Шлях Перебенді

— Тату, куди ми йдемо?

— Сьогодні в тебе важливий день, Тарасику.

— Але ж мій день народження завтра. Ти забув?

— Ні. Є речі, які треба зробити у сім.

Коридор тягнувся вже десяток метрів. У кінці очікували великі заокруглені двері. Щойно гості наблизилися, заторохтів якийсь механізм у підлозі і двері опустилися. Повіяло прохолодою та пилом. Підозріла невідомість перемогла наївну допитливість Тараса, тому батько був змушений легенько підштовхнути його у темряву.

— Далі ти сам.

Ехо замикання дверей долинуло до хлопчика швидше, ніж він устиг обернутися.

— Тату! Не кидай мене!

Тарас колотив слабкими долонями у масивні двері. Батько його вже не чув. Проте уважно слухав хтось інший.

Посвітліло. Хлопчик замовк і озирнувся. Його оточувала біла кімната у формі купола. Витерши рукавом кофтини сльози, Тарас помітив лише чорний куб у центрі, не більший за нього. Тихе шипіння почулося з усіх сторін, а у вухах заклало. Хлопчик тепер не кричав — не міг. Схопившись за горло, він потребував повітря.

— Довго ж ти спиш, бешкетнику! — пробудив Тараса гучний голос. Він хутко підвівся. Навколо не було нікого.

— Ти мене не бачиш. Але я всюди.

— Хто ти? — з подивом звернувся хлопчик до стелі.

— Мене називають Перебендя. В цьому світі я керую всім.

У цей момент світло згасло, та одразу ж відновилося. Кімната затрусилась і Тарас знову впав. Він оглядався, але нікого не бачив.

— Я не чув про тебе.

— Звичайно не чув. Кожен, хто говорить про мене, зникає з цього світу. Тепер це і твоя ноша. Все, про що я тобі розкажу, лише для твоїх вух.

— Я помру?

— Ні. Тільки якщо розповісиш про нашу розмову будь-кому.

Обличчя Тараса стало білішим за стіни. Його кінцівки заніміли, а язик прилип до піднебіння.

— Боятись не варто. Ти тут, щоб почути історію.

На стіні з’явилося зображення, напевно удвічі вище за самого хлопчика. Тарас пересилив страх і підійшов до стіни. Картинки змінювалися, поки гучний, чіткий голос продовжував говорити:

— У Великої Сірої Матері було багато дітей. Вони її любили, а вона їх ще дужче. Дітей ставало все більше, а любові й уваги на всіх не вистачало. Одного дня бешкетні діти прогнівали Творця Світла. Ображений Творець налився кров’ю і прийшов до Матері, щоб спопелити усіх її дітей. Вони злякалися і почали прохати Матір про допомогу. Але заспокоїти чи перемогти Творця Світла ніхто не міг. Тож Мати створила човен, щоб врятувати дітей від люті і відправити їх до своєї сестри. Звали її Велика Блакитна Мати, вона не мала власних дітей, але з радістю прийняла б чужих. Діти посідали в човен і вирушили в довгу путь. Змучені втікачі дісталися до нової Матері і створили мене. Тепер я оберігаю дітей — вас, а Велика Блакитна Мати піклується про всіх нас.

Зображення на стіні доповнювали слова Перебенді детально промальованими ілюстраціями героїв та подій. Тарас захоплено розглядав картинки і уважно слухав.

— На цьому історія закінчується. Та я маю ще багато секретів і можу з тобою поділитися. Якщо захочеш. Ці секрети небезпечні. Щоб їх почути, ти маєш дістати он той предмет із самої стелі. Або ж повертайся звідки прийшов.

Тарас задер голову догори. З середини купола звисав маленький предмет. Але до нього не менше 10 метрів. Як це можливо? І чи потрібно?

Хлопчик захотів почути інші секрети. Він відчував дивовижну легкість і енергію. Тарас підстрибнув і охнув від захвату, адже зміг подолати стрибком майже половину відстані. Приземлившись, він зібрав свої сили, низенько присів і спробував ще раз. Стрибок вийшов навіть кращим. Ціль була на відстані витягнутої руки від уже протягнутої долоні. Проте тепер Тарас роздивився об’єкт. Це була маленька і плоска п’ятикутна фігура.

На третій раз він схитрував. Хлопчик заліз на куб у центрі кімнати та здійснив стрибок, доклавши всі можливі сили. Він протягнув руку попереду, а щойно намацав тверде і холодне, міцно схопив. Під час падіння він помітив щось інакше. Стеля зі стінами зникли. Все почорніло. Але що це… Ліхтарики в темній далечині.

— Це Творці Світла. Їх мільйони. Вони усюди. А тепер візьми те, що ти впіймав, і поклади у чорний куб.

Тарас вражено дивився на Творців, він не хотів навіть кліпати, щоб не втратити й секунди видовища. Але приземлення перервало його. Тарас торкнувся ногами підлоги і покотився шкереберть. Він легко відштовхнувся руками від холодної підлоги, підійшов до куба і помітив з одного боку отвір. Просунувши туди руку, Тарас відпустив фігуру. В цей момент він відчув легкий удар по руці. Хлопчик висмикнув кінцівку, на ній виблискував білий браслет. Підлога знову захиталася, повернувши важкість ногам і тілу.

— Діти не дісталися до Матері. Ваш шлях не закінчиться ніколи. Доки ви піклуєтесь про мене, а я про вас. Цей браслет — твій оберіг і пропуск до нових таємниць про те, як зберегти дітей і мене. Скоро ти їх отримаєш разом із тими, хто теж обрав допитливість. Тепер іди. Але не забудь — жодної згадки про це.

Стіни знову збіліли, а двері опустилися. З того боку очікував батько. Тарас кволо підійшов, втупивши погляд у підлогу, і взяв його за руку. Лише зараз він помітив на руці батька білий браслет.