Оленяче джерело

В останню п’ятницю кожного місяця о 23.25 Маріко сідала у біло-червоний автобус до Нари та їхала до брата Ясухіро. 8 годин 23 хвилини. 12 разів на рік. 8 років поспіль. Заради одного дня спілкування з найдорожчим створінням.

Ясухіро був оленем, жив у храмі Кофукудзі, там таки й працював. Він привітно зустрічав туристів біля червоних воріт, провадив від одної реліквії до іншої, і закінчував екскурсію біля кіоску, де продавалися крекери для оленів. Невисокий, як і всі японські олені, з гарною міцною статурою, оксамитовою, кольору осіннього лісу шкурою й величезними, з довгими прямими віями очами, нагадував героя аніме. Побачивши Маріко, Ясухіро завжди високо стрибав від щастя. Вони довго обіймалися, вдивлялися одне в одного, терлися носами. А потім прямували до лісу. Маріко розкладала на траві гостинці з Токіо: зелене, прозоре, прикрашене червоною ікрою тофу, рисові кульки, хліб з динею чи грушею.

— Сеструню, як же ти вмієш мені догодити! До біса обридли вже оті крекери, що тицяють нам пришелепкуваті туристи, та ще й немитими руками! Ну, розповідай, хутчіш, про свої пригоди!

Маріко та Ясухіро могли розмовляти годинами й ніколи не набридали одне одному. Дівчина не вагаючись посвячувала брата в найпотаємніші почуття. Обоє давно віддалилися від батьків й усвідомлювали, що лише вони у цьому світі мають споріднені душі.

Після смачного обіду гуляли вологим задушливим лісом. Ясухіро біг попереду, біле кружальце на його дупці, немов повний місяць, вело Маріко за собою, вказувало дорогу, вселяло впевненість.

Одначе, існувало у цьому чудовому лісі місце, яке вони завжди намагалися обходити, й навіть боялися згадувати — Оленяче джерело. Вісім років тому, коли Ясухіро був десятирічним гіперактивним хлопчиком і навчався в молодшій школі, Маріко вперше привезла його в Нару. Діти гуляли лісом і надибали джерельце. Декілька оленят громадились навколо, жадібно пили воду, штовхалися, бризкалися, пиркали. Ясухіро зареготав, схопив грубу гілляку й почав відганяти тваринок від водойми.

— Зупинися, братику, що ти робиш! Це ж вода для священних оленів! Її не можна людям – пронизливо заверещала Маріко. Та Ясухіро не звернув уваги на її волання, став навколішки й почав пити прямо з джерела.

Поверталися додому мовчки.

Наступного дня мати зайшла до дитячої кімнати, щоб розбудити дітей до школи, але замість Ясухіро побачила в кутку оленя, що тремтіло й дивилося на неї переляканими очима. Декілька днів Ясухіро у новій подобі жив у будинку, а потім сказав, що його місце тепер у Нарі, де його сородичі охороняють храм.

Тоді й з’явилася вперше в околицях Нари ця миловидна пара, яка викликала сльози у ласих до сентиментальних сценок туристок і захват у жанрових фотографів. Минуло 8 років, та для них нічого не змінилося.

Місяць тому традиційна прогулянка до лісу не відбулася. Увагу обережного і завжди нашорошеного Ясухіро привернув шум біля Оленячого джерела. Попри табу, він побіг туди й побачив, що кошеня, яке хотіло напитися із джерела, шубовснуло у воду й щосили репетувало. Ясухіро нахилився, вправно підчепив тваринку ріжками та вдалим ривком закинув на траву. Маріко схопила мокре кошеня, сповила у фурошикі й засунула під футболку.

Минув місяць. Маріко вже десять хвилин стовбичила на звичному місці. Олені тинялися навколо, позували туристам, випрошували крекери. Не було лише Ясухіро. Маріко відчула нудотну порожнечу у шлунку: щось сталося з братом.

— Хай, бебі! – почула вона знайомий голос позаду себе. До неї наближався скуйовджений довготелесий хлопець у зібганій картатій сорочці.

Маріко впізнавала і не впізнавала молодшого брата. Хотіла обхопити його, притиснутися обличчям до грудей, послухати серце, заридати й засміятися одночасно, і вже не відпускати від себе ніколи. Але щось незриме й лячне стояло між ними. Тому лише розгублено промимрила:

— Привіт, чувак!

Брат незграбно тицьнувся носом в її щоку.

— Давай без церемоній. Тут на лаві й пообідаємо, бо я жах який голодний. Ну, що там вдома?

— Давай тут – механічно відповіла Маріко. —Та так, нібито й нічого.

Мовчки похрумтіли чіпсами, запили холодним зеленим чаєм з пляшки. Маріко задивилась на кицьку, що затишно вмостилася під захистом кам’яного лева.

— А як кошеня? – схвильовано спитала вона.

— Товсте й нахабне. Рибу зі столу краде.

— До речі, ти знаєш, я написала нового вірша. Якраз про кота й рибу – очі в Маріко загорілися.

— Так, цікаво. Молодець. – Ясухіро проводжав очима дівчину в жовтій вузькій сукні.

Маріко ледь стримувала сльози.

— Ну що, поїдемо додому? – спитала з надією.

— Та ні. Я тут залишусь. Куплю собі прапорця й буду водити екскурсії пенсіонерам. – Грошовита справа.

Уперше шлях додому був таким сумним. Мозок Маріко шматувала думка, що вона втратила єдиного друга. Здавалося, що Ясухіро повернувся до людського світу, але його людяність залишилась у тваринному. Зі смутними думками Маріко впала у важку дрімоту.

Її розбудив сигнал мобільника. Невідомий номер прислав СМС:

«Ти забула фурошикі. Я привезу за тиждень. Побігаємо наввипередки по лісу?»