Кіцуне

КІЦУНЕ

Розповідь пасічника діда Панаса, старого дивака, а кажуть, що й відьмака з Полтавщини. Там його всі знають, хоч дід і не всіх до себе пускає. Але якщо вже кого до хати своєї старої запросить, то вважай, що пощастило. Різні дива розповідають. А цю історію дід мені сам оповів. Сиділи ми якось з ним під яблунею і була у нас і сулея добра і до неї. Так що слухайте.

Одарка Прокопенчиха була лисиця-оборотень, кіцуне, по-японськи. І то не проста, а трьохвоста. І слава Перуну, що лише о трьох, а не о дев*яти хвостах, бо таку я б, гадаю, не подужав. Але про все по порядку.

Хтозна, як цю бісову лисицю сюди занесло. Так подивишся – баба як баба, хоч було щось не таке в очах. А ще кланялась часто, коли з людьми розмовляла, а яка ж православна кланяється до сусідки, чи навіть до начальства, дзуськи.

Прибилася вона до нашого села, коли Микитка Прокопенків, на прізвисько Гуляйвітер привіз її з якихось там випадкових заробітків, та й оженився. І здавалося став розсудливішим і пити менше захоплювався, і до роботи більш годним. Але не довго це все тривало. Занедужав, а потім і зовсім заслаб. А Одарка, та навпаки, моторною дівкою здавалася. А все рівно її не злюбили. А згодом ще й Микитка зовсім нанівець зійшов та й помер.

А я почав щось собі кумекати. Зрозуміло й гадки не мав, та й звідки взяти ту гадку, що то ми ось тутечки, у своєму селі зіштовхнулися з, як то кажуть науковці «морфологічним екзотом», тобто лисицею-оборотнем. Зроду віку у нас такого не було.

Спершу, я звісно, вирішив собі, що то звичайна відьма. Вони ж ох які різні бувають.

Мій дід якось нарахував їх п*ятдесят сортів, та й ще мабуть не всіх порахував. Та не про відьом зараз мова, бо Одарка та, хоч і була чимось на них схожа, але згодом зрозумів я, що до цього класу вона все ж таки не належить.

А з іншого боку, те що вона бісівське створіння, я вже не сумнівався і докази на те мав незаперечні.

Коли Микитка помер, до неї почали одружені чоловіки заглядати. І так дозоглядалися, що і скандали почались в родинах, і сварки, і навіть бійки. Навіть голова наш Іван Сілуянович якось зайшов з виховною бесідою. І що ж? А то що почав і далі до неї вчащати. А Катря Пилипенчиха якось в магазині побачила Одарку, підскочила і вчепилася їй в кудрі. А десь за тиждень на Катрю ту впала стара груша просто у неї ж в садочку.

Ну і багато інших прикмет я помічав. А головне те, що з чоловіками котрі до Одарки повадилися стало весь час щось траплятися. Один на тракторі своєму перевернувся і геть побився, іншого собаки покусали. А Іван Сілуянович просто у своєму дворі ногу зламав.

Коротше я вирішив, що пора втручатися.

Але як? Лікарі кажуть, що спершу треба поставити діагноз, а потім вже лікувати.

От я дочекався повного місяця і пішов огородами тихенько до Одарчиного обійстя ставити діагноз.

Ніч повного місяця всяку нечисту силу проявляє, головне знати як дивитися.

Підійшов тихесенько і в кущах смородини присів, чекаю. На небі ні хмаринки, місяць у повні, зіроньки сяють, солов*ї тьохкають, ну чисто краса Божа. А тут двері рипнули і Одарка із хати вийшла. Стала біля хати, голову задрала на луну дивиться і щось собі примовляє. А що саме я не второпаю ніяк, бо мова якась чужинська.

І тут я звернув увагу на її тінь, що від місяця на стіні хати чітко виднілася. Матінко рідна, там замість жіночої голови до місяця був звернутий звірячий писок. Ледь всидів в тих кущах, але взяв себе до рук і споглядаю далі. Я відразу зрозумів що то тінь лисиці, а коли згадав, що я про це знаю, то стало у мене в голові прояснятися. А далі побачив, коли вона повернулася, що позаду в неї три хвоста довгих і пухнастих. Потім вона до хати повернулася. Отож, я вже знав з ким маю справу, та не знав що робити.

Я не знав, але як кажуть гугл знає все. Я хоч і старий, але ноутбук в хаті стоїть. Почитав я про цю чужоземну породу, а потім свої старі книги погортав, дідові настанови згадав і тактичний план винік.

Тепер я розумів головне – кіцуне бояться собак, які їх добре чують, а смерть для них, як і для багатьох наших темних створінь – це срібна зброя.

А була у мене на той час здоровенна собака, породи невідомої, але зла, як чорт. Я її так і кликав – Чорт. Ну і срібний ніж у кожного відуна завжди під рукою. Отож наступного дня взяв я Чорта на товстій мотузці, взяв свого срібного ножа і пішов до Одарки. Підходжу, а вона вже стоїть на порозі і дивиться не стільки на мене, скільки на Чорта.

- Чекаю вже на тебе, діду Панасе,- каже.

- Я ще вночі почула, що хтось там в кущах є, а потім зрозуміла, що крім тебе більше нема кому. Бачу, що ти вже і про собак знаєш, котрі нас ненавидять, і ніж у тебе срібний є. Дай мені три дні, діду, і більше мене тут не побачать. Та й час вже на батьківщину повертатися.

- Даю тобі один день, кіцуне,- відповідаю,- щоб ти тут більше лиха не накоїла.

- Ну і на тому дякую, - відповідає і кланяється.

На тому й розійшлися..

А наступного ранку хата її стояла порожня.

- Отаке було діло. Ну, чого вуха розвісив? Наливай