Шморги

— Бабця Вікі, у мене нежить!

Дівчинка років одинадцяти забігла до хатини. Швидко зняла шубу та шапку, скинула мокрі чоботи і пішла до вітальні.

Бабця поправила окуляри і поглянула на дівчинку.

— Йой Настусю. Вдягай теплі шкарпетки і до столу грітися.

Дівчинка переодягнула в'язані шкарпетки і вмостилася на м'яке крісло. Бабця накинула на неї плед і поставила на стіл дві чашки і тарілку з пряниками.

— Потрібно зігрітися, бо я бачу до тебе чіпляються Шморги.

— Шморги? — Перепитала дівчинка. — Хто це і навіщо їм чіплятися?

Вона гучно шморгнула носом витерши його рукою.

Бабця посміхнулася і поставила на плиту чайник.

— Що ж, якщо хочеш я розкажу тобі про шморгів. На щастя мені відомо, як їх подолати. Цю таємницю я дізналася від одного з них. Отож вмощуйся зручніше.

На якусь мить бабця подивилася на вогонь у каміні. Неначе згадуючи.

— Мені було тоді саме стільки як тобі...

... Маленька Вікі гучно шморгнула носом і подивилася на імбирний пряник. Ще раз, обережно спробувала його вкусити.

— Та що ж з ним таке? — Пробурмотіла вона і постукала пряником об стіл. Той видав звук, неначе теж був з дерева.

Дівчинка кашлянула, відчувши першіння. На мить їй здалося, що хтось, ніби стискає її шию.

Вона з пряником у руці підійшла до дзеркала, що висіло на стіні.

У відображенні на її плечах сиділа дивна, невеличка істота, що вчепилася у її горло і стискала пальці.

— А най би тебе качур копнув!

Вона щосили лупнула істоту по лобі пряником. Коржик тріснув й істота гепнулася на підлогу.

— За що? Боляче ж!

Вікі рішуче схопила з підлоги капець і замахнулася на кривдника.

— Ти диви який! Ще й питає.

Істота здивовано поглянула на дівчинку.

— Ти що, мене бачиш?

— Звісно.

— І чуєш?

— Чую і бачу і відлупцювати капцем можу. Хто ти і чого тобі потрібно потворо?

— Я не потвора. — Ображено відповіла істота і гучно шморгнула.

Тільки тепер дівчинка уважніше роздивитися, сидячого на підлозі.

Істота була трохи меньше, як півметра заввишки. Сіре тіло з короткими ногами, вкритими шерстю. Чималий звисаючий живіт. Вузькі плечі з довгими руками, що закінчувалися довгими, міцними пальцями. Голова, лиса зі жменею волосся зверху. Вона скидалася на щось середнє, між людською і слонячою. Великі вуха, невиразний рот з кривими зубами. Мутні очі з великими мішками та хобот, з якого виднілися соплі. До того ж на руках і ногах виднілися довгі, жовтуваті нігті.

— Дійсно, не потвора. А прямо красунчик. Он і шмарклі з носа звисають. Справжнісінький шмаркач.

— То ти, ще й ім'я моє знаєш? — Істота витріщилася на дівчинку.

— Кажи хто ти і що тобі потрібно? Бо отримаєш капцем.

— Я шморг. Звати мене Шмаркач.

Він звівся на короткі ноги.

— Не чула про таких.

— Ми шморги, з давніх часів приходимо до людей. Ти замочила ноги коли гуляла і не переодягла шкарпетки.

Коли люди замерзають, чи ходять з мокрими ногами, приходимо ми — шморги.

Душимо їх за шию, щоб вони кашляли.

Смикаємо за ніс, поки він не почервоніє і з нього не полізуть шмарклі.

— Хіба ж можна таке витворяти?

— Звісно. — Відповів Шмаркач. — Ми шморги, це наша робота. Ми так влаштовані.

— Ось трісну тебе капцем, буде тобі робота. Щось я втомилася.

— Чим більше нас лупцюватимеш тим більше втомишся. Я мале шморгунятко. Та є дорослі шморги, вони сильніші. Якщо чесно, мені не подобається душити людей. Та, дядько Кашлюк повів мене, щоб я посмикав тебе за ніс. Каже, що я вже дорослий шморг.

— Не можна щоб хтось вирішував за тебе. І смикати людей чи душити не можна.

— Але тоді він сам прийде. А він міцніший.

— Якщо ти хочеш бути хорошим то допоможи мені.

— Як це?

— Скажи як відігнати великих шморгів?

— Це знають лише дорослі. Такі як дядько Кашлюк.

— Спробуй дізнатися у нього.

Шмаркач почухав голову.

— А ти більше не битимеш мене пряником?

— Звісно ні.

— І капцем?

— Обіцяю.

— Ну добре. Йди за мною, але тихо.

Малий шморг безшумно пішов до спальні. Відчинивши вікно, він гучно покашляв на двір. У кімнаті стало прохолодно.

— Дядько Кашлюк! — Позвав він.

Дівчинка сховалася за шафу.

За мить почувся хриплий голос.

— Що там Шмаркач? Вона вже зі шмарклями? Допомога потрібна?

— Все чудово Дядько Кашлюк. Ще раз подушу і буде кашляти усю ніч. Якщо не придумає, як мене відігнати.

— Не хвилюйся малий. Вона теж ще мала і не знає чим прогнати шморгів.

— А що ж це? Щоб я був обережним.

Кашлюк на мить завагався та відповів.

— Стережися Ведмежої ягоди. Чай з неї небезпечний для нас. Вона росте при дощах і сонці у теплі і при вітрі. Червона і пахуча.

— Добре дядьку. Піду ще посмикаю її за ніс.

Шмаркач зачинив вікно і вони, з Вікі пішли на кухню.

— Що ж таке Ведмежа ягода? Суниця, полуниця? — Задумалася дівчинка. — Може малина? Точно малина! Її ж полюбляє ведмідь.

Вона швидко заварила чай з малиновим варенням.

Шмаркач скривився, як тільки почув запах.

— Тепер шморги до тебе не прийдуть. І я теж мушу йти. Дівчинка дала йому кілька імбирних пряників.

— Дякую, що відкрив таємницю Ведмежої ягоди.

— Дякую за пряники.

...Ось так Настусю. — Бабця Вікі зняла чайник і налила води у чашки, кинувши туди малинового варення.

— А ти ще бачила їх колись?

— Так, кілька разів. Але тепер, ми захищені від шморгів.