробачення, тепер буду знати. А ви, пані, будете… - я покрутив долонею біля скроні, намагаючись сформулювати думку правильно, так, щоб на місці зім'ятого засову не опилася якась частина мене самого, але мене знову виручив Доранбалт.

– Вона якраз і взяла завдання на цих темних магів. Але, гммм, запізнилася.

– Ясно. Я… - я задумався над тим, як виправити положення. - Пані Ельзо, я запрошую вас обговорити наші, гмм, труднощі трохи пізніше в… - я кинув благальний погляд на слідчого і той зрозумів мене правильно.

– В Шоколадному Раю, - впевнено підказав він, - Єдина кондитерська в місті, але асортимент широкий. Та й місце тихе, не кожен може собі дозволити…

– Еммм… - я вже хотів заперечити, але Доранбалт випередив мене.

– Нагорода буде достатньо щедрою, - завірив він мене і я, повагавшись, кивнув.

– Гаразд, то що скажете про Шоколадний Рай, юна пані?

– …Згода, - буквально переборола вона себе і зависла, поринувши у якісь свої думки. Дуже дивна особистість.

– От і добре. Шановний Доранбалте, вас я теж буду радий пригостити, - проявив я вдячність.

Однак слідчий відмовився, зіславшись на зайнятість та робочий час. Що ж, менше мороки. Я забрав свої речі у коменданта в'язниці, сходив у мерію, потім обміняв сертифікат на джевелси в кислого казначея, зайшов за підказками людей до відносно дешевого магазину одягу, вибрав собі простенький костюм з коротким плащем по ціні. Підійшов до роздягальні і роздратовано спинився:

– Сюди ти теж за мною зайдеш? - кинув я погляд на свою розідрану сорочку і на моток з обновками.

Ельза спалахнула гнівом, але не відвернулася. Однак склала руки на грудях, мовляв "я слідкую за тобою".

– Ясно, я швидко.

І правда, перевдягнувся я швидко, не збираючись доводити ситуацію до абсурду… ну ще більше ніж її довела до абсурду лицарка. Чого їй від мене треба? Це питання я і задав нахабній дівчині, що спустошила в кондитерській свій гаманець і навіть трохи мій. Я не жадібний, але був критично вражений тим, скільки солодощів можливо з'їсти за один раз.

– Ти вбивця! - повторила вона свою звинувачення.

– Можна і так сказати, - не став заперечувати я. Вступати в суперечку тут було очевидно завідомо програшною справою, тому я одразу використав ультимативний аргумент. - І що?

Ельза зависла, але ненадовго:

– Вбивати це жахливо, - я ствердно кивнув, намагаючись зрозуміти, до чого вона веде. Цього разу пауза була довшою. Але все ж нова позиція була вироблена - Вступай у Хвіст Феї! - випалила вона і вперлася в мене очікуючи поглядом.

– Твоя гільдія?

– Так, тобі ж треба вступити в гільдію? - хороший аргумент, з того, що я встиг дізнатися, вступати в гільдію це маст хев, для кожного поважаючого себе мага. Я тепер був магом, і навіть поважав себе. Так що мені це в правда було потрібно. Однак для чого це було потрібно Ельзі?

– Хочеш стежити за мною? Я не проти, але тобі особисто нема чим більше зайнятися, чи що?

– Я не стежитиму! Поговориш з Майстром. Він визначить твою долю.

На цей раз надовго задумався я. Але рішення прийняти було доволі легко.

– Згоден, ти ж мене порекомендуєш. Це більше ніж в мене є на інші гільдії.

Легка маніпуляція словами, і найближче майбутнє я собі забезпечив. Таким чином ми покинули кондитерську і вирушили в сусіднє місто - Магнолію. Я збирався влаштуватися в цьому світі, бо як повертатися назад і гадки не мав, а початок тут я вважав непоганим. Ельза збрехала. Вона стелила за мною всю дорогу. Втім, мені від цього було ні холодно ні жарко, я не збирався влаштовувати криваву стрілянину за просто так. Не психопат же. От ментальне здоров'я молодої панянки викликало деяке занепокоєння. Однак поки що я не став лізти і розбиратися, то не моя справа, поки що я тут чужий.