КРУТІ ВІРАЖІ ДОЛІ

Посеред шоферів автобази тресту «Каракумбуд» він почував себе самотнім, як Робінзон; чужі обличчя, дивний одяг, незрозуміла мова, чужі звичаї – все чуже, навіть земля, яку місцеві жителі – туркмени, лагідно, з любов’ю називають – наші піски.

Куди не глянь: на північ, захід, схід за умовною огорожею території автобази, очам нізащо було зачепитися, через декілька сотень метрів, там, стільки сягнути поглядом, аж до самого обрію, виднілося застигле море дрібного жовто-сірого каракумського піску, який в полудень, там, в далечі, завжди зваблював чужинців приманливими міражами оаз створених при злуці неба і землі. З південної сторони, автобаза тулилася до підніжжя ще однієї стихії матінки природи – гірського хребта Копетдаг – пограниччя між пустелею туркменською і нескінченним, як і пустеля, Іранським плато.

Біля зовсім новенького, голубого кольору, як і туркменське небо, самоскиду з піднятим капотом, стояв шофер, туркмен. Його величезного розміру смушкова шапка-папаха, міцно трималася на голові закриваючи вуха, а маленькі чорні очі ховалися у завитках хвилястого, кучерявого, білосніжного овечого хутра. Чоловікові неможливо було визначити вік. Він стояв мовчки і дивився в нутро машини. Довгий, смугастий, національного кольору халат, підперезаний кушаком, був йому до кісточок і майже закривав широченні, звужені до низу, штани-афгані. Ноги були взуті в гостроносі, чорного кольору, блискучі, немов лаковані, гумові калоші; в нас кажуть на таке взуття – бахили, з яких визирала, по контуру ноги, вузенька облямівка червоної байкової підкладки. Для людини з заходу, щойно потрапивши бог знає якою долею в Туркменістан – це була справжня екзотика.

– Салам алейкум! – ці золоті два слова привітання, які чужинець вчув їдучи в ці краї, він промовив протяжно, співуче, як справжній туркмен, зупинившись біля шофера.

– Ва-а-лейкуме салям! – відповів на привітання туркмен і знову, немов заворожений, дивився під капот.

– Що ти там новенького побачив? – запитав чужинець, також з цікавістю заглянувши в нутро автомобіля.

Туркмен став щось говорити по своєму, ще й тикати пальцем туди, в скопище дротів, трубок та іншого причандалля, що обвивали восьмициліндрового монстра – двигуна ММЗ-555. Але зрозумівши, що пришелець урус його не розуміє, миттєво запнувся, перейшовши на покручену російську мову.

Щоб не калічити ні туркменську мову, а ні російську – то маю надалі тлумачити все сказане на свій лад. «Погана машина», – зрозумів чужинець і був здивований почутим.

– Не може бути, – рішуче заперечив він. – Ці машини навіть у В’єтнамі, в тропіках, себе добре зарекомендували. А дозволь мені глянути?

Туркмен, в знак згоди, кивнув папахою зробивши крок назад.

– Погана машина, – гучною лайкою прозвучали його слова.

Чужинець оглянув «монстра» зовні, потім, звичними рухами, перевірив рівень мастила у піддоні двигуна, заглянув під кришку радіатора, перевірив роботу бензопомпи, зробивши декілька рухів вказівним пальцем правої руки за важіль ручного підпомпування бензину – все було в нормі. «Тепер потрібно перевірити іскру на свічках», – подумав він.

– Давай ключі, – сказав чужинець туркмену, котрий безпорадно стояв поруч. Той мовчки виклав усе, що в нього лежало під сидінням.

Чужинець викрутив одну свічку, з’єднав її з дротом високої напруги, притиснувши до клапанної коробки один з електродів і впевнено наказав туркмену: – Заводь! – ще й дублюючи сказане жестом руки, що означає поворот ключа запалення. Туркмен поглянув зневірило на чужинця, але скорився. Стартер жалісно завивши показав усе, про що здогадувався пришелець – іскри не було. Погляди чужинця і шофера туркмена зустрілися: в одного в очах був знак відчаю, а в другого – надія.

Урус-чужинець впевнено загвинтив свічку на своє місце, потім зняв кришку трамблера і перевірив на контакт усі дроти високої напруги – центральний дріт був не притиснутим до гнізда – контакту не було. Причина неполадки була відшукана. Надійно закріпивши центральний дріт, чужинець, не гаючи робочого часу, хвацьке хряпнувши кришкою капота, з посмішкою на вустах голосно наказав: – Заводь!

Туркмен швидко зібрав ключі, але все ще з недовірою дивився на молодого зарозумілого, на його думку, уруса.

– Давай-давай! Заводь! Все в ажурі!

Туркмен повернув ключем замок запалення. Машина відразу відгукнулася потужним гулом двигуна. З-під довгих завитків вовни папахи чужинцеві посміхалися очі шофера.

– Вах, вах, вах, який молодець.

Туркмен мерщій вискочив з кабіни та простягнув руку пришельцю.

– Байрам, – в ознаку вдячності назвав він своє ім’я.

– Толік, – відповів чужинець і вони міцно, по-чоловічому, потисли один одному руки.

