Люди із лісу

Величка завжди очікує літа із трепетом. Це звичайнісіньке дитяче бажання пробігтись по прогрітій сонцем землі, занурити босі ноги у шовковисті трави і зробити кудлатий вінок із чудернацьких білих квіток із гострими пелюстками. Правда, опісля вона завжди отримує стусана від матусі. Загравшись, вона постійно забуває про застороги дорослих і ноги як зачаровані завжди ведуть її лиш у одну сторону.

До лісу.

Мал любить лякати її всілякими небилицями. Лиш би в ліс не ходила. А вона, хоча вже й доросла, (вже одинадцяте літо майже прийшло), та досі пам’ятає страшні розповіді старшого брата.

- Люди кажуть, живуть там примари із крижаними серцями та холодним духом. Дихають вони морозом і впиваються людською кров’ю. Погано трапляти їм на очі. Живим не вийдеш, – часто поговорював небагатослівний Мал.

Він взагалі не любив багато базікати. Та з приходом зими у ньому прокидалось щось досі невідоме. Він ставав неспокійним, балакучим, реготав без упину. Матінка одного разу сказала, що, мабуть, літнє сонце обпалювало його дух і робило неймовірно покірним, адже з приходом весни той знову стихав. Батько теж похмуро спостерігав за сином з погано прихованою цікавістю.

- Дивний дух, – любив повторювати він, хитав головою і знову поринав у свої думки.

І зараз Величка знову несвідомо думала про батьків та Мала. Вона вже далеченько забрела від домівки і її ноги як завжди повели до лісу. Та хіба вона винна, що там і квіти біліші, і трава наче шовк? Ліс наче приманював її своєю свіжістю та таємничістю. Що трапиться, якщо вона піде у цей ліс? До того ж батько Малові дозволяють полювати на дрібного звіра та птицю, а він старший від Велички всього на чотири роки! Невже вона така дурна, щоб вірити у всілякі примари?

«Одинадцяте літо! Вже одинадцяте літо, а я ще досі вірю у різні небилиці! Мабуть, я все-таки справді мала!» – незадоволено нахмурилась Величка, притискаючи до себе саморобний лук. Стріла тремтіла, як і її руки, втім дівчинка пам’ятала старе правило, якому вчив її батько «завжди будь напоготові».

Стежка тоненькою стрічкою невинно промайнула вглиб лісу і заховалась за смарагдовими чагарниками. Мох м’якою периною стелився попід ноги, а у глибокій траві привітно задзихкотіли цвіркуни. Втім попри вдаваний спокій Величка відчувала, десь глибоко в лісі, там, де густою патокою згущувалась темрява, моторошний туман підіймався над калюжами й розсіювався поблизу поодиноких ялиць. Дуби-велети щільно притулились до шляху, ховаючи його у пітьмі. Від цієї далекої непроглядної темряви на мить стало лячно. Холод кинувся по шкірі, а у вухах аж задзвеніло від напруги. Вона підвела погляд вверх, небо досі іскрилось від сонця. Від цього їй несподівано стало легше.

- Ти знову за своє?

Мал виник несподівано перед сестрою. У руках він тримав впольованого білого зайця. Той був ще живий і жалібно борсався, намагаючись вирватись на волю.

- А чому тобі можна, а мені – ні? – сердито озвалась дівчинка, поволі опускаючи вниз зброю.

На обличчі брата з’явилась глузлива посмішка.

- Тому що ти – дівчисько, і твоє місце сидіти вдома і збирати квіточки. А я буду полювати і приносити у дім їжу.

- Якщо це так, то ти здохнеш від голоду. Бо тобі я не буду готувати! – Величка задерла високо голову, на мить ставши вищою, ніж була насправді, і подумки себе похвалила. Їй рідко вдавалось заткнути брата. Той зіщулився і виглядав дещо розгублено. Напевне вже продумував сотні відповідей у своїй дурній голові!

- Не думаю, що ці слова сподобаються батькові, – глузливо промовив Мал. Щось темне і слизьке промайнуло у його погляді і Величка несвідомо відступила. Вона ненавиділа Мала, коли той ставав таким. Коли надмірно хизувався, чи глузував над нею, чи коли шкірив зуби виглядаючи як ті примари, про які він так любив розповідати.

- Ти тільки й вмієш, що підлещуватись до батька. Зайці, Мале? Ти з роду не любиш полювати на зайців, а носиш їх тільки, щоб догодити батькові. Невже ти досі віриш, що він зробить тебе спадкоємцем, га?

Тінь ненависті промайнула в очах Мала. Він сердито пожбурив зайця вбік і небезпечно близько підійшов до Велички.

- Може й вірю, – прошипів він крізь зуби. – Коли я стану князем, все зміниться, люба сестричко. Абсолютно все.

- А коли не станеш? – дівчинка вперто підняла голову вверх, зустрічаючись з темним від люті поглядом брата.

- Тобі про це не варто думати. Життя сестри князя таке непередбачуване. Видам тебе заміж за якогось старого купця чи може навіки будеш скніти у дівках. Але якщо ти будеш доброю сестрою і вірною… – з обличчя Мала не сходила глузлива посмішка, втім Величка знала брат говорив серйозно.

- Ти нікчема! – вигукнула вона і несподівано навіть для самої себе наставила на нього лук, до болю в пальцях натягнувши тятиву.

Мал єхидно розсміявся одним порухом перехопивши лук і переламавши надвоє. Стріли безшумно посипались на землю. Величка жалібно глянула на своє поламане творіння і перевела ненависний погляд на брата.

- Стріляй далі, сестричко, – глузливо мовив той і, схопивши зайця, покрокував далі.

- Щоб ти здох, чуєш? Щоб ти здох! Рано чи пізно розплата звершиться! – гнівно крикнула вона йому в спину. Ненависть чорна і липка темним плащем вкутала бідолашну Величку з ніг до голови. Сльози градом покотились по щоках від безсилля. – Ненавиджу тебе!– завила вона від гніву.

- Не затримуйся у лісі. Скоро буде сутеніти. Ти знаєш, що холодні люди з’являються після заходу сонця, – спокійно мовив Мал, навіть не оглянувшись на сестру. Величка знала, той прийде додому і відразу почне жалітись батькові, а вона вже отримає добрячої прочуханки. Знову.

- Може він справді буде князем? – подумала вона вголос і від цієї думки їй стало ніяково. – Він ненавидить мене, попри те, що постійно вдає, ніби хоче мене вберегти. Він не такий добрий як батьки про нього говорять. Мал! Мал! Мал! Скрізь цей Мал! Немає сенсу вертатись туди, де буде він. Не хочу!

Величка піднялась з холодної землі, кинувши будь-які спроби зібрати зламаний лук і обережно глянула в сторону, куди пішов брат. У просвітку поміж переплетеними гілками ялиць та сосен понуро виглядало селище. Краєм ока вона піймала рідну домівку і серце її неспокійно забилось. Поблизу поволі загорялись багаття-обереги. Величка знала, історії, якими годував її брат були несправжніми, однак холодні люди дійсно існували.

- Не думаю, що холодні люди зроблять мені більше лиха, ніж Мал, – вголос подумала дівчинка і, відвернувшись від села, спроквола попростувала прямісінько у темряву дерев.

Ліс завмер в очікуванні.