Маут сугубі. Маргерія

Не хочу розплющувати очі. Зараз прокинеться Саіле, почне штурхати мене палицею та змусить приготувати сніданок. Не пам’ятаю, скільки ми вже блукаємо цими проклятими землями. Моя карта лиш приблизно вказувала напрям. Ба говорила, що уламок впав під найяскравішу зорю α сузір’я Окулі Сіренібус. Зірка сходить на небо, коли сідає сонце. Саме тоді я дістаю астролябію, а Саіле компас. Отак спільними зусиллями ми майже дісталися до потрібного місця.

Дорогою нам траплялися зламані портали: пласкі дзеркала з тріщиною посередині. Як доторкнутися такого, то можна потрапити під іскропад. А ще, біля нього не діє магія. То не я перевіряла, то Саіле витяг про всяк випадок шаблю, а вона не зреагувала на його дотик. Як помічали портал, то він хапав мене за барки і відводив геть. Що такого страшного в них, я й досі не розумію.

Коня забили кілька днів тому, бо годувати таку велику тварину тут нема чим. Хотіли смачно повечеряти, та з-під землі повилазили зубаті тваринки, які були схожі на кротів, і пошматували конячий труп швидше ніж ми встигли видерти з їхніх закручених пазурів бодай шмат м’яса.

Воду знайти важко. Ми натрапили якось на озерце чи пак на велику калюжу, то я тричі пропускала ту рідину через мою трубку з фільтром, а вона однаково залишилася каламутна й смерділа затхлістю. Нічого не поробиш, коли схочеш жити, то питимеш і таке.

Місцева фауна різноманіттям не радує. Зате я спробувала на смак польову мишу, жовтого вужа, яйця якоїсь дрібної рептилії та велетенських членистоногих, які були схожими на жука-носорога. Смажені, вони хрумтять, як свіжі грінки. О-о-о, хлібчик. Аж у животі забурчало.

— Вставай, рохля, — ну от, почалося. — Тобі часом бабця не наснилась?

Я відштовхнула палицю від грудей і важко підвелася. Бік, на якому я лежала, занімів, бо спати на холодній, твердій землі страшенно незручно.

— Зніми з мене ці брязкальця, і я знову зможу спілкуватися з потойбічним, — гиркнула я, трясучи руками.

— Щоб ти щось утнула? А так я точно знаю, що браслети тебе стримують, і силоньки в тебе зараз як у горобця під коліном, — обтріпуючись, хвалився він.

І як йому не набридло замотаним ходити? У такому, хіба що суховій терпіти зручно. А як сонце припікає, то ледь хекає. Саіле схожий на жреця Місячної Тіні, ті теж загорнуті в чорне, як лялечки. Тільки пахне від нього не мускусом, а жасмином. Завжди свіженький. Я теж знаю такі закляття, але не застосую. Моя вовняна сорочка скоро перетвориться на брудне дрантя, а шаровари уже всі в колючих бибряшках, які не відриваються від тканини. Найімовірніше, походження у них не рослинне.

— Тоді чекай хоч до скону. Некромант без магії, як ґазда без кошари.

— Поговори мені ще, — Саіле сміявся, хоч і погрожував. — З нас могла б вийти непогана команда, якби не твої наївні наміри. От знайдемо уламок, віднесемо його Вергію, і заявимо право на владу. Хтозна, може старий поділиться трішки силою?

— Навіщо це тобі? — тринди, тринди, та я все-таки знайду спосіб зняти браслети.

При найменшій спробі чаклувати я відчувала, як зап’ястя жалять тисячі голок. Відчуття посилювалось, як тільки я намагалась чаклувати сильніше. Шкіра під браслетами порепалася й вкрилася саднами. Та нічого, моя ранозагоювальна мазь і не з таким справлялася.

— Перше що зроблю, так це призначу людську расу головною, з найвищими привілеями, — він замріяно подивився в сіро-блакитне небо.

— Тебе що в дитинстві ельфи покусали? — я згадала, як він ставився до торговців.

— Вони – це помилка природи. Пихаті виродки, які мають прислужувати людям, — Саіле плюнув на сухий будяк.

— Цікава теорія. Та я протилежної думки.

Звісно, йому це відомо. Він нічого не відповів, мовчки порпався в наплічнику, дістаючи з нього книжку й чашу. Знову ворожитиме, та знову марно. Спостерігати за цим нудно, що я там не виділа. Бабуню, де ж ти є, коли ти так мені потрібна?