– Толіка, будь моїм другом! – запропонував Байрам свою дружбу. Він ще раз, обома руками потис Толіку руку.

– Байраме, ти мій друг! Але тобі мабуть важко вимовити моє ім’я, Толік, кажи просто – Толя.

– Ай спасибі! Ай молодець, Толя-джан*! Ай яка хороша людина! Ти прийшов до нас на роботу? Ти шофер?

– Так.

– Іди в контору, кахол зараз у себе.

– Начальник автобази приймає відвідувачів? – запитав Толк смугляву жіночку одягнену у довгу, до кісточок, темно-синю квітасту сукню із парчі. Чорне, як смола волосся ховалося за накинутою на плечі газовою, майже прозорою, голубою, і теж квітастою хустиною з люрексом. Туркменка мала дуже колоритний вигляд, але, хоча шкіра в неї і була й смуглою, та риси обличчя мали не монголоїдний вигляд, а швидше – тюркське походження. Очі її були колючі, а губи пухкенькі, чуттєві. Жінка сиділа за друкарською машинкою і пильно дивилася на Толіка.

– А в якій справі? – запитала вона гарною російською мовою.

– Ось моє направлення з відділу кадрів тресту на роботу, – він показав папірець.

– Заждіть хвилинку, – секретарка рукою вказала на стілець і відразу, без стуку, зайшла до кабінету з надписом на скляній табличці: «Начальник автобази Перебийніс Михайло Степанович». В ту ж хвилину двері відчинилися і жінка запросила його зайти.

За звичайним канцелярським столом сидів здоровенний чолов’яга з голеною аж до блиску головою. З-під густих чорних брів на Толіка, пронизливим прищуреним поглядом короткозорої людини, дивилися глибоко посаджені очі начальника. Його засмагле обличчя також було бездоганно поголене аж до синяви на щоках – весь образ начальника вказував на його не азійське походження. Толік не сподівався зустріти в цій глухомані, судячи по надпису на дверях, свого земляка. Але, як виявилося надалі, начальник був із місцевих жителів – сином колишніх ворогів народу – «кахол» – як казали позаочі, перелицювавши на свій лад слово «хохол».

– Добрий день, – привітався Толік по-українськи.

Начальник автобази здригнувся учувши українську мову, але відповів на привітання – російською.

– Я хочу влаштуватися на роботу шофером.

Начальник все ще вивчав візуально молодика навіть не здогадуючись, що перед ним стояв його далекий родич.

– По рекомендації комсомолу, чи самостійно в наші Палестини?

– Я сам по собі.

– Показуй документи.

Начальник пильно вдивлявся в кожну сторінку документів, особливо зацікавило його свідоцтво про перший клас шофера.

– Звідки? Як ти це отримав?

– З армії. На другому році служби здав на другий клас, а наприкінці третього – на перший.

– Так-так, складається, – промовив начальник і повернув документи Толіку. – А сам, як опинився в наших краях?

– Товариш служив тут. Хвалив. Казав, що винограду тут не міряно, а персики та гранати ростуть у кожного біля двору, як вишні чи абрикоси у нас.

– Ех, молодо-зелено, – промовив і посміхнувся начальник. – Як там вдома,. у нас? – він зробив наголос на останньому слові. Очі начальника випромінювали глибоку тугу. – Вишні ще цвітуть?

Толік, не очікувано для себе знітився, згадавши квітучі навесні вишневі дерева – символ рідної Полтавщини.

– Цвітуть, цвітуть, а в червні стоять ніби кров’ю збризнуті. Шпанка ось така родить, – показав він на пальцях і вмить запнувся. У здорованя засяяли очі учувши звістку з омріяної землі своїх предків.

– Кажеш цвітуть? Це добре. А ти де зупинився? Де жити будеш?

– Так… у товариша,. тут, у Безмеїні, він працює начальником виробництва на томатно-консервному заводі.

– Гаразд. Шофера нам потрібні, але зараз, як на жаль, вільних машин на ходу немає. Прийдеться щось підбирати після моїх джигітів. Вони, як водії, вправні, але їздять до першого зламання, потім кидають машину і чекають доки постачальники не привезуть нову партію, сідають на нову, і так все по колу. Ремонтувати й нікому, і ніколи – все давай-давай, от біжимо стрімголов попереду паротяга. Начальник на мить замислився. – А може почекаєш, доки поступить нова партія? Ми нові машини отримуємо щоквартально, сюди все пруть, як в безодню – по рішенню партії та уряду, – в голос подумав він і відразу заперечив собі. – Ні. Місцеві самі розподіляють машини поміж собою. Там є свої аксакали – а звичаї міцніші за сталь, тобі вони не поступляться, та й нагоди ще такої не траплялося, щоб чужинцеві виділяли нову машину. Вибирай із того, що маємо. До машини лише руки потрібно прикласти й мати голову на плечах, а в тебе, бачу, є і те, і інше. Завтра ж ставай до справи.

– Згоден?

– Як накажете, я роботи не лякаюсь.

Начальник поставив свій підпис на папірцеві.

– Передай документи секретарці, нехай кадри готують наказ по автобазі.

*джан - шанобливе звернення до поважної людини.