Союзник

Він заліг у сплячку на морському дні. На відміну від далеких сухопутних родичів, у переважній більшості недоумків, у нього була ця розкіш – перечекати лихоліття уві сні.

Часи минали, його кубло почало заростати і кам’яніти. Виринувши з напівсну, він потягнувся думками довкола, але світ не промовив до нього голосом подібного – розумного. Чи й вони сплять, перечікуючи? Вік перетворень і досі тривав, а поки земля змінюється для нових створінь, давнім і вічним залишається наймудріша річ – спати.

Збагнув, що все скінчилося, лише тоді, коли вода зійшла і вершечок його кубла виринув на поверхню. А потім на скелі прилетіла пара крилатих. Не лускатих, як у часи його бадьорості, а пернатих. І звила гніздо, назвавши його Прихистком. Почувши вимогливі крики їхнього потомства, він усміхнувся і вирішив не руйнувати їм затишку. І заснув глибоким сном, сподіваючись, що колись поклик розумного знову пробудить його.

Тиша тривала довго, поки повз не проплив шмат дерева. Цілком керований шмат, у якому сиділи маленькі істоти, які правили до нього і голосно про щось сперечалися.

«Невже це і є нові розумні цього світу?» – зацікавився він, трішки піднявся над водою, розлякавши птахів, і розплющив одне око. І, дивлячись, як мандрівці безладно й зі всіх сил гребуть своїми прутиками геть, знову занурився у воду. Ні, тут нема з ким балакати. Спати! Далі спати.

Але подальший сон був лише легкою дрімкою, у якій він чув усе, що відбувалося довкола. Поле пам’яті світу сповнювалося думками нових розумних, мовами, які служили їм для спілкування, знаннями, які змінювали їхнє життя. Минав час, у минуле відходили окремі люди (так вони себе назвали) і народи (бо люди не могли жити поодинці, а спільно не завжди вміли жити в мирі). Дерев’яні кораблі росли і росли, замість сили рук їм для руху служила сила вітру. Потім на зміну дереву прийшло гудюче залізо, що залишало на воді гидкий слід. А потім… а потім Поле пам’яті сповнили крик і плач мільйонів людей, а вОди – шипасті кулі, що несли смерть.

І йому вперше за часи захотілося скинути із себе кам’яний панцир сну і відновити світовий лад, як той був задуманий і тривав від початку! Однак тиша у глибині душі втримала. Він може втрутитися лише тоді, коли розумні його покличуть! А поки світ у їхніх руках. Який лад наведуть, такий і матимуть.

Оком змигнути не встиг, як на ньому оселилися люди. Дивні люди, які тільки те й робили, що нудилися та змінювали одні одних. Навіщо?

І от, одного ранку він усе зрозумів, відчувши поряд силу-силенну заліза. І почув голос:

– Я – русский военный корабль! Предлагаю сложить оружие и сдаться во избежание кровопролития и неоправданных жертв. В противном случае по вам будет нанесен бомбово-штурмовой удар!

Він уже було вирішив, що зараз таки втрутиться, коли почув відповідь людини з острова. Сміливу, зухвалу, відчайдушну. Кілька людей кидали виклик залізній могуті. І він стримав порив.

Коли віковічний панцир його сну та людські помешкання почали трощити вогнем із кораблів, він здивувався відвазі тієї жменьки сміливців. Коли ж вогонь почали скидати і з неба, схвильовано вслухався у стук життя і силою наміру ховав їх від загибелі. Однак від полону не заховав, та поклав печать смерті на кожного, хто захоче заподіяти сміливцям кривду.

Коли на його панцир ступили ті, що грозили з корабля, він не стерпів. Вони не просили притулку, не прийшли для захисту! І він навіював їм сни, будив у душах страхи, викликав видіння, силою наміру псував усе, що пробували звести на заміну зруйнованому. І вони пішли, незграбно й безладно, не як військо, а як зграя наляканих дикунів.

Він із радістю відчув повернення своїх людей і з подивом вслухався в Поле пам’яті. «Український прапор знову над островом Зміїним!» Та спільність зігрівала серце. Ці дивні хоробрі люди пригорнули його, не знаючи, ким є.

Спостерігав, слухав, учив нові слова. «Ракети», «гради», «дрони», але й «волонтери», «донати», «герої». І захоплювався силою наміру цього народу, яка була в рази потужнішою за його власну.

Але вороги прийшли знову. Принесли на його оголений панцир вогонь із неба. Наче намагалися добутися до нього. Наче збагнули, що він там є!

Не такого поклику очікував! Але якщо кличуть, він відповість!

Тіло ворухнулося, роздробивши тісноту віковічного притулку. Повіки піднялися, вперше за часи побачивши світло. Та не лиш його, а й наїжачений зброєю корабель, що перегородив дорогу великому і неповороткому судну, яке цілком повнилося насінням. Насінням, яким славні ЙОГО люди!

Не стямився, як міцні щелепи змололи нападника, пустивши друзки на дно. У пащі стало гидко. Відплювавшись, випірнув. На судні з насінням стояла вся команда. Чув їхній трепет, який успадкували з генами тих, перших мореплавців.

Лише один, наймолодший, дивився на нього захоплено й усміхався.

– Морський Змій… Ну, все, хана кримському мосту!

Йому захотілося порадувати того, хто першим його не злякався.

«Не лише, хлопче. Їхньому флоту – теж, – ледь відчутно торкнувся думкою – А на суші ви й самі впораєтеся».

Моргнув, зчитав із Поля пам’яті мапу і, занурившись, узяв курс на схід.