КРУТІ ВІРАЖІ ДОЛІ

– Толік, зайди зараз до начальника автобази, – мовила диспетчер, Фаріда Гасанівна, видаючи шляховий лист у понеділок вранці. Він чекав цієї небажаної розмови з начальником, та все ж слова диспетчера застали його зненацька. – Ти що так зніяковів? Михайло Степанович у доброму гуморі, іди, він чекає.

В житті іноді настають такі моменти, коли людині потрібно робити якийсь вибір. З однієї сторони це й добре, адже всі ми з’являємося на цей світ зі свободою вибору. Але, якщо і на тебе вже хтось зробив свій вибір, тоді як бути? Виходить ми всі перебуваємо в залежності від свободи вибору один одного, на чому і ґрунтуються основи людської цивілізації. Толік рішуче переступив поріг кабінету начальника автобази зі своїм вибором.

– Заходь, заходь. Я на тебе чекаю. Начальник пильно глянув Толіку в очі. – На тебе у Господаря (так всі позаочі звали начальника треста) є деякі міркування. Зараз їдьмо в управу на «килим», але треба спершу обумовити деталі розмови. Ти присядь, в ногах правди немає. Толік присів і напружено чекав головного. Він старанно зберігав свою обізнаність у справі заради якої начальник його викликав і тому був готовий заперечити своєму призначенню.

Начальник дійсно був у доброму гуморі. Його гладенько голена голова ніби віддзеркалювала зайчики.

– До тебе, мабуть, ще не дійшли чутки про новий автобус, що ми отримуємо для перевезення управлінців головної контори. Так от, – начальник зробив невеличку паузу, – ми вирішили, що саме ти мусиш приймати цей автобус. Вже й сам Господар це рішення затвердив. Зараз їдьмо, він сам бажає тебе бачити.

Начальник підвівся і зробив перший крок назустріч Толіку. Виходячи з кабінету хлопець відчував, що чийсь вибір був значно сильнішим і важливішим за його намір.

– Михайле Степановичу, але ж це не входить в мої плани! Чому ви все вирішили за моєю спиною? Адже я збираюсь вступати до інституту на вечірнє відділення. А тепер що? заради автобуса забути про навчання? – Толік помітно нервував.

– Ти не гарячкуй. Ми й це питання обумовили з Ларисою, секретарем комсомольської організації, та й Господар не проти. Вечорами, після вивозу управлінців, будеш автобусом їздити на заняття, а там буде видно, щось придумаємо. Такого розвитку подій Толік не передбачав. – Ти ж не збираєшся все життя просидіти за кермом? Мабуть, і до інституту ідеш заради чогось більшого? Он, ваш комсорг, тебе рекомендує в члени комітету комсомолу треста. Ця звістка зовсім приголомшила Толіка.

Господаря він бачив лише одного разу, на суботнику, коли сидів за кермом свого самоскида – управлінці завантажували його сміттям та різним непотребом. Старенький кульгавий дідуган почав тарабанити клюкою по кабіні. «Молодий чоловіче, в суботник лише я собі дозволяю байдикувати», – спокійним голосом зауважив він через бокове скло. І цього було досить, щоб Толік взяв до рук заступ. Це була неординарна людина. Його всі безмежно поважали, але водночас і побоювалися. Слово Господаря для всіх було законом, але треба було віддати належне – законом справедливим. Метод керівництва Господаря, як з часом зрозумів Толік, був волюнтаристичний, типовий для радянської школи управління. Та Господар був не лише управлінцем високого рангу, він мав ще й глибоке коріння в республіканському партійному апараті, тому що, свого часу, очолював компартію Туркменістану – був її Першим Секретарем. В часи хрущовської перебудови, він, як людина безмежно віддана своєму народу, не пішов у почесні пенсіонери, а звалив на свої плечі ось цю гігантську химеру повороту рік.

В приймальні вони довго не затрималися.

– Проходьте, Сухан Бабаєвич вас чекає, – промовила секретарка одягнена по національному звичаю – у довгу, бордового кольору сукню із парчі, оздоблену вишивкою схожу на арабську в’язь, груди прикрашала кругла золота брошка з блискучими камінцями, серги були в тон брошці. Волосся, гладко зачесане, було заплетене в тугу, чорну як смола, косу. Голову покривала квітаста хустка-хіджаб. Вона сама відчинила їм двері з надписом: Управитель трестом «КАРАКУМБУД» Сухан Бабаєвич Бабаєв.

