Маут сугубі. Маргерія

— Сьогодні мені снилися хвилясті пагорби та рідний ліс. Моя Ба, як колись у дитинстві, вела мене по трави. «Саме час зрізати болиголов», — повчала вона, і її голос м’яко стелився вологим споришем. «Він же ще не цвіте», — я шукала білі суцвіття, але поміж кленів виднілася лише невисока трава. «Он як, — Ба заговорила голосніше, — дивись». Вона пішла вперед, чіпляючи пальцями легкий вітерець, її сиві коси куйовдилися на голові, а лляна сукня чорніла крок за кроком. Там, де Ба зупинялася, з’являвся цвіт. «Слухай мене, дитино, мені звідси видно краще ніж тобі…» Натяк зрозумілий навіть дуже. Варто було одразу вирушати, а не чекати, доки посіпаки радника прийдуть по мене. Але хто йому винен, що він не вміє читати зоряну карту? Міг би астрономів закликати. Я теж молодець, не варто було зволікати, — німа Лейла слухала мене, смикаючи своє гостре вушко.

Треба ж було розважати дівча, поки ми перебирали трави. Торговці скоро довезуть мене до Великого Роздоріжжя й залишать біля порталів, а віддячити їм я могла лише доброю заготівлею. Бо не росте в них ні наперстянка, ні чистотіл, ні звіробій. А так хоча б лишу їм рецепти й замовляння, будуть настій робити.

— Прикрий мужик, як його в магістраті терплять? Захотів Вергійової магії, та прекрасно розуміє, що трухлявому діду нема чого змагатися з молодими й дужчими суперниками. Я теж не хоробра лицарка, тому й попрусь бозна-куди за вказівкою Ба.

«Хочеш славної битви, — тут вона бризкає сміхом, — слідуй за Гільдією Авантюристів до Малих драконових гір. А якщо, справді, хочеш знайти уламок, то прямуй на південний схід, у Маут сугубі. І будь обережна, бо мертві степи не підкоряються легковажним та зарозумілим. Прямуй одразу, не чекай на улесливого гостя…» Вона ще покивала пальцем, як знала, як знала.

— Що, думаєш порхнула пташенькою до дикого степу? А попрощатися із залицяльником? То не дуже й хотілося. Та барди хлопи не певні, хтозна чи трапиться він мені ще колись. Я трохи сумуватиму за Еліасом. Його спритні пальці не лише струни бандури вправно перебирати вміють, — Лейла зашарілася й впустила з рук пучок грициків.

— Бідося супив густі чорні брови, поїв мене мускатним вином, і розпитував, чи дуже мені треба в ту подорож вирушати, — продовжила я. — А потім усю ніч не давав спати. На ранок щез, лишивши мені порожні пляшки, страшенний головний біль, і вірш на клапті рудого коленкору в лабораторії, щось там про прощання та страждання. Дочитати який я так і не встигла, бо припхався радник. І як він про мої наміри прознав?

Час від часу радник кашляв, сопів, хрускав кістлявими пальцями, обіцяв майбутнє шанованої пані й завидної нареченої. Та навіть пропонував гроші за уламок. Гроші, мені! Наче не пам’ятав, як я оббивала пороги магістрату з пропозицією відкрити школу зіллєварів. Раз-за-разом приносила сувої з проєктом та постійно вислуховувала відмови. Бо не на часі, бо скарбниця не поповнюється як треба, бо можна й святого подорожника вдома заварити… Фекальні камені! Зовсім вже розпадлючилися з тими знахарками. Гарна справа тримати бабів по хатах і брати свій щомісячний відсоток. Живе біля мене одна, тиха й опасиста, як миша у панській коморі. Її хижка за три роки перетворилася мало не на палац. Кажуть, здоров’я безцінне, та з моїх вікон ту ціну добре видно.

