Мандри ч.10
- Гарний постріл, Вусатий, – сказав Мік.
- Гайд звідси, воно повертається!
- Повний вперед, шо стоїш?! – бігом за Вусатим.
- Куди?
- Швидше перебирай ногами, а там побачиш! – прикрикнув він. Усі, хто був біля багаття, беззвучно покрокували за ним, – йо-хо-хо і діжка рому, – рок-н-рольщик порівнявся з Масяньою і говорив щось йому на вухо.
- Скажеш нарешті, куди ми йдемо?
- Скажу, подивись праворуч.
- Там темно.
- Уважно дивись, ти взагалі, коли дивишся, чи шось робиш, особливо коли приймаєш доленосні рішення, будь уважним і звертай увагу на дрібниці. Як кажуть, диявол криється саме в них.
- Дякую за цінну пораду, але я нічого не бачу.
- Ти і танк перед носом не побачиш, якшо не вникатимеш у суть речей.
- Бла-бла-бла! Мік, ну чому ти не хочеш бути нормальним, хоч іноді, таким, як усі?
- Коли тобі шістдесят, а з тобою хоче переспати половина студенток старої і нової Англії, таким як усі… І ти знову забув, я і ти – це…
- Я пам’ятаю! Там проблиск, – викрикнув я, – ми шо йдемо на маяк?
- Нарешті, шоб бачити все, треба знати, коли і куди дивитись, нічого надзвичайного.
- Все, посиплю голову піском і буду слухати «Боні Ем»!
- Ша, малий, все добре. Нас вже чекають, туса буде знатна – справжній рок-н-рол, там і покумекаємо, звідкіля вітер дує, – Мік хлопнув Масяню і мене по плечах.
Котяра підійшов до дверей першим, морок розсіював скупий керосиновий ліхтар. Вусатий підняв масивне мідне кільце в зубах лева і тричі стукнув в двері. Луна була така, що, здавалось, почули навіть на місяці. Відкрилась бійниця, донеслись звуки гулянки і скрипучий голос наглядача:
- Ну, кого там ще крива акула принесла в темну ніч?
- Дозвольте пришвартуватись в вашій бухті, Команданте, — голос Масяні аж стікав медом.
- Вусатий, чорти б тебе побрали, ти?
- Сі, Команданте, і не сам, зі мною ще декілька старих друзів. Ми так і будемо за дверима стирчати чи, може, пригостиш гарну компанію добрим ромом?
- Гарний ром, кажеш, а хвіст русалки!!! Ти ше за минулу гулянку винен, як пес блохам.
- Фу, мене з псом порівнювати, – у голосі кота почулася образа.
- Одноокий, чого розійшовся, стара фурія? Всі свої, всі друзі, впускай, чорт би тебе побрав, а то в горлі пересохло, наче в Сахарі!
- Мік, побий мене ураганом з Південних морів, і ти тут?
- І я тут, – засяяла мільйон доларова посмішка, – вони ж без мене, як кошенята в мішку.
- Вусатий, залиш свою пукавку на вахті і шоб ніякого гармидеру сьогодні!
Вежа маяка, як і все навкруги, була астральним місцем і візуально не перевищувала в діаметрі чотирьох метрів. Як тільки я зайшов у середину, вона вміщала в собі величезний хол зі сценою вар'єте, величезною барною стійкою, бельетажем і балконами в хтозна скільки поверхів. Тут веселилась величезна юрба, бармени наливали, дивні відвідувачі випивали, офіціантки бігали і подавали, оркестр розігрівався в оркестровій ямі.
Подумалося про п’ятий вимір, паралельну реальність і астральний простір. В натовпі, крізь який ми протискались, зустрічались найрізноманітніші персонажі. Здається, я навіть Кенні з Південного Парку помітив — така собі солянка. Нарешті ми присіли за різний стіл, стільці були з добротного дуба, посеред столу стояв свічник у формі черепа, тихенько горіла воскова свічка, – це було зрозуміло по запаху гарячого воску. У повітрі стояв смачний аромат барбадоського рому впереміш з морепродуктами, цитрусовими і корицею. Підійшла симпатична дівчина, як з дорогої реклами, одягнена в корсет. Масяня обняв її за талію і щось шепнув на вухо. Вона посміхнулась, підморгнула і зникла в натовпі.
