Мандри ч.10

- Гарний постріл, Вусатий, – сказав Мік.

- Гайд звідси, воно повертається!

- Повний вперед, шо стоїш?! – бігом за Вусатим.

- Куди?

- Швидше перебирай ногами, а там побачиш! – прикрикнув він. Усі, хто був біля багаття, беззвучно покрокували за ним, – йо-хо-хо і діжка рому, – рок-н-рольщик порівнявся з Масяньою і говорив щось йому на вухо.

- Скажеш нарешті, куди ми йдемо?

- Скажу, подивись праворуч.

- Там темно.

- Уважно дивись, ти взагалі, коли дивишся, чи шось робиш, особливо коли приймаєш доленосні рішення, будь уважним і звертай увагу на дрібниці. Як кажуть, диявол криється саме в них.

- Дякую за цінну пораду, але я нічого не бачу.

- Ти і танк перед носом не побачиш, якшо не вникатимеш у суть речей.

- Бла-бла-бла! Мік, ну чому ти не хочеш бути нормальним, хоч іноді, таким, як усі?

- Коли тобі шістдесят, а з тобою хоче переспати половина студенток старої і нової Англії, таким як усі… І ти знову забув, я і ти – це…

- Я пам’ятаю! Там проблиск, – викрикнув я, – ми шо йдемо на маяк?

- Нарешті, шоб бачити все, треба знати, коли і куди дивитись, нічого надзвичайного.

- Все, посиплю голову піском і буду слухати «Боні Ем»!

- Ша, малий, все добре. Нас вже чекають, туса буде знатна – справжній рок-н-рол, там і покумекаємо, звідкіля вітер дує, – Мік хлопнув Масяню і мене по плечах.

Котяра підійшов до дверей першим, морок розсіював скупий керосиновий ліхтар. Вусатий підняв масивне мідне кільце в зубах лева і тричі стукнув в двері. Луна була така, що, здавалось, почули навіть на місяці. Відкрилась бійниця, донеслись звуки гулянки і скрипучий голос наглядача:

- Ну, кого там ще крива акула принесла в темну ніч?

- Дозвольте пришвартуватись в вашій бухті, Команданте, — голос Масяні аж стікав медом.

- Вусатий, чорти б тебе побрали, ти?

- Сі, Команданте, і не сам, зі мною ще декілька старих друзів. Ми так і будемо за дверима стирчати чи, може, пригостиш гарну компанію добрим ромом?

- Гарний ром, кажеш, а хвіст русалки!!! Ти ше за минулу гулянку винен, як пес блохам.

- Фу, мене з псом порівнювати, – у голосі кота почулася образа.

- Одноокий, чого розійшовся, стара фурія? Всі свої, всі друзі, впускай, чорт би тебе побрав, а то в горлі пересохло, наче в Сахарі!

- Мік, побий мене ураганом з Південних морів, і ти тут?

- І я тут, – засяяла мільйон доларова посмішка, – вони ж без мене, як кошенята в мішку.

- Вусатий, залиш свою пукавку на вахті і шоб ніякого гармидеру сьогодні!

Вежа маяка, як і все навкруги, була астральним місцем і візуально не перевищувала в діаметрі чотирьох метрів. Як тільки я зайшов у середину, вона вміщала в собі величезний хол зі сценою вар'єте, величезною барною стійкою, бельетажем і балконами в хтозна скільки поверхів. Тут веселилась величезна юрба, бармени наливали, дивні відвідувачі випивали, офіціантки бігали і подавали, оркестр розігрівався в оркестровій ямі.

Подумалося про п’ятий вимір, паралельну реальність і астральний простір. В натовпі, крізь який ми протискались, зустрічались найрізноманітніші персонажі. Здається, я навіть Кенні з Південного Парку помітив — така собі солянка. Нарешті ми присіли за різний стіл, стільці були з добротного дуба, посеред столу стояв свічник у формі черепа, тихенько горіла воскова свічка, – це було зрозуміло по запаху гарячого воску. У повітрі стояв смачний аромат барбадоського рому впереміш з морепродуктами, цитрусовими і корицею. Підійшла симпатична дівчина, як з дорогої реклами, одягнена в корсет. Масяня обняв її за талію і щось шепнув на вухо. Вона посміхнулась, підморгнула і зникла в натовпі.