Коли я вказала радникові на двері, то він скочив із лави, гримнув кулаком по стільниці й просичав: «Згною тебе в казематі, відьмо, чорнокнижнице, розпусна дівко, байстрючко…». Не варто ображати некроманта, коли цвинтар поруч, а на ньому твій фамільний склеп. Так, я залишила йому подаруночок. Тепер його будуть відвідувати мертві пращури, приносити чорні лілеї на подушку й цьомати зубами у скроню.

— Ба казала, що жоден чоловік не вартий того, щоб правити моїм життям. Чим більше зим переживаю, тим більше розумію її правоту, — я стисла гладкий срібний медальйон, який теліпався під сорочкою на ланцюжку.

У ньому ховалося туго скручене бабусине пасмо – єдина річ, яка допомагала бути з нею на зв’язку.

— Зібравши усе необхідне, я начепила руду перуку, нап’яла противну рожеву сукенку й пішла домовлятися з твоїм батьком. А пересидіти до від’їзду хотіла в таверні «У Штембера». До того вечора все йшло добре… Я одразу впізнала клишоногого. Він сидів із напарником і сьорбав увесь вечір одненький кухоль пива. Тоді й зрозуміла, що просто втекти мені не дадуть.

Кибитка підскочила на ямі, похилилася вбік і зупинилася. Обережно, щоб не зрушити мішки з хутром, я вилізла назовні під дрібний дощик.

— Вісь тріснула, — Джамал винувато посміхався, його шовкову туніку тріпав вітер. — Пані мають почекати, доки її полагодять.

— То сьогодні ми вже не рушимо? — сонце хилилося до обрію.

— На все воля Пророка, — він звів руки до неба.

Що ж, то було не найгірше місце для ночівлі. Ми стали серед розлогих платанів, які своєю пишною кроною створювали затишну покрівлю. За гладкими стовбурами простягалися засіяні поля, які дозволяли оглядати територію з усіх боків.

Мені не давали ніякої роботи, тому я вешталася за межами табору в пошуках цікавої рослинності. Та не знайшовши нічого, я дістала карту зоряного неба й вже вкотре заходилася вивчати малюнок із своїми примітками. Що я робитиму, коли портал виплюне мене на окраїні Маут сугубі? Про це місце мало відомо, бо нема дурних туди лізти.

Джамал подорожував містечками, які розташовані недалеко від степу, та встиг розповісти мені про напівлисий шмат землі, де не видно й нечутно жодної істоти. Місцеві мешканці лякали його байками про кочівників. Вони дуже рідко приходять із степу, та завжди саме тоді, коли небо затягує синя хмарна завіса, а земля гуде, ніби її щосили топчуть зуброконі. Племена розбивають невеликі стоянки й пересиджують негоду. З містянами спілкуються неохоче, лишень коли треба обміняти зміїну шкіру й сушених волохатих павуків на зброю та хутро. Якби ще з барабанами не танцювали, то можна було б і потерпіти таке чудне сусідство.

Ба, дякую за настанову! Чи там не так страшно, як здається, чи ти дуже в мене віриш.

— Пані Ґрасс! Я вже звільнилася й можу вам допомогти, — до мене бігла старша дочка Джамала.

Її призначили моєю компаньйонкою на час подорожі, а я не заперечувала. Аміна хороша дівчина, але занадто балакуча. Мабуть, тараторить і за себе, і за Лейлу.

— Невже пані не хоче собі русяві коси? — вона дивувалася кожного разу, коли голила мені потилицю і скроні.

Аміна не розуміла, що так зручніше. Адже ніхто не вкраде твоє пасмо, не висмикне волосину в натовпі, не підбере з підлоги. Дружні «колеги» не люблять конкуренції, а от насилати прокляття й недуги — навпаки.