- І так, гра триває, панове присяжні і засідателі, — промовив гучно Мік.
- Якщо ти можеш потягти цю візуалізацію, то ми рухаємось в правильному напрямку, — додав мій котяра.
- Ти — кіт, а не професор!
- Я можу бути ким завгодно, мої можливості не обмежені фізикою звичайного світу.
- Добре, а до чого тут Сіма?
- Це те, що відкриває приховані горизонти твоєї підсвідомості, які тут і зараз реалізуються. У тебе є багато запитань, правильних і не дуже, в кінці вони приведуть тебе до того єдиного, яке ти хочеш поставити. Як я і казав, ми лише скромні провідники, — рок-н-рольщик посміхнувся. Офіціантка принесла величезну тацю із пузатою карафкою і зажареним восьминогом в паприці з лимонами і зеленню.
- Спритна мала! Га, Вусатий?
- Сільвія? Так. Це через неї одноокий кіпішує, боїться, шоб не втекла! Вона тут всю службу тримає, над нею тільки Мадам — стара карга.
- Так от звідки валеріанка! А я думаю, куди це ти зачастив?
- Березень на носі, природа — шо тут поробиш?
- Продовжимо, — він розлив ром у керамічні кухлі, — одна стародавня і мудра цивілізація потратила вічність, шоб створити комп’ютер, який відповість на найважливіше запитання. Коли комп’ютер був готовий — весь світ зібрався почути відповідь. А у відповідь була тільки тиша.
- Це ти зараз про Ніцше і безодню?
- Ні, це я зараз… Замовкни, випий і не перебивай старших. Так от далі: ця цивілізація потратила ще одну вічність, шоб розібратись, чому не видає жадану відповідь справна диво-машина. І коли вони розібрались, виявилося — їй банально ніхто не задавав те важливе запитання, відповідь на яке і була метою її створення. Як кажуть, дурень знає всі відповіді, а мудрець знає запитання. – Мік підняв кухоль і влив в себе.
- Мораль всього вище сказаного така: в кінці залишиться одне запитання і буде тільки одна відповідь, — продовжив мій котяра, потираючи вуса після кухля.
- Вусатий правий. Відкинь усе лишнє. Зараз саме час починати продовжувати.
Юрба притихла і світло приглушили, на сцену вийшов конферансьє у фраку і білому, довгому, кучерявому парику. Басовитим голосом він оголосив номер: “Танець веселих дівчат”. Гості зірвались оплесками, диригент змахнув паличкою — заграла музика. На сцені з’явились файні панянки стриптизерського вигляду в чорно-білих корсетах, відповідній білизні і панчохах.
Я сподівався побачити канкан чи щось схоже, але веселим танцем тут виявилось «Лебедине озеро», кордебалет робив свої па без прими. Дівчата всі були як на підбір – кошерні, але балет – ніколи не любив балет, особливо якщо там беруть участь чоловічі особини в трико. Я хотів запитати у свого кота про програму, та він вже злиняв і сидів біля Сільвії за баром. Мік прискіпливо дивився на мене:
- Заздрість – то дурна штука!
- Ти про шо зараз?
- Ніж заздрити комусь, краще побудувати свій побут.
- Ну, коли ти у гармонії, то і твій побут десь там, а до чого тут заздрість?
- У тебе є друг Колюня!
- Він тут до чого?
- У нього з’явилась дівчина, і, здається, у нього серйозні наміри. Ти не заздриш?
- Ні! Мені з ним Сашу не ділити, до чого тут заздрість?
- Може, тому, що в нього все добре. Вусатий молодець, га? Він такий, шо його кожен раз як останній! Про сьогоднішню гулянку: це теж його ідея, він — голова, хоч і руда.
