КРУТІ ВІРАЖІ ДОЛІ

Цього юного і не порокам кмітливого хлопця в шоферських справах звали Толiк. Саме так, відразу після народження синочка, нарекла матуся свого первістка під мовчазну згоду чоловіка. І це лагідне, по-материнськи тепле, сонячне, зворушливе та надзвичайно влучне ім’я йому личило, воно, згодом, навіть замінило хлопцеві прізвище. Ім’я стало його життєвим брендом. Коли хтось гукав його при незнайомих, відгукувався молодик, який своєю статурою майже шокував їх – вони бачили перед собою не тендітне створіння, а стрункого, високого, широкоплечого, вiсiмнадцятирiчного парубка з темно-каштановим волоссям та вже сформованим, з хрипотою, чоловічим голосом.

На людях Толік мав вигляд звичайного парубка та лише вихор – непокiрний чуб на чолi, виказував його твердий характер. «Отож-то вам і Толiк», – казали жiнки при нагоді, милуючись гарною статурою молодика, а про дівчат й казати нічого, вони з нього не зводили закоханих очей. Отже, це, по-дитячому лагідне ім’я, так і йшло за ним по життю, з часом перерiсше в прізвисько, воно було таким влучним вiд якого вже нi вiдцуратись, нi відкараскатись, як то кажуть люди… А ви знаєте, що у нас прізвиська, як тi прилипали, переслідують людей все життя. Та слава Богу, якщо те прізвисько необразливе, ну, Толiк так Толiк, що ж тут такого…

Тато в Толіка був знаною людиною в місті. Він працював фельдшером у міській лікарні, а свою значущість, як незамінниної людини в домашньому господарстві, надавав йому хист вправного ветеринара-самоучки – він кастрував кабанчиків, за що мав і повагу, і завжди свіжу копійчину в кишені. Тато любив сина і мріяв вивчити його на справжнього лікаря-ветеринара, а тому хист хлопця до автомобілів не підтримував, але й не забороняв йому денно копирсатися під капотом чужих драндулетів. «Чим би дитя не тішилося,.. аби не гасав з шибайголовами бозна-де», – казав він. Але сталося не так, як гадалося…

Толiк, після школи, до iнституту не вступив – балiв не вистачило. Довго не роздумуючи, супереч батьківським сподіванням, він, слідом за друзями, пішов на курси шоферів від військкомату. Щоб там не казав тато, але кермо йому снилося здавна. Та й до армії потрібно було отримати професію, це він твердо розумів, бо зi слів хлопців, що вже відслужили – горе в армії «маминим синочкам» без професії.

Отже, курси шоферів уже позаду. Права в кишені. Не дочекавшись тепла, наприкiнцi лютого, Толiк був уже у вiддiлi кадрів автобази. Кадровичка, Лідія Іванівна, сусідка, допомогла порадою й тому обiйшлося без зайвої бюрократiї.

– Толічка, знайдеш механіка, Прохорова Тимофія Петровича, передай йому наказ, тебе зарахували в його колону, – сказала вона простягнувши папірець хлопцеві після співбесіди його з директором автобази. – Щасти тобі, Петрович молодь любить, скривдити не дасть, – навздогін, з iронiєю в голосі, пiдбадьорила вона свого сусіда.

Петровича знайти було легко. Він, на прохіднiй, пiдписував шляховi листи. То був невисокого зросту чоловiк у хромових чоботях та військовому картузi без кокарди, на місці якої виднілося руда пляма. В його голосі й манерах поведінки відчувалася командирська сила. Шофери з ним розмовляли з повагою. Толiк, потім, уже в армiї, до кiнця зрозумiв манеру поведінки Петровича, вiдставного офіцера.

– Ну, що там! не піднiмаючи голови запитав механік, звертаючись до нього.

– Я… на роботу, – тихо промовив Толік, i, знітившись від свого голосу, промовив твердіше: – Я шофер. Механік на мить завмер, відірвав погляд від паперів і, пронизавши Толiка прискiпливим поглядом, промовив:

– Шофер кажеш? Так-так… зачекай мене бiля механiчного… Я зараз туди прийду.