Якось та сама тітка-знахарка, що в палаці викочує яєчком, захтіла мені помститися. Бо, бачте, я в її методику не вірю, і не соромлюся їй в лице про то сказати. Я тоді носила кучері по плечі, чим вона й скористалася. Зняла тихенько волосину з мого плаща, поки ми юрбились біля молочника, і провела обряд. Наступного дня моє обличчя вкрилося розсипом чиряків, та так рясно, що через біль я їсти не могла. Тиждень бабуніним відваром лікувалася й удома сиділа. Відвідувачам ліки видавала вночі через віконце, бо де то побачиш, щоб зіллєвар собі ради не дав. Я відтоді добре засвоїла урок. Хай через шкоду, та все ж.

Знахарці я відплатила тим же. Лице не чіпала, наслала на поважну пані срамну хворобу. Довгенько вона між стегнами чухалась, так то її допікало, що й людей не соромилась.

— Нема коли за ними доглядати, — вкотре брешу я.

Добре, що про татуювання не питає. Розповідати про знаки некроманта геть не хочеться. На мене й без цього поглядають з острахом. Висока, струнка молодиця в шароварах їх бентежить. Але приймають мене тут із шаною й турботою.

— А чому в пані різні очі?

— Бо татко мали жовті, а матінка блакитні. І так вони мене любили, що мені дісталися два кольори.

Мати померла народжуючи мене, а про батька Ба нічого не розповідала. Вона вже тоді була древня, та мене виростити спромоглася. Я пережила п’ятнадцяту зиму, коли вона зникла. Спокійно вдома не захтіла помирати, розуміла бо, що я намагатимусь її підняти. Конфлікт некроманта й цілителя, та тоді мене більше тягнуло до мертвого, аніж до живого, мамин спадок. А Ба з малечку мене до сили природи навертала. І після смерті не полишила, так бува дістає, що й серед ночі можу встати і її рецепти занотовувати. Тому чи ні, та одне око посвітліло й жовтим зробилося.

— А це правда, що пані може говорити з рослинами?

— Аміно, де ти це почула? — такого про мене ще не вигадували.

— Наш новий гість сказав, — вона махнула рукою десь у бік кибиток. — Я слухала його й батька, поки вони багаття розводили.

Та-а-ак, а оце вже цікаво.

— А давно він тут? — я обтерла рушником голову й схопила свою торбу.

— Ото як пані пішли, то він з’явився, — дівчина взяла мою руку й потягла до стоянки.

— Ні, стривай, в мене для тебе є завдання.

— Правда? — вона заплигала на місці.

— Ідіть із Лейлою на поле, яке жовтим цвіте, пошукайте там мелісу. Заварю нам з неї чаю. І вночі ми спатимемо міцно, а на ранок будемо бадьорі.

Аміна щодуху побігла за сестрою. Коли вона повела Лейлу вниз до поля, я, оглядаючи кожного біля багаття, підійшла до своєї перехнябленої кибитки. Поруч лежала зламана вісь. Придивившись до місця тріщини, я пошкодувала про те, що одразу її не перевірила. Дерев’яний стрижень де-не-де покрився плямами червоної плісняви, так ніби кибитку надовго закинули біля гнилих боліт. Таке місце оминути важко — смердюча водойма з масними пухирями на поверхні, а навкруги червоні сухі покручені дерева. Збирати плісняву треба у спеціальній масці й рукавичках. Я ж її використовую для виготовлення отрути від термітів і мурах. Але хто з торговців нею бавився, я не знаю.

Я обережно визирнула з-за дерев, та гостя ніде не було видно. Кінь чужий стриножений стоїть, на опоні ні напису, ні гербу, ні знаку гільдії. Може, змучився та спить? Чи до вітру відійшов?

Ельфи спокійно займалися своїми справами. Нергиз готувала курку з фініками, а біля неї сиділи чоловіки, які очікували на свою порцію. Джамал із товаришем щось писали на сувої, три жінки крутилися одна біля одної, приміряючи картаті хустки. Усе б нічого, якби не бліді, застиглі мов воскові маски, обличчя смаглявих ельфів.