- Ні, такої заздрості теж не відчуваю. А — Масяня на мене також справив враження сьогодні, хоча коли виглядав, як слон — більше, — рок-н-рольщик розсміявся, я підхопив. — Ми наче про Сіму хотіли поговорити?
- Обов'язково, та спочатку треба Кіта знайти. У мене його гітара, він сьогодні буде лабати.
- Кіт — це якийсь Річардс?
- Малий, ну так все гарно йшло, якшо я Джаггер, то хто ж тоді Кіт
- Нє, ну я зрозумів, просто завжди хотів його побачити, а краще — послухати наживо.
- В-у-а-ля, він має бути десь тут, старий чортяка.
- Ти також...
- Ні, в цьому просторі я на сцену ні ногою, ти ж бачив — тут таке робиться!
- Ти типу вартовий?
- Типу я налив, і ми зараз хильнемо!
Мік підняв кухлик і звичним рухом влив смачний ром у своє єство, стиснувся і закрутив головою від задоволення.
- Ром — майже напій богів, якшо він із Барбадосу. Он де Кітті, я зараз, – він встав, зловив центр рівноваги, налив ще два кухлі і пішов до містера Річардса.
- Сиди спокійно і не обертайся, — знайомий голос донісся ззаду.
- Сіма, ти?
- Я ж сказала, не рипайся! Дивись на сцену!
- Я...
- Мовчи і дивись!
Тим часом веселих дівчат як корова язиком злизала, а я і не помітив. Крізь завісу з'явилась голова в мексиканському сомбреро і знову зникла. Оркестр готувався до нового номера. Тонкий пучок світла прорізав сцену навпіл. З'явився вже знайомий конферансьє: ”А зараз неперевершений Містер Річардс, він виконає кавер на композицію “Тіто і Тарантула” “After Dark”.
З-за лаштунків донісся той самий вступний перебір, завіса поволі піднялась, прожектор побляк і переніс своє світло на виконавця. А на сцені тим часом з'явились демонічного образу дівчата і викотили рятівне ліжко (в формі Інь і Янь), на якому спала Марічка. Дівчина, схожа на Сальму Хайєк, із списом в правій руці і жовтим удавом на шиї, стала в головах ліжка.
- Ого, спецефекти!
- Це все ти!
- Сіма, до чого тут вона? Це справа між нами, вона нічого не зробила і нічого не знає!
- Байдуже, — Кіт видавав в цей час дзвінкі перебори в супроводі оркестру. – Ти — олень, чому ти не розумієш?
- Шо саме я маю розуміти? У нас було все добре, потім тебе наче шось вкусило прямо за мозок і ти зникла, самоліквідувалась, пропала. Я всю Вінницю обшастав!
- Олень!
- Ти мені сказала, що це просто дорослі ігри.
- І шо, побалувався — і місяця не пройшло!
- Взагалі-то шість, — мою шию обхопили тонкі і міцні пальці.
- Ти використовував мене!
- Так, як і ти мене!
На сцені спалахнуло полум'я, дівчина занесла спис над Марічкою.
- Охолонь, я тобі нічого не обіцяв!
- Я майже повелась, майже вручила тобі себе, мудак, — спис завис над сплячою дівчиною і відблискував холодним гартованим металом, – у мене просто слів нема. Ти, ти знаєш хто ти після цього?
- Після чого? Шо такого страшного я в тебе взяв?
- Майже взяв, тобі не зрозуміти, ти такий, як і всі, всі ви! Так не можна, ти граєшся живою душею.
Спис набирав інерцію і хотів прошити ніжну білу плоть з кожною секундою все сильніше.
- Це боляче. Ну, і хто з нас кращий? Заглянув в зуби, оцінив?
- Сім, а до чого тут вона? Це ж наша справа, не вмішуй сторонніх!
- Ах, сторонніх, а я, бідняжка, думала...
- Бідняжка, шо за... Марічка?!!! Ти не Сіма!