Цього року зима була холодна і снiжна. По всій територiї автобази височіли кучугури нагорнутого снiгу. З південної сторони вони рябіли вицвiлими рудими плямами, які здавалося були побиті іржею, прикрашаючи химерними узорами цей убогий технічний пейзаж. Мороз потроху заповзав Толiку помiж лопаток, але він його ще не вiдчував. Вiн не без задоволення спостерігав, як шофери, гучно перемовляючись поміж собою, граціозно пересипали слова матюччям, заливали в радiатори гарячу воду, вона парувала вiддаючи людям й металу своє тепло, а проливаючись на землю утворювала калюжки, які згодом шерхли на морозі, перетворюючи стоянку автомашин на ковзанку.

Заливши воду шофера підтанцьовували від холоду і нервового збудження в очікуванні своєї черги на пускач…

Пускач був переобладнаний зі старої, як світ, вантажівки, ЗІС 150, та був такий на вигляд дивовижний та пошарпаний, що на нього було смiшно дивитись. Вiн пiдїзжав спереду до чергової машини та, з’єднавшись нiби в поцiлунку карданом, крутив двигун закляклої за нiч колимаги доки та не оживала гучним ревінням холодного двигуна. Однi машини заводились вiдразу, а деякi люто стрiляли чорним димом з глушників, а потім, ніби відкашлявшись, гуділи на всю силу свого могутнього нутра. Налаявшись та набігавшись з цеберками, шофера виводили свої вантажівки на лінiю. Ряди пустіли. Залишались лише одинокi, нiби осиротілі машини запорошені cнігом. До них нiхто не пiдходив, але, мабуть, сьогодні вже нiхто й не пiдiйде, – здавалося Толiку. «Може серед них якась достанеться мені?» – радісно мріяв вiн.

– Привiт, сусіде! – пролунав чийсь голос біля самого вуха. Толiк стрепенувся. Поряд стояв знайомий, дядько Льоня, вiн жив по сусiдську, через дорогу, вони частенько, вечорами, грали в шахи. Дядько Льоня був сильним та вдалим партнером, але вiн нiколи не хизувався з нього програшiв, бо був розумною людиною. Вiн знав, що порушивши ненароком партнерські вiдносини мiг вiдштовхнути Толiка, який теж любив шахи, але ще мав недостатньо досвiду.

– Яким вітром?.. – запитав він.

– Я… на роботу влаштовуюсь, в колону Прохорова, – промовив Толік.

– Ти з ним розмовляв?

– Так. Сказав зачекай біля механічного цеху, от і чекаю доки всіх не випустить на лінію.

– Ну, давай, успіхів тобі… Лише знай: новачки у Прохорова завжди починають із «цвинтаря».

Посміхнувшись, дядько Льоня чомусь махнув рукою і сховався за дверима механічного цеху, де він працював електрослюсарем. «Дивно, що він мав на увазі? Який ще «цвинтар»? – промайнуло в голові Толіка…

– Мабуть, змерз? – Голос механіка був охриплим, простудженим. Петрович, як здалося Толіку, був ще похмурішим ніж він його бачив на прохідній. Толік передав наказ. Механік прочитав його, оглянув права водія і нарешті промовив не виказуючи ніяких емоцій:

– Ходімо! Вони прямували до запорошених снігом машин. Серце у Толіка ойкнуло – «сталося, про що мріялося», – з радістю подумав він. Але що це? Механік і не зглянувши на ці одинокі вантажівки пішов далі, в глибину автобази, туди, де біля огорожі, зовсім прикидані заледенілим снігом, виднілись контури уже не «осиротілих», а «мертвих» машин, на «вічній» стоянці.

«Так ось він, «цвинтар», – промайнуло в голові хлопця. «Ось про що говорив йому дядько Льоня!» – ноги відмовлялися йти далі.

Під огорожею утопали в снігу старі вантажівки, що були не на ходу, одним словом – колимаги.

– Так, Анатолій, – офіційно промовив механік. – Вибирай, яка на тебе дивиться! Як вибереш, скажи, закріпимо наказом по автобазі. А коли повністю скомплектуєш, відтягнемо на яму, на «реанімацію». Ясно? В голосі механіка не було ні іронії, ні твердості. Для нього було все буденним. На таких як Толік план не виконаєш, він давно це собі усвідомив, от і починала молодь шофери ти із «цвинтаря».

Оце така вона і є – проза життя.