Кабінет був доволі просторим і довгим, тому сам Господар, що сидів на значній відстані від них за величезним письмовим столом, здавався Толіку зовсім не представницького вигляду чоловіком похилого віку. Позаду нього висів великий портрет Вождя і на його фоні дідуган був зовсім не схожий на грізного Господаря. Все убрання кабінету свідчило про доволі аскетичний образ його володаря: книжкова шафа з виставковими творами теоретиків більшовизму, на столі купа телефонів, графин і склянка з водою на скляній таці, перекидний календар з нотатником і ручка в золоченому футлярі на масивній мармуровій підставці, вся ця обстава кабінету робили атмосферу виключно діловою.

Вони ввічливо привіталися стоячи біля приставного столу.

– Проходьте, сідайте, – ввічливо промовив Господар. Його смугле, зморшкувате обличчя не відображало будь-яких емоцій, але очі, як рентгенівськими променями, прискіпливо вивчали Толіка. – Нам стало відомо, – без вступного слова почав говорити Господар, – про твою сумлінну працю, молодий чоловіче, на виробництві. Голос Господаря звучав твердо, а російська мова зі страшенним акцентом придавала колориту. – Це добре. Ми, порадившись з твоїм керівником, – він перевів погляд на Михайла Степановича і підвищив голос, – вирішили доручити саме тобі, – Господар знову пильно дивився Толіку в очі, – приймати новий автобус для перевезення нашого інженерно-технічного персоналу. Ця справа не менш важлива ніж робота в кар’єрі під екскаватором. Класність теж маєш не лише для надбавки відсотків до зарплатні!? Чи не так? – Господар хотів почути голос Толіка.

– Я постараюсь виправдати вашу довіру.

– Гаразд. А щоб навчанню не заважала робота, – він знову глянув на Михайла Степановича… – Ми це питання обумовили – створимо всі умови… Молодь повинна вчитись. Господар посміхнувся. – Дівчат теж не забувай катати, – уже з гумором закінчив він розмову.

Про те, що людей возити, це трохи інше, ніж шмигати днями з щебенем від кар’єру до приймального бункера, Толік зрозумів вже з першого дня свого нового життя.

– Це що, хлопчиська з дитсадка взяли нас возити? Завгар, мабуть, зглузду зїхав! – стурбовано-образливо, навмисно голосно, щоб почув Толік, виказувала своє невдоволення Анастасія Петрівна, начальник планового відділу. Її спробував заспокоїти начальник відділу постачання Сапар Ніязович, але вона ще довго бубоніла, зливаючи на інших невдоволення робочого дня. Було ясно, що на цій роботі потрібна не лише шоферська майстерність, але й уміння догоджати людям, а інколи й зауважити не порушуючи дистанції в соціальній ієрархії. Управлінці – це особлива каста інженерно-технічного персоналу треста – мозковий центр всього будівництва.

– На сидіння необхідно замовити чохли, – тихенько, на вухо, зауважив Сапар Ніязович Толіку, – бо жінкам сидіти на дермантині не зручно, ось вони й будуть тебе їсти поїдом. Завтра підійдеш до мене, я дам розпорядження, щоб відкрили замовлення у будинку побуту, колір тканини підбереш сам.

Через тиждень, рівно о сімнадцятій, новенький біло-голубий автобус з рожевими завісками стояв біля центрального входу головної контори тресту. В салоні було затишно від затінених вікон, приємно пахло новою тканиною чохлів на сидіннях. Жінки, розсаджуючись по своїм місцям, були в доброму гуморі та хвалили Толіка за кмітливість. Непорозуміння перших днів нової роботи швидко зійшли нанівець.

З часом до нового життя, до нових обов’язків і до нового маршруту він звик. Особливо подобалося йому їздити верхньою дорогою, вона заборонена для руху вантажного транспорту, бо вела в зону відпочинку, до перлини Туркменістану – Фірюзи, а тому була бездоганною і мальовничою. В Ашхабад він заїжджав зі сторони сільгоспакадемії, далі, через коло і тридцятий мікрорайон, виїжджав на проспект Свободи й потім, мимо кінотеатру «Ватан», вулицю Махтумкулі, кермував до кінцевої, в район новобудов.