- І так, гра триває, панове присяжні і засідателі, — промовив гучно Мік.

- Якщо ти можеш потягти цю візуалізацію, то ми рухаємось в правильному напрямку, — додав мій котяра.

- Ти — кіт, а не професор!

- Я можу бути ким завгодно, мої можливості не обмежені фізикою звичайного світу.

- Добре, а до чого тут Сіма?

- Це те, що відкриває приховані горизонти твоєї підсвідомості, які тут і зараз реалізуються. У тебе є багато запитань, правильних і не дуже, в кінці вони приведуть тебе до того єдиного, яке ти хочеш поставити. Як я і казав, ми лише скромні провідники, — рок-н-рольщик посміхнувся. Офіціантка принесла величезну тацю із пузатою карафкою і зажареним восьминогом в паприці з лимонами і зеленню.

- Спритна мала! Га, Вусатий?

- Сільвія? Так. Це через неї одноокий кіпішує, боїться, шоб не втекла! Вона тут всю службу тримає, над нею тільки Мадам — стара карга.

- Так от звідки валеріанка! А я думаю, куди це ти зачастив?

- Березень на носі, природа — шо тут поробиш?

- Продовжимо, — він розлив ром у керамічні кухлі, — одна стародавня і мудра цивілізація потратила вічність, шоб створити комп’ютер, який відповість на найважливіше запитання. Коли комп’ютер був готовий — весь світ зібрався почути відповідь. А у відповідь була тільки тиша.

- Це ти зараз про Ніцше і безодню?

- Ні, це я зараз… Замовкни, випий і не перебивай старших. Так от далі: ця цивілізація потратила ще одну вічність, шоб розібратись, чому не видає жадану відповідь справна диво-машина. І коли вони розібрались, виявилося — їй банально ніхто не задавав те важливе запитання, відповідь на яке і була метою її створення. Як кажуть, дурень знає всі відповіді, а мудрець знає запитання. – Мік підняв кухоль і влив в себе.

- Мораль всього вище сказаного така: в кінці залишиться одне запитання і буде тільки одна відповідь, — продовжив мій котяра, потираючи вуса після кухля.

- Вусатий правий. Відкинь усе лишнє. Зараз саме час починати продовжувати.

Юрба притихла і світло приглушили, на сцену вийшов конферансьє у фраку і білому, довгому, кучерявому парику. Басовитим голосом він оголосив номер: “Танець веселих дівчат”. Гості зірвались оплесками, диригент змахнув паличкою — заграла музика. На сцені з’явились файні панянки стриптизерського вигляду в чорно-білих корсетах, відповідній білизні і панчохах.

Я сподівався побачити канкан чи щось схоже, але веселим танцем тут виявилось «Лебедине озеро», кордебалет робив свої па без прими. Дівчата всі були як на підбір – кошерні, але балет – ніколи не любив балет, особливо якщо там беруть участь чоловічі особини в трико. Я хотів запитати у свого кота про програму, та він вже злиняв і сидів біля Сільвії за баром. Мік прискіпливо дивився на мене:

- Заздрість – то дурна штука!

- Ти про шо зараз?

- Ніж заздрити комусь, краще побудувати свій побут.

- Ну, коли ти у гармонії, то і твій побут десь там, а до чого тут заздрість?

- У тебе є друг Колюня!

- Він тут до чого?

- У нього з’явилась дівчина, і, здається, у нього серйозні наміри. Ти не заздриш?

- Ні! Мені з ним Сашу не ділити, до чого тут заздрість?

- Може, тому, що в нього все добре. Вусатий молодець, га? Він такий, шо його кожен раз як останній! Про сьогоднішню гулянку: це теж його ідея, він — голова, хоч і руда.

