Лихе без голови (на бойківському говорі)

(Звуки с-ш, ч-щ, з-ж перед і, я, ю, ьи та перед м’якими приголосними вимовляються, як один м’який звук шь, чь, жь.

Звук в перед приголосними та в кінці слова після голосних вимовляється, як анг. w.)

Михайло Маруньчьик був хлопіць під небо - високій, моцниій, ше й до того файниій жьиртівник. Сего разу він примітив си Николушку, як той сі виртов с кавальиркі.

«Певно, добри му Доциха догодила, що йде й облизуйисі, як пісьля меду!» – стрілив очима с-під брів, як австріяка с кріса.

− Здоров, Михайли! - дись ніби з-під руки появивсі голос сусіда.

− А-а, здоров, Йвани! – подививсі Михайло згори на колєґу, а потому пообзировсі, а тогди ківнув на Николу: «Ти диви, якій радиій! Дорвовсі до дівкі!»

− О-о-о, так-так! – протігнув Йван.

− Слухай, можи му троха зб’єм тото щьисці?

Йван вьирічьивсі на колєгу. А Михайло стиснук усьміх й почьив шось бубоніти му на вухо. А той лиш видушив з себи: «Го-го!», як той огьир.

Никола виртовсі від дівкі, як усе. Місіць схововсі за хмари, а сьніг був, ніби лихі, по кутах. Кожниій раз, як він наблиіжьивсі до того перилазу, коло старого Капралі, аж му серци стило – він си нагадувов росповідь баби про лихе биз голови. Баба казали, шо то… (він навіть бойовсі вимовити) – опир! І він сидит на колі від плоту й тримайи свою голову під пахов. А у кого відкрита наніч фйиртка, то йде д хаті і напивайисі керви ґаздів. Тий потому ті люди хоріют і навіть можут змерти.

− Бр-р-р! – аж го затрісло від згадкі про то.

В цему місци ще був сутич в саді. Під перилазом на другому боці лиіжьив сьніг. Никола хтів поскорши го минути. А далі вже йго хата!

Хлопіць лиш опускати ногу за перилаз, як му на плечі шось біли скочи… і вчипилосі за шиію. Николови аж сі підкосили ноги від перипуду.

«Йой, то певно, той! – хлопциви аж ни дало дихати.»

Він ледви дойшов до свого подьвьирі. А перид їго фйиртков лихе скочило з него і дись зникло, шо хлопіць аж пішов карбульці від полегшині. Али такой вирнувсі закрити фйиртку, аби той ничистиій ни повирнув де вночи. Коли зайшов д хаті, то скорьинько взьив чисник і пороскідов коло двьирій, а тогди закрив клямку. А ше він мов осиковій ків під бамбетилим напоготові. То всьо аби відпудити ничьистого. А якщо ни поможи, то приійдесі кликати ксьондза, аби той читов молитву і нев закльив го. Але тогди тому ксьондзови треба тікати за мижу села. Баба казали, шо один ни вспів, бо якраз брьив чериз ріку, і той потьив го по серидині ріки.

На другій динь Никола знов мусів нести тото лихе на плечох.

У п’йитноньку він здибов Маруньчьика, шо йшов з ліцами для коньи і тримов у моценних ручищах дишиль, ніби тичку для фасоль. Никола ни витримов і почьив му жьилуватисі за свій страх, бо той сиільниій і можи шось зарадити.

− Певно, ни піду до дівкі! – сказов з жиілем. – Знайиш, там, на тому куті…, такой йи тото лихе, тиій скачи мі на плечі, як йду від свої.

Михайло так подививсі на Николу, ніби го хтів просверлити очима наскрузь, а тогди додов: «Ти шо, здуріві-с? Як дівку лишити? Шо порткі сі затрісли? Слухай, ти ж можиш перивірити чи то лихе, чи ньи?»

− Тиій як? – скрививсі Никола від немочи.