Навкруги, аж до самого горизонту простягається степ. Де-не-де височіють невеликі пагорби, стирчать колючі чагарники й кактуси. Ось і біля нашої ночівлі росте купка товстих, пухнастих сукулентів. Один із них майже зацвів, крізь сіруваті приквітники пробивалися рожеві пелюстки. Я взяла суху гілочку й розворушила його квітку до середини. Потривожений бутон затрусився й порснув їдкою рідиною. Декілька крапель потрапило на мій черевик, шкіра почала диміти, і мені довелося його хутко скинути. Отрута пропалила його наскрізь. Срака-мотика! А якби то було моє обличчя!

Зрошений камінь тихо тріскався, мов кавалок сухої глини. У носі защипало, ніби я надихалася нашатирних крапель, а в голові запаморочилося. Я сіла перед диво-кактусом й обернулася до Саіле. Він сидів над чашею, зосереджено бурмочучи замовляння.

Удруге не так страшно, головне ухилитися. Як тільки кактус випустив нову порцію рідини, я швидко притисла браслети до плям на камені. Сріблястий метал нагрівся й місцями почорнів. Головне не притуляти руки до тіла, може, отрута пізніше пропалить мені шлях на волю.

Земля під ногами здригнулася. Саіле припинив бурмотіти, і прислухався. Кактуси виструнчилися й повалилися в різні боки. З-під них полізли лисі, з червоними плямками на верхівці, стебла. Вони пробивалися й в інших місцях, розпушуючи твердий ґрунт. Я відійшла на декілька кроків і зупинилася біля Саіле.

— Що ти наробила!? — він схопив наші речі й став переді мною.

— Не знаю, воно само. Я поворушила квітку, і ось…

— Воно дуже небезпечне?

— Я це вперше бачу, як і ти. Стривай, здається, я знаю, що зара буде. Тікаймо!

То були не червоні плямки, а отвори — плюються не тільки квіточки. А кактуси, чи що воно таке, слугує приманкою у цієї рослини. Ми бігли, перестрибуючи зелені кубла. Добре, що торби схопили, правда, шабля так і залишилась там, бо провалилася під землю, коли з неї стебла перли.

З усіх боків на нас летіли їдкі струмені, Саіле ледь встигав прикривати нас. Він розмахував широким металевим віялом, створюючи рятівний вихор. Я бачила такий у Нергиз, вона шкрябала по пластинках шилом, вимальовуючи закруглені ельфійські літери. Шабля, певно, теж була крадена.

— Зніми… Зніми їх! Удвох ми краще впораємося, — захекано благала я, коли вони вдруге поцілили в мою сумку.

— Зараз? Це тобі не звичайна прикраса, — він штовхнув мене вперед, врятувавши від пострілу.

Рослин все більшало й більшало. Ми мчали, уже не розбираючи дороги, а під нашими ногами чавкотіли роздушені стебла. На мою голу стопу налипла зеленкувата каша. Зап’ястя свербіли й пекли, а я за звичкою намагалася чаклувати, нехай і в браслетах, та я некромант, чи як? Ба казала, що в складних ситуаціях треба затаїтися й пильно спостерігати за подіями. А про екстремальні випадки чомусь не згадувала.

Саіле вирвався вперед, бо так йому було зручніше блокувати струмені, і я трохи відволіклась на вивчення місцини. Десь попереду виднілися чагарникові зарості. Над ними миготіли блискучі крапочки. Вони збилися в хмару й стрімко наближалися до нас, ніби їх несло сюди вітром.

— А-а-а! — зойкнув Саіле й ляснув себе по шиї. — Воно влучило? Влучило? Дідько, як же боляче.

— Ні, тканина ціла, то щось ін… Ай! — тепер я трусила головою, відчуття було таке наче хтось поцілив мені в потилицю дрібним розпеченим камінчиком.

Сяюча хмара розпалася, а її клаптики повільно осідали на оскаженілі рослини. Ми пробігли повз одну й одразу ж вкрились блискітками.

— Та що ж це!? — він смикав плечем і лаявся.

— Саіле-е-е!

— Га!

— Це комахи. Нас кусають блискучі мушки!

Я б могла й не казати. Скрізь, де вони діставалися шкіри, виникав сильний біль. В якийсь момент мені здалося, що я впаду й більше не встану. Перед очима все пливло й мерехтіло, а ноги чимдалі, то тим гірше мене слухались. Саіле схопив мене за комір і щось прокричав, але я чула лише лайливі інтонації. Не хочу розплющувати очі. Не хочу розплющувати очі…