- Ні, такої заздрості теж не відчуваю. А — Масяня на мене також справив враження сьогодні, хоча коли виглядав, як слон — більше, — рок-н-рольщик розсміявся, я підхопив. — Ми наче про Сіму хотіли поговорити?

- Обов'язково, та спочатку треба Кіта знайти. У мене його гітара, він сьогодні буде лабати.

- Кіт — це якийсь Річардс?

- Малий, ну так все гарно йшло, якшо я Джаггер, то хто ж тоді Кіт

- Нє, ну я зрозумів, просто завжди хотів його побачити, а краще — послухати наживо.

- В-у-а-ля, він має бути десь тут, старий чортяка.

- Ти також...

- Ні, в цьому просторі я на сцену ні ногою, ти ж бачив — тут таке робиться!

- Ти типу вартовий?

- Типу я налив, і ми зараз хильнемо!

Мік підняв кухлик і звичним рухом влив смачний ром у своє єство, стиснувся і закрутив головою від задоволення.

- Ром — майже напій богів, якшо він із Барбадосу. Он де Кітті, я зараз, – він встав, зловив центр рівноваги, налив ще два кухлі і пішов до містера Річардса.

- Сиди спокійно і не обертайся, — знайомий голос донісся ззаду.

- Сіма, ти?

- Я ж сказала, не рипайся! Дивись на сцену!

- Я...

- Мовчи і дивись!

Тим часом веселих дівчат як корова язиком злизала, а я і не помітив. Крізь завісу з'явилась голова в мексиканському сомбреро і знову зникла. Оркестр готувався до нового номера. Тонкий пучок світла прорізав сцену навпіл. З'явився вже знайомий конферансьє: ”А зараз неперевершений Містер Річардс, він виконає кавер на композицію “Тіто і Тарантула” “After Dark”.

З-за лаштунків донісся той самий вступний перебір, завіса поволі піднялась, прожектор побляк і переніс своє світло на виконавця. А на сцені тим часом з'явились демонічного образу дівчата і викотили рятівне ліжко (в формі Інь і Янь), на якому спала Марічка. Дівчина, схожа на Сальму Хайєк, із списом в правій руці і жовтим удавом на шиї, стала в головах ліжка.

- Ого, спецефекти!

- Це все ти!

- Сіма, до чого тут вона? Це справа між нами, вона нічого не зробила і нічого не знає!

- Байдуже, — Кіт видавав в цей час дзвінкі перебори в супроводі оркестру. – Ти — олень, чому ти не розумієш?

- Шо саме я маю розуміти? У нас було все добре, потім тебе наче шось вкусило прямо за мозок і ти зникла, самоліквідувалась, пропала. Я всю Вінницю обшастав!

- Олень!

- Ти мені сказала, що це просто дорослі ігри.

- І шо, побалувався — і місяця не пройшло!

- Взагалі-то шість, — мою шию обхопили тонкі і міцні пальці.

- Ти використовував мене!

- Так, як і ти мене!

На сцені спалахнуло полум'я, дівчина занесла спис над Марічкою.

- Охолонь, я тобі нічого не обіцяв!

- Я майже повелась, майже вручила тобі себе, мудак, — спис завис над сплячою дівчиною і відблискував холодним гартованим металом, – у мене просто слів нема. Ти, ти знаєш хто ти після цього?

- Після чого? Шо такого страшного я в тебе взяв?

- Майже взяв, тобі не зрозуміти, ти такий, як і всі, всі ви! Так не можна, ти граєшся живою душею.

Спис набирав інерцію і хотів прошити ніжну білу плоть з кожною секундою все сильніше.

- Це боляче. Ну, і хто з нас кращий? Заглянув в зуби, оцінив?

- Сім, а до чого тут вона? Це ж наша справа, не вмішуй сторонніх!

- Ах, сторонніх, а я, бідняжка, думала...

- Бідняжка, шо за... Марічка?!!! Ти не Сіма!

