Забуті настанови

- Нііііі! - кричала я, надриваючи голос.

- Нііііі!! - з новою силою продовжувала кричати. А сльози градом потекли по моєму обличчі, змішуючи мій мейкап у брудну болотяну масу.

- Ааааааграаа! - мій голос від жаху перетворився на рик дикої тварини.

- Нііііі! Ні! - нервово мотиляючи головою я заперечувала усе побачене. Мене трясло. Я була скута переляком. Я немов завмерла на старій кіноплівці фільму жахів.

- Того не може бути! - я і надалі заперечувала усе.

- Ні! Ніііі! Ні! - я продовжувала видавати потворні звуки, задихаючись, жадібно ковтаючи повітря. Немов риби, що опинились на березі. Мені бракувало повітря. Я відчувала, що от-от і я отримаю запаморочення. Моя права рука судомно смикнулась та вп’ялась у нижню щелепу відкритого рта. Лівою я намагалась знайти ручку дверей, що повинні були бути позаду мене. Не вірячи у побачене, я задкувала назад.

- Ніііааахх…! - урвався мій крик. Моя права нога ковзнула і я втратила рівновагу. Я з грохотом болісно приземлилась на холодну бетонну підлогу. Мені здалось, що я не пошкодилась. Але це було не так. Оскільки я відчула різкий та гострій біль у потилиці. Я спробувала підвестись, та щось слизьке заважало мені добре зафіксувати руки. Я відчувала, як щось тепле тече по моїй шиї. Я судомно торкнулась правою рукою місця, де відчувалась нестерпна біль. Підвела руку до носу, та відчула запах металу. Сумнівів не було, то була моя кров.

- Нііігррарр! - намагалась я кричати, та мій зірваний голос не міг видати більше, ніж звичайний хрип. Я нервово кліпала очима, та глибоко вдихаючи повітря, продовжувала лежати на підлозі. Я відчувала як останні мої життєві сили покидають мене.

- Ні! Нііі! Я не хочу! - беззвучно ворушила я губами. Бо сил на крики вже не було. Біль роздавалась у потилиці на інші частини тіла. Я нічого вже не могла вдіяти. Я просто лежала та чекала наближення неминучої смерті. А в голові із глибин підсвідомості доносились застережливі слова бабусі: “Сашенька. Запам’ятай! Ніколи! Чуєш! Ніколи, не робіть нічого поганого у покинутих домах. Бо можливо там вже поселилась Їдка. А він дуже не любить нечемних, та шумних компаній. Якщо ви його розсердите, миттю покиньте ту хату. Інакше, ви не доживите до світанку”. З цим раптовим спогадом, я зрозуміла що ми зробили не так. Та напевно, це були мої останні митті життя. Бо перед очами постали спогади попередніх подій. Я згадала. Згадала, де ми схибили. Згадала, що нас вбиває. Це була Їдка - бо ми були на його территорії. І, о тисяча прокльонів на нас. Бо ми вели себе дуже огидно по відношенню до володаря цього дому. Ми як звичайні мандрівники, забули про застереження при перебуванні у покинутих домах. Я згадала, як Костя насміхався над старими фотографіями, а потім зовсім спалив їх, намагаючись розвети вогонь, щоб зігрітись. Та після того йому стало настільки холодно, що він, навіть, коли сунув руку у вогонь, все одно не відчув тепла. Зробивши це, полум’я миттю охопило його повністю. Ми намагались затушити вогонь, але наші спроби були марними, адже він вже встиг отримати достатньо серйозні опіки. І швидку не викличеш, будучи у чорта на куличках. Щей в таку мерзенну погоду глибокої ночі. Тому ми не мали ніякого виходу, як чекати до ранку. О, а як Олег, своїми неповорухливими діями зачепив дзеркало. І відбив кут від нього, а після вирішив повністю його розтрощити. Бо начебто йому здавалось що хтось на нього дивиться. А у слабкому світлі від мерехтіння вогнища він не міг розгледіти точно, хто то був, чи що. А потім ми знайшли його у власному спальному мішку з видертими очима. І Катря теж не відставала від бешкетувань хлопців. Вона зламала ліжко, стрибаючи на ньому та вдаючи, як її пристрастно кохає черговий одноденний кавалер. Після того, я знайшла її сидячою на унітазі. Вип’ячуючи живіт з якого на мене дивились щурі. Які вигризли із середини собі прохід назовню. Тепер і моя черга отримувати на горіхи від … Бо вчасно не згадала старий міф мандрівників, та не зупинила нікого з компанії. Та дала їм змогу наробити стільки лиха у домі, де ми тимчасово знайшли укриття та зробили невеликий привал. Що ж. Гадаю, тепер про цей міф знову заговорять. На нашому прикладі, що коштував нам життя.

- Вибач, бабуся, що ми тебе не послух…! - не встигла промовити я. Як смерть, підступно обірвала останню мою фразу. А в очах моїх замер дикий страх. Страх смерті…