Молоді шофера, викинуті як сліпі кошенята у доросле життя, у відчаї потиняються по гаражу тижнів зо два, наслухаються шоферських байок, навчаться спльовувати після кожного матюкливого слова, та й знову повертаються на батьківські хліба, аж доки й армія не клюне «смаженим півнем»... Хтось, через знайомих, влаштовувався стажистами до вже досвідчених шоферів і лише згодом, набравшись практики та отримавши рекомендацію, та через могорич, сідали за кермо на підміну.

У Толіка, мабуть, був дуже недотепний вигляд, він стояв ніби контужений, мовчав і лише зніяковіло кліпав очима. Тимофій Петрович, по-батьківськи, поплескав його долонею по плечу, промовивши не без іронії в голосі:

– Давай, працюй! Ти ж хотів стати справжнім шофером?! Тільки пам’ятай, – він підняв погрозливо палець, – з оцих машин, під огорожею, можеш взяти все, що потрібно, а з отих, – механік ткнув пальцем у бік машин біля яких вони щойно пройшли, – не здумай і гайку згвинтити, покараю! Вони закріплені за шоферами, що на лікарняному та у відпустках.

Механік, більше нічого не сказавши, пішов по своїм справам, залишивши Толіка серед цього безладдя. «Контузія» проходила. Толік оглянув все ретельніше. На огорожі, що відділяла гаражне свавілля від старого саду колишніх панів Валявських, сиділа ворона і, час від часу, дивлячись прямо в очі Толіка, каркала. Ка-р-р-р… Ка-р-р-р… Вона була роздратована тим, що хтось порушив її спокій і так нахабно вдерся на її територію.

– Киш! – гримнув він на ворону і змахнув рукою. Але вона, ніби приморожена, сиділа вчепившись за дротину і не звернувши увагу на непроханого гостя каркала, ніби проганяла його назад, туди, звідкіля прийшов. Серце хлопця калатало так, що було важко дихати. Толік глибоко вдихнув повітря і, розгортаючи ногами сніг, пішов прямо до машини, яка була ближче до нього. Холоду він не відчував, лице палало. Пальці на руках налилися кров’ю, навіть проштрикувало пучки. Розгрібши руками сніг, він, не без зусиль підняв капот, задравши його аж на кабіну. Видовище було вражаюче… Під капотом не було нічого, окрім білого снігу. На тому місці де колись кріпився двигун з безліччю різних деталей, дротів, трубок – чорніли масляні плями. Деякі дроти наїжачившись стирчали з-під снігу.

Толік мимоволі поглянув у бік прохідної. Там залишилась така мила і така безтурботна юність, яка ще кликала його назад, до себе, яка так не хотіла віддавати його тіло і душу тому дорослому життю, що так вабило Толіка, обіцяючи примару легких здобутків. Його душа ніби розривалася навпіл, але розум підказував, що відтепер він став дорослим і йому потрібно кожної миті доводити всім, і в першу чергу самому собі, що він здатний на самостійне життя. Кров пульсувала у скронях. Десь глибоко в душі народжувалось усвідомлення переваги розуму над злістю, що додавало сили: а розум і сила прокладають дорогу до зрілості.

– Шофер! Що зажурився? Знайомий голос відкинув важкі думки. Толік озирнувся. Перед ним знову стояв дядько Льоня, він ніби слідкував за ним. Його робоча куртка виблискувала засмальцьованими, особливо біля кишень, плямами. Штани теж виблискували затертим на ногах мастилом. З-під густих чорних брів на Толічку дивилися розумні й теплі очі.

– Ходімо, я дам заступ і віник, – сказав він, – буде зручніше пробиратися… Ти вибирай, щоб машина була на колесах і кузов не зламаний, та під капотом хоч би щось було… а там подивимось, – загадково промовив дядько, ще й хвацьке підморгнув. – Зрозумів? Толік хитнув головою і покірно пішов слідом.

Обідати було пізно. День промайнув так швидко, що про їжу і думати було недоречно, а тому порожній шлунок вже нагадував про себе.

Зимовий день короткий. Під вечір знову почав хрущати сніг під ногами. Підморожувало. Зі двох десятків відпрацьованих і вже ким лише не перебраних автомашин; і не списаних, і не зданих на металолом лише з тієї причини, що вони якимось дивним, незрозумілим для простого шофера чином, рахувались по бухгалтерськім паперам, Толік відібрав для себе ту, що була з непокаліченою кабіною. Вона стояла на своїх чотирьох колесах. Позаду двох коліс не вистачало, але він вже бачив де їх взяти. Під капотом «щось» було, та й в деталі вдаватись не вистачало часу, вечоріло.