- Я ж сказала — олень, як ти міг? Я в сто разів краща, — ці слова вилетіли з такою силою, що рука зі списом здригнулась.

На ліжку мирно спала зовсім не Марічка, то була Сіма в своїй світлій подобі. Шовкове покривало точно повторювало контур її стегна і плавно спускалось по талії, щоб продовжити сходження до передпліччя, де і закінчувалось, трохи безсоромно оголюючи верх грудей. Я відчув приплив крові — в прямому сенсі, у мене була ерекція. Сцена червоніла від люті — Марічкиної люті. Демонічні дівчата бісились в шаленому екстазі і просили жертви у своєї королеви.

Міка, як на зло, не видно. ЇЇ пальці похололи і вона ще дужче стисла мою шию. В очах забігали червоні метелики, але руки мене знову не слухались, я не міг ними ворушити. Моя свідомість майже виривалась з черепа, він наче зменшувався у розмірах пропорційно зусиллю обіймів на шиї. Час завмер в ту мить, коли я помітив рух занесеного списа. Він мав таку скажену енергію і прискорення, що міг пройти крізь Землю, через саме ядро, залишаючи кривавий слід за собою.

Потім спалах, звук пропав, скажений біль у вухах, я знову дихав вільно, хоч кожен подих займав вічність. Кутиком ока помітив блискавку — жовту з гривою. Масяня скаженим левом летів над Сімою, змітаючи все на своєму шляху. Час повертався в нормальний стан — все прискорювалось. Я крутнувся і побачив сталеву Марічку, вона припала до дубового стільця з добротною вм'ятиною в боці. Позаду виднівся Мік з оскаленим мушкетом, із якого ще виходив димок і розносив запах горілого пороху.

Мій котяра тримав у пащі велику сіру мишу. Хоч її очі вже і потьмяніли, та лапа міцно заціпеніла на списові. Марічка поворухнулась, миттю зробила сальто і вже стояла на ногах. Демонічні дівчата повторили її рух і приземлились позаду неї. Їхні очі зі скаженим блиском випромінювали лють — її лють. Останній акорд злетів зі струн. Містер Річардс завершив грати, запанувала пауза, голови всіх присутніх звернули свої погляди на нас.

- Пішла нах... звідси, дзвінкоголова! — Сільвія тримала два зведених револьвера “Colt”! – Заклад приносить свої вибачення всім за незручності, – дівчина натиснула на гашетку, сталева луна рознеслась по холу, і потім так ще з десяток разів.

Марічку, всю у вм'ятинах, віднесло аж на сцену. Вона схопила спис і метнула в Сільвію. Спис роздвоївся на ходу: одна частина летіла в дівчину, інша — в мене. Я рефлекторно подався назад. Але там, де щойно були столики і тверда підлога, виросли поручні і балкон, а потім – тріск дерева, красива люстра в куполі, блиск леза над лівим оком, пекучий біль і вільне падіння з хтозна якого поверху. Остання картинка, яка залишилась за поручнями, — скажена бійка всіх з усіма, пляшки об голову, з коліна в пах і таке інше.

А тим часом я летів і все в мені стискалося, включно з сфінктерами. В той момент, коли я вже відчував землю і її твердь — відкрив очі, серце майже вилітало з грудей, я лежав на підлозі і мене справді боліла ліва брова.

- Ви шо там, дурбелики, показились? Дайте виспатись! — голос Перчика повернув мене назад в реальність. Марічка спала по діагоналі на весь диван. Страшно захотілось відлити і закурити. А ще кажуть, слабка стать!

Я вийшов на темний ганок і думав залишити геолокаційну мітку десь поряд, однак засоромився і знайшов спеціально відведене місце, перекинувши по дорозі якийсь кошик і ящики. Біля сараю з дровами стояв пан Роман з сокирою. Виглядав він досить гротескно в бідному світлі єдиного приганкового ліхтаря. Вуйко привітально кивнув і знову зник в темряві дверного пройму.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.