Люди із лісу

Полум'я розкинулось над селищем і посеред дрібних крилець попелу Біловида змогла розгледіти таке ж неприродно закривавлене сонце. Світило пекло очі незгірше, ніж вогонь, котрий високими стовпами звивався над нею. Сірий попіл здавалось був скрізь. М’яким снігом він покривав тверду мертву землю, яка хоча б трохи студила ноги. Втім попіл снігом не був. Попіл завжди залишається тільки попелом – безмовним свідком розрухи й хаосу.

У попелі немає добра, Біла це добре знала.

Ноги не слухались, заплітались, бажана прохолода почала відступати і вона відчувала як голодні розпечені язики торкались її п’ят.

Крізь вогняну завісу вона розгледіла до болю знайому стежку, лавку поблизу скоцюрбленої старої домівки, на якій любила сидіти із малою Ярою та плести їй косиці. Здавалось тільки гукни і з хати вигулькне стривожене обличчя любої матусі, а з кузні озветься громіздкий звук батькового молота. Все минуле Біловиди було зовсім поруч і зараз вона знову переживала цей момент, – її рідний дім був у вогні. Жінка несвідомо зробила крок вперед і відразу ж сіпнулась від болю – земля обпалила босі ступні.

- Що це? – вирвалось крізь сухі губи. Погляд впав на стежку, яка вела глибоко в ліс.

Лісу Біловида не знала і намагалась його уникати. Змалку вона чула страшні історії про людей із холодними серцями і під сміх батька налякана тікала у матусині обійми.

Вогонь все ще обпікав і жінка несміливо зробила крок вперед. Висока зелена трава шелестіла на вітрі, здіймаючись над нею важкими хвилями.

У вдаваному довкола спокої щось було негаразд. Та й як може бути спокійно Біловиді, коли зовсім поруч палає її домівка? Згадка про рідну оселю щось спричинила довкола. Зелені трави зашелестіли, поглинувши Білу з головою і там, серед них вона побачила спокійне обличчя Родима. Його ясні очі були розплющені і дивились на Біловиду. Вона добре знала, Родим її вже не бачить. Із його пораненого горла все ще текла кров. З Біловиди вирвався жалібний крик і вона завила від болю, пригорнувши до себе мертве тіло коханого. Якусь мить жінка спустошено дивилась поперед себе і раптом із неї знову вирвався крик розпачу та горя.

- Яро, сестричко! – крикнула вона, підвівшись із зеленої трави, і побігла у бік, де біліло тіло сестри. Втім та лежала, примостившись так, наче заснула. На шиї виднілась кривава рана, яку спочатку Біла сприйняла за дивакувате намисто, що так любила її мала сестра. – Прокидайся, вставай! Вставай! – загорлала вона не своїм голосом та щосили затермосила то Родима, то Яру.

- Біла! – хтось голосно крикнув на неї. Жінка розплющила очі, перелякано оглядаючись довкола. Перина збилась під ногами, а поблизу стояв такий же блідий від переляку Родим.

- Це тільки сон. Тільки сон, - забурмотіла вона, безсило впавши на м’які перини. Однак спокій не приходив. Вона досі сполохано тремтіла, а в роті відчувався їдкий смак диму та попелу.

- Я думав, що ти ніколи не прокинешся, - тихо промовив до неї чоловік. Карі очі стривожено поглядали за дружиною. – Знову погані сни?

- Погані сни? – перепитала Біла, дивлячись круглими від страху очима. На мить вона затнулась, бо стало важко дихати і несподівано на білу постіль впали декілька краплин крові. – Ні! Ні! – налякано закричала вона, стрибнувши із ліжка, однак кров з носа досі текла брудними майже чорними краплинами. – Це був не просто сон.

- Знову видіння? Знову? – Родим підвів допитливий погляд на Біловиду. Однак вираз обличчя коханої відразу ж відбив всю цікавість. Та була блідою, майже білою, русяве волосся і те, мабуть, сполотніло. Чоловік відразу ж кинувся до неї, міцно пригортаючи до грудей. – Що тобі снилось, ясочко? – прошепотів він, зануривши голову у скуйовджене волосся. Біла затремтіла у його обіймах і він відчув як вологі краплі сліз намочили йому сорочку. – Що тобі снилось?

- Я… Я пам’ятаю вогонь. І попіл. І було важко дихати. Я раптом опинилась у своєму селі і… І я пішла в ліс… - дихання Біловиди перехопило. – Я… Я намагалась знайти дорогу, щоб втекти від вогню. Вогонь здається був скрізь, а потім… Потім я побачила Яру. І тебе. – Біловида підняла заплакане обличчя до чоловіка і зустрівшись із ним поглядом знову заговорила. – Ви були… Очі у вас були неживими, а із горла… Ні! Я не хочу! Не буду це казати.

Тремтливий голос Біловиди зірвався на плач.

- Ясочко, це був тільки сон! Тільки сон. Глянь на мене, - добрі карі очі з турботою дивились на Білу. На мить та справді повірила, що все гаразд. Однак, кров на її руках, яка ще досі сочилась із носа, була доказом того, що трапиться щось страшне. – Тобі не варто хвилюватись. Я ось перед тобою. Живий і здоровий. І я впевнений, що твоя сестра також жива і здорова. Можливо, трішки втомлена від бенкету, ця мала негідниця встигла проковтнути декілька кухлів вина, перед тим як ми здогадались її зупинити, але я впевнений, що в неї все гаразд. – спробував пожартувати Родим. – Тим паче я ще не готовий помирати.

- Я хочу, щоб це був сон, – довірливо прошепотіла Біла.

- Ну ось. Та й не всі твої сни можна назвати видіннями. Згадай, як тобі снилось, що ти літала верхи на голубах. Пам’ятаєш? Тоді теж була кров.

Біла важко зітхнула, відчуваючи неможливу втому всередині себе. Її непокоїли сни, які згодом справджувались, і зараз навіть лагідні слова Родима не змогли заспокоїти її. Сльози поволі почали висихати, але важкість, яка з’явилась після неспокійного сну, все ще була поруч.

Біла перевела погляд на вбрання, у котрому був чоловік.

- Можливо ти правий. – мовила вона. – Чому на тобі похідний одяг? Ти кудись йдеш?

Родим знизав плечима.

- Я маю супроводжувати князів. Мал вирішив показати свої угіддя нашим гостям. Ми скоро вирушаємо.

Біловида нараз стрепенулась і тривожно глянула на чоловіка. Ліси у вогні простяглись перед її очима.

- Що? – скрикнула вона неспокійно. – Ти їдеш?

- Так, - спокійно відповів Родим. Але на Біловиду цей спокій подіяв не так, як треба.

- Тобто все те, що я щойно тобі розповіла, для тебе нічого не означає?

Родим голосно зітхнув.

- Ясочко, це тільки коротка мандрівка. Нічого не…

- Трапиться! Трапиться! – спустошено вигукнула Біла, підводячись з ліжка.

- Куди ти? – стрибнув за нею стривожений Родим, коли та мало не впала на півдорозі до дверей.

- До Мала!

- Що?

- Ти нікуди не поїдеш! – сердито озвалась Біла, виходячи з покоїв.

Двері заскрипіли за нею.