Кожного ранку, рівно о шостій тридцять, звідси й починався його маршрут. Першою в автобус завжди заходила Тамара Сергіївна, молода жінка. Вона, привітавшись, кожного разу запитувала: «Як сьогодні спалося, Толік?» В ці, доволі милі слова, Тамара Сергіївна вкладала стільки душевного тепла і жіночої ласки, а можливо ще і якогось іншого, зрозумілого лише одній їй змісту, що хлопця така увага гарненької жіночки трохи бентежила і розважала водночас. Тамара Сергіївна, своєю зовнішністю, була схожа на актрису з щойно показаного фільму «Соняшники» відомого режисера Марчело Мастроянні: така ж гарненька, з пухленькими губами, чорними, широко відкритими очима, що так і розсипали іскри навкруги, і зачіскою «а ля Бабетта». Від її проникливого погляду він ніяковів, а Тамара Сергіївна загадково посміхалась, розуміючи його ще не зовсім зріле ставлення до жінок. Вона бавилася його молодістю і чоловічою привабливістю. Тамара Сергіївна працювала бухгалтером і тому частенько возила з собою купу паперів – доводилося працювати ще й вдома. Толік несвідомо почав співчувати їй, – іноді допомагав всілякими дрібницями намагаючись догодити, а почувши на взаємини слова подяки, сором’язливо відповідав: «Нізащо». На більше в нього духу не вистачало, язик неслухняно німів. Він, зашарівшись, відводив погляд від її очей. Якесь незвичайне почуття бентежило його душу. Толік майже тілесно відчував її близькість, запах тіла, теплоту рук. Навіть тоді, коли вона зійшовши на своїй зупинці та проспівавши на прощання: «Завтра, на цьому ж місці та в ранній час…» він ще довго відчував дух її незримої присутності, доки вона, ще й збризнувши хлопця своїм іскристим поглядом, не зникала за кутом багатоповерхівки. Згодом Толік почав з нетерпінням чекати ранку, щоб знову побачити її, щоб почути її голос, знову вдихнути солодкий запах її парфумів.

Сьогодні вранці Тамари Сергіївни на зупинці не було. Толік, зачекавши ще п’ять хвилин які мав у своєму розпорядженні, поїхав далі по маршруту з гірким відчуттям душевної пустоти.

Тамарі Сергіївні шофер автобуса сподобався з першого погляду. Високий, стрункий хлопець з обвітреним мужнім обличчям нагадував Євгена, її чоловіка, ще тих часів, коли вони познайомилися з ним у ту трагічну ніч бійки на танцмайданчику. Тоді Євген, з ватагою своїх дружків, відбив її, зовсім молоде дівчисько, від зграї зарічних парубків, що завжди ворогували з їхніми шибайголовами. Євген, вирвавши її з рук Антона, вже більше не відпускав від себе. Дивно, але навіть вихор на чолі у Толіка був такий же непокірно-зухвалий, як і в Євгена. Ця їх дивовижна схожість, з деякою різницею в часі, спершу навіть збила її з пантелику. Вона думала, що це лише її нав’язлива уява. Тамара Сергіївна знала, що неможливо повернути час назад, але потайки поглянувши на Толіка, чомусь відчувала до нього не материнське почуття. Вона іноді перехоплювала його жадібний чоловічий погляд, значення якого він можливо і сам до кінця не усвідомлював. Вона і себе не розуміла, але нестримне бажання ще і ще разочок поглянути на той вихрастий чуб, не давало їй спокою ночами. Вона рішуче почала боротися з собою. «Дурниця якась», – думала вона, – «Це лише зла гра гормонів, адже однієї зустрічі з чоловіком на місяць це так замало, а життя проходить мимо…» Вона, дивлячись в дзеркало, з жалоби до себе, миттєво розкисала в підступній жіночій хандрі, сльози невиплаканої жінки котилися щоками. «Ні, з завтрашнього дня на нього і не погляну…», – як вирішила, так і вчинила – приїхала на роботу попутною машиною.

Увечорі, коли всі розсілися по своїх місцях, Толік, краєчком ока спостерігав за Тамарою Сергіївною у дзеркало заднього виду. Він відразу відчув холод. Вона була не в гуморі, навіть не дивилася в його бік, немов за кермом сидів не він, Толік, а якийсь чурбак. Всі були заклопотані своїми справами. Розмови в салоні точилися про якісь перевірки, звіти, плани, підприємницькі недоліки, все змішалося у суцільному гомоні, але голосу Тамари Сергіївни він не чув. Його дивувала ця мовчанка. «Може щось трапилось?» – думав він. «Чому це я хвилююсь? Хто я їй? – пусте місце, так, шофер, а вона…» – хвиля відчаю охопила тіло. Про чоловіка, що міг бути у неї він навіть і не думав із-за свого юнацького максималізму. А тут враз це спало на думку і гостре почуття ревнощів до того, можливо й не існуючого чоловіка сперло подих, вивело з рівноваги, він інстинктивно натиснув на гальма. Автобус, скрипнувши гумою коліс, сіпнувся від інерційного поштовху, пасажири ледве утрималися на своїх місцях. Толік, схаменувшись, знову натиснув на газ.

– Вибачте, мене підрізав легковик, – незграбно виправдовувався він із-за своєї миттєвої слабкості. В дзеркало він побачив як зблідло лице Тамари Сергіївни, йому стало соромно.

