Люди із лісу

945 р.

Іскоростень притулився до лісу в пошуках прохолоди. Літня спека дошкуляла навіть посеред ночі. Величним срібним колом над містом виблискував місяць. Там, посеред темного плетива небесних склепінь, поблискували посріблені зорі, низько нависнувши над крихітними домівками людей. Здавалось, тільки руку протягни і відразу ж дістанеш одну із них. Ось-ось забринять цвіркуни свої веселі трелі, закумкають жаби із місцевої річки, зашелестить випалена сонцем трава потривожена пустотливим вітром і нарешті прийде довгоочікувана нічна прохолода. Втім Мал знав, спокій, що ліниво розвалився над містом був напускним.

- Йдуть! – щосили вигукнула Яра. Русяве волосся спалахнуло золотом при світлі факелів і на якусь мить Мал замилувався її вродою. Проте та мить була надзвичайна коротка і він відразу ж схопився на ноги.

- Багато?

- А ти сам глянь, - грізно прогримів Родим, вказавши товстим пальцем у бік лісу.

Блиск багаття не давав зосередитись. Все пливло перед очима наче туман. Мал марно намагався розгледіти приїжджих. Встиг тільки краєм ока впіймати блиск збруї, імовірно вилитої зі справжнього срібла та золота.

- Чуєте як гудить земля? – неспокійно мовила Яра. - Людей надзвичайно багато.

- Як думаєш, це все тому, що вони отримали нашого листа? – Мал глянув на Родима в очікуванні.

- Навряд чи. – повів плечима той. – Якби не данина, вони б сюди навіть не завітали. Князь Ігор боїться за свою шкуру, але від данини не відмовиться. Глянь, скільки дружини з собою зібрав.

- Вони не будуть боротись із ними? Не допоможуть нам? – дзвінкий голос Яри затонув у гулі копит. Ні Мал, ні Родим не відповіли.

Дружина князя швидко наближалась до міста. Колісниці, ошатно прибрані золотом, переливались на світлі багаття наче живий вогонь. Вершники брязкотіли багатою збруєю на конях, які галопом мчали по запилених дорогах Іскоростеня.

- Хто з них князь? – знову пролунав тихий голос Яри.

- Думаю той, що веде дружину, - вперше подала голос Біла, яка стояла осторонь і мовчки спостерігала за рухом війська. Мал кинув на неї короткий погляд і похитав головою.

- Аякже, – глузливо мовив Родим і знову скоса зиркнув на колісницю, яка була оточена зброєносцями. – Наш князь дуже боїться за власне життя. Шукай князя серед них.

Біла глянула на колісницю, нагородивши її повним презирства поглядом.

- Боягуз, - процідила вона крізь зуби й відвернулась від князівської дружини. – На твоєму місці, князю, я б не дала йому ані крихти данини.

- Годі тобі, Біловидо! - зупинив її суворий голос Мала. – Ми будемо робити як належить. Всяке може трапитись. Холодні люди можуть змінити думку князя Ігоря.

Жінка схилила голову.

- Добре, князю.

Втім навіть у цій вдаваній покірності Мал піймав злість. Частково він розумів Білу і сам відчував таку ж всепоглинальну ненависть. Він відчував як його тіло сковує гнів від усвідомлення свого безсилля. І попри те як колісниця з князем ліниво просувається до його двору, погляд Мала ставав вже важчим і важчим.

Родим не збрехав. Князь Ігор справді був у колісниці. Позолочені двері безшумно відчинились, а відтак з темряви колісниці вийшов сам князь. Яра раптом неспокійно видихнула та аж сполотніла від хвилювання. Мал подумки вилаявся, проклинаючи дівчину за її лякливу вдачу.

- Він жонатий, – ліниво пробурмотіла Біла, неправильно зрозумівши реакцію сестри, - а відтак…

- Можеш не продовжувати, - сердито буркнула дівчина у відповідь. Застереження сестри швидко привело Яру до тями, вона підвела погляд на князя з цікавістю розглядаючи його.

Князь Ігор справді був надзвичайно вродливим. Навіть при світлі багаття можна було розгледіти його ідеальну поставу, іскристе медове волосся та блакитні очі, які зараз при лінивому світлі вогнів, виблискували тягучим золотом. Попри невинний вигляд Ігоря Яра вгледіла розцяцькований коштовним камінням кинджал й вона була певна - це була не єдина зброя при ньому. Увагу древлян встиг привернути і золотий медальйон із викарбуваним на ньому змієм. Ігор запримітивши це, швидко заховав медальйон за пазуху – символ його влади повинен бути захищеним. На його обличчі застигла обережна усмішка, так, наче оточення Іскоростеня його лякало.

«Мабуть, чутки все-таки дійшли до київського князя,» - встиг подумати Мал, роблячи крок до гостей.

Губи Яри невільно поворухнулись і Мал встиг прочитати як вони вимовили німе «Святі, допоможіть». Древлянський князь зітхнув і, коли та підвела на нього ясний погляд, тільки похитав головою. Яра безмовно кивнула, густо вкрившись рум’янцем і сховала своє обличчя за густою пеленою русявого волосся.

Цей німий діалог тривав всього мить і ніхто окрім Біловиди його не бачив. Та звикла до постійних суперечок Яри та Мала, глибоко в душі плекаючи надію на їхній союз. Тому зараз вона тільки й встигла хихикнути і відразу ж прийняти найбільш нейтральний вираз.

- Вітаю тебе, князю, у нашому домі! Століть тобі життя та врожаю долі родючого! – мовив Родим, поклонившись перед Ігорем.

Мал мовчки зробив крок і теж вимовив слова привітання. Біловида трималась впевнено і ця впевненість миттю передалась Ярі. Слова привітання у неї вирвались без запинань і звучали доволі щиро. Краєм ока Яра встигла помітити задоволену усмішку на обличчі Мала і від цього вона видихнула з полегшенням. Київський князь скоса глянув на жителів міста, які повиходили з домівок і знову посміхнувся, на цей раз щиро.

- Я такий радий нарешті побувати у вас. Я чув чимало історій про Іскоростень. Деякі з них доволі неспокійні. Чи правда те, що було написано у листі?

- Боюсь, що так, князю. – подав голос Мал. Він вирівнявся наче струна і пильно глянув на Ігоря. – Ті історії - чистісінька правда.

- І те, що холодні люди вже роблять шкоду днем, також?

- Так. – коротко відповів Родим.

Київський князь неспокійно завовтузився, оглядаючись на дружину і обережно їм кивнув. Війська вмить стали напоготові.

- Не варто затримуватись на дворі, якщо так небезпечно. – Ігор глянув на Мала. – Вам, як господарю дому і цього граду, варто запросити мене. А то знаєте, я не маю бажання стовбичити посеред ночі серед кровопивць. – У голосі Ігоря пролунала насмішка і Мал не стримавшись голосно розреготався.

- Аякже, князю, проходьте! Мій дім – ваш дім. – Мал привітно протягнув руку вперед припрошуючи князя і його дружину всередину. – Мабуть, з дороги ви зголодніли?

- Так, наче не їв все життя. – довірливо мовив той і собі розреготавшись.