Дід

Іду в сутінках до саду – перевірити ворітця. Луг та ліси вдалині. Природа бринить весною, але тихо-тихо чується ніби спів... Підходжу. Спів на лузі хоровий – янголи співають... Але чомусь так сумно, до сліз... Неспокійно мені й так додому схотілося, ледве не біжу. Покликала з прогулянки пса.

Заходжу в хату, а в коридорі чужинець. Якось він зайшов. Стоїть мовчки, весь у темному, обличчя в тіні. Моторошно стало... Озираюся – де вівчарка – нема... Так страшно, що й закричала б, але жах скував горло – в чужака ніж... Роздумує, куди йти – до мене, в кімнату, де діти сплять, чи до онуків... Я оніміла…

Аж тут виходить наш дід. Привітно посміхається до чужинця, й до себе в кімнату запрошує. Зайшли вони...

Прокинулася сама не своя. Зітхнула з полегшенням – сон... А через пару днів дідусь помер... Він хворів на рак.