− А тако! – вирвалосі в Михайла з радости, ніби грейцар знайшов. Тогди відвів го до фоси і вни шось сі довго радили.

Никола приближовсі до перилазу. Сніг ще білівсі попід плотом у теміні. Али хлопіць типер був на чьику! Лиш він ногу звісив з перилазу, як лихе намірилосі учепитисі му за шиію. А Никола лиш бац го колягов!

− Йой, йо-йой, Никольцю, ни бій мине! – завиріщьило лихе люцьким голосом, а с-під зрібного полотна показаласі роскуйовджена голова.

− А, шляк би ті трафив, Йваньцю! А то хто ті напоумив на таке? – спитов Никола здивованиій, як ну.

− Йой, та то Михайлуньо Маруньчьик! То він усьо! – скоринько торохтів, як на жорнах, бідака. – А ти сі сам здогадов так мі кьишко бити, чи як?

− От скурвій син, той Маруньчьик! Та ж він мі нарадив такой! – забідкавсі Никола й лиш махов головов, як баба решитом, як опилайи фасолі. А так гаркнув убік, як жовнір на пляцу: «Ну, ти си ниінька заробив, хлопи, як бідниій в торбу!»

А Йван лиш сі пошкрібувов за криіжі й думов си: «Ти подивісі, шо він си гадайи, той збуй, шо ни бойицці нікого, бо він наймоцнішиій!? Нічого!..»

Хоч якій Михайло був здоровезниій, шо дехто му був лиш по пахі, али мусів бідниій ховатисі кілька тижнів від тих, шо покривдив. Бойовсі, що вни оба можут го посилити серед ночи.

Було якраз перид сьвьитами, у Великодну суботу. Вся хлопньи разом збираласі коло церкви палити огинь. Ґазди брали з собов самостріли, пістолі, фузиії і стрільили. То такій давниій звичай відганьити всьо ничисти від села й побожних людиій!

Михайло ни йшов туда, а сидів дома в оборозі і сторожувов. Бо то такій динь, шо збиточникі могли вкрасти навіть віз і спалити на огни. Раз росказували тато, як вкрали в одного ґазди браму і кинули в огинь. А ґазда ни знов, шо то йго, тиій любуйитсі нев, шо так файно потріскуйи у вогни, тиій ше й шось приповідайи! А якщо якась дівка ни хтіла хлопці, то той за якісь чьис робив ї збитків - щось бров краткі в неї і в огинь! Всьо за кривду!

Али так довго ни могло тігнутисі. Михайлови уже надоїло ховатисі, як той опришок. Хоч ни хоч, а мус то залагодити. На Великдиінь, як сі відправило у церкві, Михайло узьив горівку, сьвічені йийці, паштитівку з солонинов, кусок паскі в торбу, сирдак на пличі й пішов на село.

Всьо село у сьвіткові одіжи було під церквов. Малі бавилисі у колі Соловейка і Чирвоних маків, молодь на віддаваню сіяла огирки дувкола церкви, а молодиіці у фустках виспівували про вівчарьи. А кавальири жьиртували з дівоцтвом, і за дзьвіницив пухкали собі знов з чого мали. Ни периставов бити дзьвін.

То така уже була виселісьть, шо, певно, крашшої ни було! Михайло аж засумувов троха.

«Лиш би перипросити, – гризла го думка.»

− Христос воскрес! - привітовсі до купи хлопців.

− Войістину воскрес! – відповіли му кілька голосів.

Тогди закликов тих двох, що му було треба:

– Никольцю, Йваньцю, ходіт но жи сюда!

Ті гонорно підійшли до него.

− Просьтіт мі за то, шо м пожьиртувов з вами! - почьив Михайло і периступов з ноги на ногу, ніби му попримирзали пйити до леду. - А то вам могорьич, аби-с ти ни тримали зла на мени.

Хлопці вкішилиісі, бо то було найліпши отак заладити спір. Тиій вни хоч і оба, али хто зна, чи могли би були друлити такого хлописка, як Маруньчьик.