Під’їхавши до кінцевої зупинки Толік відчинив двері. Тамара Сергіївна, трохи затримавшись, випурхнула на тротуар швиденько кинувши мимохідь: – До побачення, будь обережнішим, остерігайся привидів на дорозі, хлопче. Толік хотів сказати щось на прощання, та лише дивився вслід не посмівши відвести погляд від її стегон. Запах тіла в салоні ще довго натякав Толіку на її еманаційну присутність. Він енергійно потирав кінчиками пальців скроні шукаючи причину раптової зміни в поведінці Тамари Сергіївни. Його знову почала душити нічим не викликана ревність. «Ні, далі тримати щастя в затінку не можна, завтра ж зізнаюсь їй про свої почуття, а там хай буде, що буде», – з цією думкою і рушив Толік на зустріч своєму коханню.

Тамара Сергіївна заскочивши у квартиру, не роздягнувшись, впала на ліжко; сльози розпачу, невизначеності й нестримного бажання жіночого щастя виплеснулись у подушку. Все її тіло здригалося від гучного плачу, що доходив майже до істерики. Вона вже не могла стримувати себе, образ цього молодого хлопця стояв у неї перед очима, а в неї не вистачало сили викинути його зі свого життя. Почуття чогось значного, утаємниченого і зухвалого, чого раніше з нею ніколи не траплялось полонило її душу. «А йому байдуже, одно позирає в дзеркало, немов насміхається над моїм віком», – не стримуючи сліз вголос тужила сама собі. «Хоч би Женя дав звістку, а то гасає десь там, пісками, зі своїми газовиками-гультяями обійнявшись з пляшкою, а тут хоч скавучи від нудьги, хоч вовчицею вий – ніхто не відгукнеться, ніхто не приголубить, ніхто не скаже самого бажаного, самого лагідного у світі слова – люблю». Тамара Сергіївна почувалася, що попала в пастку. Заспокоїлася лише під ранок, коли нетривкий сон притупив відчай та розслабив тіло.

Ранком Тамари Сергіївни знову не було на зупинці. Толік даремно чекав, що вона ось-ось вирине з-за дому, змахне, як колись, рукою, а він вискочить стрімголов їй назустріч і скаже головні на світі слова, але марно… Його вже чекали на інших зупинках. Він, по юнацькі гостро, самовпевнено до наївності відчував, що цієї жінки не вистачає у його житті. Таке почуття раніше обминало його стороною.

Толіку понад усе на світі цікавили машини. Він їх не лише любив, але й розумів якимось внутрішнім відчуттям технократа, своєчасно знайомився з усіма новинками та був у курсі справ усіх технічних автомобільних новинок, але щоб отак зачепила його жінка, та ще й старша за віком – було вперше. Толік навіть зараз відчував її близькість, бачив як здригаються її груди при ході, він був під впливом жіночих чар. В нього навіть паморочилася голова від нестримного бажання доторкнутися губами до її гладенької, ніжної шкіри. Якби він зміг розповісти кому про своє почуття то йому відразу б сказали: хлопче, ти попався, справжнє кохання має бути взаємним, в іншому разі окрім болю, відчаю та зневіри – очікуй біду.

Сьогодні, наприкінці робочого дня, як завжди, автобус стояв в очікуванні управлінців. Толік сидів і знервовано тарабанив пальцями по кермовому колесі. Першою до автобуса підійшла Тамара Сергіївна, в обох руках вона тримала чималі кульки із якимось вантажем. Толік завбачливо відчинив двері, допоміг занести поклажу і вже хотів усістися на своє місце та в цю мить відчув тонкий, проникливий, манливий запах жіночого тіла змішаний з ароматом парфумів. Голова хлопця запаморочилася від надлишку гормону щастя і він, спіткнувшись, ледь встояв на ногах.

– Толік, що з тобою? – почув він її голос позаду.

– Вибачте, не знаю що сталося, – промовив він витираючи хусткою спітніле чоло.

– Візьми яблучко, може попустить, – грайливо запропонувала Тамара Сергіївна і подала йому величеньке червонобоке яблуко. Толік механічно простягнув руку і його пальці торкнулися її долоні. Іскра розряду тріснула між ними. Толік міцно тримав яблуко у своїй долоні.

*нас – жувальний тютюн.

*кошма – підстилка ткана з верблюжої вовни.

*дастархан – скатертина на яку кладуть їжу.

*кумган – металевий високий, схожий на чайник, посуд з длинним носиком.

*шурпа – суп із баранини.

*чурек – перепічка із прісного тіста.

*тамдир – куполоподібна глинобитна піч під відкритим небом.

*курдюк (курдючний жир) – наріст жиру замість хвоста у однойменної породи вівці.