Якби там не було, але на кінець другого тижня машина була майже готова стати на «реанімацію». ГАЗ 51, номерний знак 14-57 ПОА, виднівся здалеку. Його машина тепер була вже чужа в цьому ряду бідолах і сама просилася на волю. Почуття радості переповнювали душу і підганяли Толіка, як попутний вітер. Він з ніжністю, в час відпочинку сідав за кермо і насвистуючи модну мелодію, мріяв про далекі подорожі, про незвичайні пригоди, уявляючи, що увесь цей світ його, тільки простягни руку і досягнеш всього про що мрієш, а йому потрібно було все, адже він ще нічого не мав, але це лиш додавало наснаги його юнацькій впевненості. Йому так хотілося бути дорослим і сильним чоловіком, як ті, його колеги, що кожного дня виїжджаючи в рейс сигналили йому по-товариськи. Адже вони прийняли його у свою стихію, їм подобався хлопець який сам так старанно збирав свою машину зі всілякого гаражного мотлоху. Їм подобалося коли Толік досаждав своїми запитаннями, а не рідко і проханнями в допомозі – то вже така шоферська солідарність: «сьогодні ти допоможеш – а завтра допоможуть тобі». Все складалось чудово. Бракувало лише карбюратора та генератора. Толіка, як магнітом, притягувало до ходових машин. Він навіть підгледів одну, що давно не бачила свого шофера, але він добре пам’ятав той грізно піднятий палець механіка, що категорично забороняв крадіжки. За допомогою він звернувся до свого старого знайомого сусіда – дядька Льоні. Той, здивовано глянувши на Толіка, запитав: – А ти що, до механіка не підходив?

– Ні.

– Чудак! Напиши список деталей яких не вистачає і йди до нього на підпис, а він направить на склад. Та відразу не став все на машину, а коли відбуксують на яму, віддай бригадиру. Іди, механік зараз в конторі.

Швидкома написавши список, Толік впевнено відчинив двері кабінету механіка.

– Дозвольте зайти?

Механік палив. Картуз лежав поруч на столі. Їдкий сизий дим кублився над його сивою головою. В кабінеті було душно.

– Заходь, – він, мабуть, не сподівався побачити сьогодні Толіка. – Сідай, розповідай…

– Тимофію Петровичу, я машину зібрав, на яму потрібно. Ось список на відсутні деталі, – Толік передав папірець механіку. Не глянувши в написане, механік розчавив недопалок в попільниці, підвівся, надів картуз і стримано промовив:

– Ходімо, шофере, показуй!

Тепер вже Толік вів механіка до своєї машини оминаючи калюжі, веселкового від мастил кольору, що виблискували після довгоочікуваного березневого потепління. – А тобі Леонід Черненко рідня? – запитав механік. – Ні, сусід. А що?

– Він тебе хвалив,.. А я йому відповів: курчат рахують восени…

Вони підійшли до машини. ГАЗ-51, що багато чого бачив на своєму машинному віку, стояв ніби готовий до виїзду, кабіна аж виблискувала на сонці. Механік оглянув машину з усіх сторін і, стукнувши кулаком по крилу, промовив:

– Гарна! Працьовита! Я пам’ятаю всіх її шоферів. Можливо і тобі послужить… Обличчя механіка посвітлішало, очима він уже не зиркав з-під чола, а дивився на Толіка з неприхованою цікавістю. Погляд його ніби запитував: «Хлопче, і звідкіля ти такий взявся?» Ще два тижні тому він міг би побитися об заклад з ким завгодно, що цього хлопця вистачить, ну, від сили на тиждень. «От і не кажи гоп, доки не перескочиш», – подумав він. – Завтра на яму, – після довгої паузи наказав механік. – Машину тут залишати гріх, руки відразу потягнуться до чужого добра. Я твою заявку передам на склад, будимо ставить тебе на колеса.

– Дякую, Тимофію Петровичу, – ледве стримуючи себе від радості майже викрикнув Толік. – Гаразд. А зараз іди до слюсарів на ТО і готуй місце для машини.

