Хто може красти хліб

Вже третя пташка прилетіла на аромат печеного хліба. Господиня як і її мала донька місили тісто руками. Пані сама не дуже любила хліб, але пекти його вміла так як ніхто не вмів.

Наталка була жінка гарна: врода в неї — вподобання Шевченка. Є в неї і чорна брова,й очі карі та донька в неї така ж, хоч і зовсім мала. Молода вдова тримала на своїх плечах і себе,і свою доньку.

— Мамо, а навіщо ми додаємо сіль у хліб? — Запитала маленька Ганнуся.

— Вибач, Ганусе, та я не знаю, от підеш завтра до Діда Панаса,запитимеш його, та тобі може і розповість. — М'яко посміхнулася вдова. Дівчинка звела бровки. — Ну що вже таке, доню?

— Ну якщо ти не знаєш навіщо, чому додаєш?

Наталя прикрила очі згадуючи як разом із своєю матусею пекла хліб.

— Коли я була маленька, то не булла така допитлива, – Матір помастила борошном ніс доньки, — як ти, та не запитала в твоєї бабусі чому.

*****

Освічена та маленька господиня допекли хліб і вийшли на вулицю з корзинами. Одна хлібина залишилась на підвіконні.

Мати і донька ввічливо віталися з кожним хто показався зустрічався їм у дорозі.

****

Сонце майже зайшло за небокрай. Небо спішно почервоніло як помідори. Поки не посіріло. На небі показалася перша зірка.

Наталя та Гана тільки повернулися у свою домівку. Дід Панас радісно зустрів їх і вмовив залишитися. Під проханнями старого чоловіка і милої донечки вдова легко здалася.

Село в якому народилися, жили та будуть жити ці двоє завжди було безпечно. Всі знали одне одного і не порушували злагоду природи, тому вони дуже здивувалися коли не помітили свого хлібу на підвіконні.

Наталя запалила свічку. Важко зітхнувши жінка прийнялась місити тісто.

— Мамо, ну чому ми не підемо до голови пожалітися, що хтось вкрав наш хліб.

— Ганусе, хіба ти думаєш що хтось буде красти хліб від хорошого життя? — Жінка насупила брови.

— Звісно я так не думаю.

— Тоді варто помовчати і допомогти мені замісити тісто. Просій ще трохи борошна,будь ласка.

— Добре, мамо. — Дівчинка поспішно прийнялась допомагати мамі.

****

Ніч змінилася ранком. Треті півні вже давно заспівали свою пісню, всі дорослі працювали в полі, малі навчалися, а старі навчали малих.

Ранкова свіжість швидко закінчилась давши спеці запанувати над тяжко працюючими людьми. Батьки одні за одними йшли до найбільшої хати в селі забираючи своїх дітей до дому на обід.

Ганнуся сіла за стіл, на який матір поставила їй миску з кашею. Жінка зняла платок з корзини. Наталя завмерла.

— Щось трапилось мамо?

— Хтось заходив до хати і взяв наш хліб.

****

Незадоволені люди заповнювали цент села, це де ж таке бачено, щоб крали останній шматок хліба?

Народ був незадоволений і почав думати одне на одного, і звинувачувати одне одного.

В центр дійства пробрався голова.

— Люди добрі. — Рівно мовив він, але ніхто не зреагував. — Панове! — Крикнув чоловік.Всі що говорили і ті що не говорили також — завмерли.

— Для початку заспокойтесь, ми всі були разом до того як це трапилось.

— І що це дає, це ж нічого не вирішує хліб все одно зник. — Вигукнув хтось із селян.

— Ми із селищною радою, вже маємо думку чому наш хліб зник. Ми вважаємо, що це робота диких звірів.

— Адже вони ніколи не приходили на територію сила.

— І хіба міг звір відчити двері?

На дворі знову піднявся гам.

— Гаразд-гаразд. Давайте запитаємо у баби Параски вона все знає.

*****

Баба Параска не тільки вважалася все знаючою бабою, а ще й була найстарішою. Параска пережила своїх власних дітей і з того часу не була такою радісною залишивсь і без брата.

— Бабусь, ну скажіть нам чому, як ви діймаєте хліб зникає?

— Тарасику, ну хіба це загадка, навіть у нашому селі завжди можна було знайти не дуже хороших людей.

— Та це не може бути всі дорослі були разом, поруч зі мною, а діти як ви пам'ятаєте з вами.

— Я ще при своєму розумі і все пам'ятаю. Ще коли я не вийшла заміж за твого діда, він тобі тільки залицятися почав. В нас була схожа ситуація, і тоді і старець сказав, що і за часи його молодості було теж саме.

— ...

– Це голодні духи. Всі люди, що в нашому селі вмерли від голоду раз на століття, а іноді частіше приходять і їдять хліб поки не наситяться.

— І що нам з тим робити?

— Ніхто того і не знає, можна лише чикати.