Маут сугубі. Маргерія

Не можна зараз хвилюватися, а то видам себе й весь план коту під хвіст.

— Де ця паскуда? — чоловік шепотів до напарника, намагаючись розгледіти силует ліжка.

Хоч фіранки не затуляли вікно, та новий Місяць дарував їм мало світла. Вони нічого не бачили, окрім сірого прямокутника на стіні.

— Темно як у коров’ячому гузні, — скаржився другий. — Шукай навпомацки, і будь обережним, а то ще прокинеться.

Під їхніми міцними ногами скрипіла підлога. Ще трохи й вони дістануться вузького ліжка, а потім нависнуть наді мною. Б’юсь об заклад, що в того, який схожий на вола, у руці мішок, а в клишоногого напарничка — мотузка. Один затисне масною долонею рота й вдарить у скроню, але не сильно, бо хазяїн просив привезти живою, а другий спритно обмотає непритомне тіло й так-сяк накриє його мішком. Ви хоч із розміром вгадали? Я дівчина висока.

— Ти, може, цей, зважай на силу, дівка ж як-не-як.

— Наш замовник чітко висловився: «Аби котка не скакала, то би ножки не зламала». Є, — волоподібний важко дихав, мисливський азарт збудив його.

Шукаючи мою голову, він гладив укрите тіло, доки не доторкнувся до подушки.

— Змерзла бідненька, заховалася, — він захихотів і поліз під ковдру. — Йди сюди, ось її волосся.

Клишоногий повторив за напарником й одразу витяг руку із жмутом шерсті в кулаці. Жменька ще не виросла, щоб мене так просто вполювати.

— Мордѐре, — короткий наказ спрацював.

Тіло під ковдрою смикнулося й випросталося. Мисливці почали задкувати, та я вдарила одного обушком під коліно. Він впав і потягнув додолу іншого. Вовтузячись, вони не помітили, як із ліжка до них вистрибнув собака. У кімнаті нестерпно засмерділо тухлим м’ясом, кислою капустою й екскрементами. На підлогу посипалися тельбухи, заляпавши мисливців юшкою. Почвара хрипко загарчала й приготувалася до атаки. Мені вже нічого тут робити. Я схопила сумку й вискочила в коридор.

Власники й гості таверни спали, але вони скоро прокинуться. Галас із моєї кімнати не вдасться проігнорувати. Я бігла вниз по сходах, притримуючи спідницю, адже мені треба відірватися від них якомога далі. Через кухню до заднього двору, а там яблуневий сад і глупа ніч. На світанку торговці спеціями й самоцвітами мають вирушати в Манзилон. Якщо я припхаюся до них раніше, гнати не будуть. Свій травник у дорозі ще нікому не заважав.

Я прочинила тяжкі двері, оглядаючи двір. На мій подив, біля східців стояла підвода з соломою, а запряжений кінь фиркав і місив копитом багно.

— Шось ви довго, ваш коник зачекався, — власник таверни запалив смолоскип.

От гнила лисиця! Здав мене мисливцям, ще й допомогти їм вирішив. А як же відвар глоду, який я тобі, паскуда, щотижня варила? «Любонько, усе пробував, тільки ваш допомагає…», — чи не ти цілував мені ручки й запевняв у вдячності до гробу?

З-за рогу таверни пролунав крик і дзвін розбитого скла. Власник зойкнув і схопив переляканого коня.

— Пане Штембер! — я вискочила на нього зненацька, хоч це й було ризиковано.

Плід кохання гнома й дріади мав огрядну фігуру. Та хай це не вводить вас в оману, він завжди носив пістолет під жилетом. Обороняти таверну від бандюків і гостей, які на підпитку зчиняли бійки, то звична справа.

— Маргеріє, любонько, що сталося? — він закліпав, і розтягнув товсті губи в дурнувату посмішку.

— До мене вдерлися крадії, — я притисла руку до грудей і захекано продовжила, — довелося розбудити охоронця.

— Як-кого? — він не очікував, що я підготуюся.

— Побачила у вас біля сараю мертвого пса, та й думаю візьму собі ненадовго. От і пригодився.

— Йо-о-ой, — власник висмикнув смолоскип із землі, і відштовхнувши мене, забіг до таверни.

З моєї кімнати вже не долинали звуки. Собака знову сконав, мої переслідувачі, певно, теж. Через сади тікати не буду, бо он який красень стоїть. Доїду до стоянки торговців і відпущу його. Або ні, хай кибитку тягне.

Тремтячи від пережитого, я лиш з третьої спроби видерлася на коня. Треба вгамуватися, тварина ж усе відчуває. Не можна зараз хвилюватися.