З ремонтниками Толік ще не зштовхувався, то була особлива «каста» робітників-слюсарів, серед них панували інші, неписані закони, ніж у шоферів. Шофери – то одноосібники. А тут бригада: один за всіх і всі за одного. І не дай Боже комусь із шоферів завинити перед цими умільцями, то вони те не спустять на «гальмах», а лише переморгнуться своїми таємничими поглядами й потім, чоловіче добрий, чекай на такий казус, що вся автобаза буде рачки повзати від сміху.

Потрапивши на ТО шофера притихали, куди й дівається їх вольниця, тут вони ставали, попри вік, слухняними підсобниками.

Керував бригадою слюсарів-ремонтників Іван Никифорович, від нього залежало все, а особливо час протягом якого прийдеться стояти на ямі. А кому хотілося бути на тарифі навіть один зайвий день? Тому і підлещувались до бригадира шофера, замовчуючи на «гострі» язики слюсарів.

Машина Толіка вже була на ямі, але черга до неї ще не дійшла. До його слюсарів лише придивлялись, а Толік терпляче спостерігав за цими зухвалими людьми – майстрами на всі руки, та підбирав ключа до самого бригадира. А що то були за шибайголови він побачив уже в перший день. Терміново на яму поставили автобус. Шофери автобусники – то гаражна еліта, у них і класність була вища, і «свіженька» копійка завжди водилася в кишені, вони й «музику» замовляли. А щоб загнати на яму автобус то припало виштовхати за ворота вантажівку, водій котрої лише в розпачі розводив руками. Автобусник, кремезний чоловік середнього віку, поспішав, а тому дуже нервував. Він лаявся, підганяв слюсарів, що лагодили двигун. Павло, так звали молодого електрослюсаря, порпався на даху автобуса лаштуючи габаритні вогні. Толік бачив як Павло, руків’ям викрутки, постукав зверху у вітрове скло автобуса і гучно, щоб всі почули, гукнув: – Гаврилович! – так звали водія автобуса, – ану крутни кермом, я гляну чи є люфт в тягах! Було зрозуміло, що він глузував, адже Павло сидів на даху і ніяким чином не міг перевірити люфт в кермових тягах, що були під днищем автобуса. Всі, хто бачив це видовище, затамували подих і жадібно готувались до веселої розв’язки. Цікаво, що Гаврилович мовчки всівся за кермо і завзято став крутити ним, щоб слюсар вияв люфт. Павло, побачивши що «клюнуло», крикнув ще гучніше:

– Сильніше крути, не бачу! Його лице сяяло. Гаврилович ще завзятіше крутив кермо: вправо-вліво, вправо-вліво. Але ось він остовпенів. Всі слюсарі залишивши свої справи відверто сміялися з цієї витівки. Автобусник зрозумів, що Павло з нього глузує. Він, мов вжалений осою, стрімко вискочив з автобуса, лице його було бліде, як папір. З монтувалкою в руці Гаврилович кинувся до драбини, що вела на дах автобуса де сидів його кривдник. Павло був у пастці. Гаврилович задихаючись від люті й образи кричав щодуху: – Ах ти падлюка! Ах ти ж падлюка така! Уб’ю !!! Павла мов вітром здуло з даху автобуса. Він спритно втікав від розлюченого Гавриловича під дружний регіт всієї бригади.

Коли пристрасті трохи вщухли й автобус виїхав, бригадир сам підійшов до Толіка та, посміхаючись, промовив:

– Готуй хлопче могорич, відтепер до твоєї «чайки» приступаємо. Час збігав швидко. Через два тижні машину завели, двигун спершу противився старанням слюсарів-мотористів, але вже за хвилину загудів на радість всім. Толік сидів за кермом впевнено, нога чутливо натиснула на педаль акселератора. Ворота були відчинені.

– Виїжджай на обкатку! – командирським голосом наказав Іван Никифорович, – та не газуй. Потихеньку! Завжди пам’ятай: тихо їдеш – далі будеш.

Вслід машині він з задоволенням сказав Павлові:

– Татко його, мій старий знайомий, з жалю до сина, просив механіка не давати йому машину на ходу, мов ранувато йому сідати за кермо. Послухали татка… Так він з лайна зібрав свою машину, сам її перебрав по гвинтику, то вже характер, без таких людей, як цей хлопець, було б нудно жити – за такою молоддю майбутнє.