- Я ж сказала — олень, як ти міг? Я в сто разів краща, — ці слова вилетіли з такою силою, що рука зі списом здригнулась.
На ліжку мирно спала зовсім не Марічка, то була Сіма в своїй світлій подобі. Шовкове покривало точно повторювало контур її стегна і плавно спускалось по талії, щоб продовжити сходження до передпліччя, де і закінчувалось, трохи безсоромно оголюючи верх грудей. Я відчув приплив крові — в прямому сенсі, у мене була ерекція. Сцена червоніла від люті — Марічкиної люті. Демонічні дівчата бісились в шаленому екстазі і просили жертви у своєї королеви.
Міка, як на зло, не видно. ЇЇ пальці похололи і вона ще дужче стисла мою шию. В очах забігали червоні метелики, але руки мене знову не слухались, я не міг ними ворушити. Моя свідомість майже виривалась з черепа, він наче зменшувався у розмірах пропорційно зусиллю обіймів на шиї. Час завмер в ту мить, коли я помітив рух занесеного списа. Він мав таку скажену енергію і прискорення, що міг пройти крізь Землю, через саме ядро, залишаючи кривавий слід за собою.
Потім спалах, звук пропав, скажений біль у вухах, я знову дихав вільно, хоч кожен подих займав вічність. Кутиком ока помітив блискавку — жовту з гривою. Масяня скаженим левом летів над Сімою, змітаючи все на своєму шляху. Час повертався в нормальний стан — все прискорювалось. Я крутнувся і побачив сталеву Марічку, вона припала до дубового стільця з добротною вм'ятиною в боці. Позаду виднівся Мік з оскаленим мушкетом, із якого ще виходив димок і розносив запах горілого пороху.
Мій котяра тримав у пащі велику сіру мишу. Хоч її очі вже і потьмяніли, та лапа міцно заціпеніла на списові. Марічка поворухнулась, миттю зробила сальто і вже стояла на ногах. Демонічні дівчата повторили її рух і приземлились позаду неї. Їхні очі зі скаженим блиском випромінювали лють — її лють. Останній акорд злетів зі струн. Містер Річардс завершив грати, запанувала пауза, голови всіх присутніх звернули свої погляди на нас.
- Пішла нах... звідси, дзвінкоголова! — Сільвія тримала два зведених револьвера “Colt”! – Заклад приносить свої вибачення всім за незручності, – дівчина натиснула на гашетку, сталева луна рознеслась по холу, і потім так ще з десяток разів.
Марічку, всю у вм'ятинах, віднесло аж на сцену. Вона схопила спис і метнула в Сільвію. Спис роздвоївся на ходу: одна частина летіла в дівчину, інша — в мене. Я рефлекторно подався назад. Але там, де щойно були столики і тверда підлога, виросли поручні і балкон, а потім – тріск дерева, красива люстра в куполі, блиск леза над лівим оком, пекучий біль і вільне падіння з хтозна якого поверху. Остання картинка, яка залишилась за поручнями, — скажена бійка всіх з усіма, пляшки об голову, з коліна в пах і таке інше.
А тим часом я летів і все в мені стискалося, включно з сфінктерами. В той момент, коли я вже відчував землю і її твердь — відкрив очі, серце майже вилітало з грудей, я лежав на підлозі і мене справді боліла ліва брова.
- Ви шо там, дурбелики, показились? Дайте виспатись! — голос Перчика повернув мене назад в реальність. Марічка спала по діагоналі на весь диван. Страшно захотілось відлити і закурити. А ще кажуть, слабка стать!
Я вийшов на темний ганок і думав залишити геолокаційну мітку десь поряд, однак засоромився і знайшов спеціально відведене місце, перекинувши по дорозі якийсь кошик і ящики. Біля сараю з дровами стояв пан Роман з сокирою. Виглядав він досить гротескно в бідному світлі єдиного приганкового ліхтаря. Вуйко привітально кивнув і знову зник в темряві дверного пройму.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!