— Чарівна картина, правда? — він був зовсім поруч, позаду мене.

Я спокійно обернулася, бо різкі рухи могли спровокувати його застосувати силу.

— Не можу погодитись.

Обпершись на голий платанів стовбур, стояв худорлявий чоловік, увесь загорнутий в чорну туніку. Під глухим каптуром блищали очі, решту ховала чорна маска.

— Що ж ти, невдячна пані, відправила дітей так далеко від стоянки? Невже тобі набридли ті малі, щоб отак необачно їх позбутись?

— Де дівчата? — я намагалася говорити спокійно, та він усе зрозумів.

— Для чого тобі ельфові виродки? Хочеш, я їх повбиваю, а ти піднімеш тих, хто тобі припав до душі? — чужинець глузував, та його рука міцно стискала руків’я шаблі, яке мерехтіло червоними турмалінами.

Трупний хробак, приперся тут і погрожуєш!

— Що ти хочеш? — я торкнулася мочки вуха й непомітно зняла маленький кульчик.

— Щоб ти вирушила зі мною до Маут сугубі. Бачиш, у мене немає всезнаючої бабці, яка б направила мене у вірному напрямку, — крізь тонку чорну тканину я бачила, як цей покидьок шкіриться.

— Ти переоцінюєш обізнаність старого духа. Я зараз знаю не більше ніж ти.

— Іншої відповіді я не очікував, — він вихопив шаблю і притис вістря до моєї шиї.

Повільно опустивши руки, я жбурнула кульчик йому під ноги. Він одразу ж спалахнув, утворивши синє полум’я. Гість відсахнувся, і його рука опустилася, а я кинулась до Джамала.

— Гей, чуєш мене! На нас напали! — та ні він, ні будь-хто інший навіть не глянули на мене.

— Даремно стараєшся. Твої нові друзі не зроблять нічого, доки я не дозволю.

Він не жартував. Не знаю, що то за мара, та стовбичити без діла часу нема. Відбігши на декілька метрів від нападника, я стала навколішки й встромила пальці в сухий, розсипчастий ґрунт. Най допоможуть мені сили потойбіччя підняти мертвих створінь, яких коли-небудь ласкаво приймала ця земля!

— Сурдж, волюнтатем парере! Сурдж, волюнтатем парере! Сурдж, волюнтатем парере! — під час промовляння на моїх руках посиніли й набрякли судини.

Малюнок на тілі нагрівся й почав свербіти. Так буває, якщо лити енергію задарма. Я все-таки продовжувала кричати, попри пекучий біль і сміх противника. Він кинувся до зачарованих ельфів, та перш ніж я встигла бодай смикнутися в його бік, махнув шаблею і відтяв руку Джамалу.

Тільки не кричати. Тільки не кричати. Не можна, бо прибіжать дівчата. Не знаю, що за звук вилетів із моїх вуст, та гостя це дуже потішило. А Джамал продовжив тримати сувій, уважно вивчаючи записи. Відрізана рука ворушила зап’ястям, пишучи на землі сухим пером. Він замкнув їх у часовій петлі. Із страшної Джамалової рани не впало ані краплі крові. Дрібна мошкара, відчувши поживу, щільно обліпила його плече.

Гість знову замахнувся шаблею, приготувавшись скалічити ще когось.

— Добре, добре, — я підняла руки догори. — Дозволь мені пояснити все дівчатам і допомогти Джамалу.

— Малі сидять у траві, та не переймайся, вони нікуди не подінуться. А з цим роби що хочеш, — він знизав плечима й відійшов від ельфа. — Поквапся, треба рушати, доки не почало сутеніти. А якщо захочеш втекти чи зробити щось зі мною, то оцих ніхто не врятує. Тож краще тобі ду-у-уже постаратись, щоб я повернувся зі степу живий.

А день так добре почався. Мені снилися хвилясті пагорби та рідний ліс.