Архітектор снів

Архітектор снів

Глава 1.

Ранок Дня Незалежності України року дві тисячі сто двадцять починався для мене у піднесеному настрої. Річ у тім, що я все ще прокручувала в голові сюжет останнього сну. Я знов бачила Григорія. Ми обіймалися так довго й на душі моїй від цього й досі розливалося приємне тепло. Наприкінці сну мене пронизала хвиля захопливого збудження, через яке я й прокинулася раніше, ніж зазвичай.

Стрічка голографічного екрана показувала мені свіжі новини. Все як завжди: хлопчик, що пісяє у Брюсселі вдягнувся у вишиванку, у Кремлі Московії вивісили жовто-блакитний стяг, у Канаді на головній площі планували танцювати гопака. Традиційно урочисто це свято відзначали у Криму, співаючи цілий день українські та татарські пісні. Гортаючи стрічку, я не здогадувалася, що цей день стане відліком змін, особливих для цілого світу, що я, звичайна двадцятичотирирічна дівчина, стану осередком усіх подій.

Безумовно, винне у всьому нещасливе кохання. Так, саме так. Хлопець, на ім’я Григорій дрібним океанським піском вліз мені у душу. Не витрусити. Ми працювали разом у великій корпорації й бачилися щодня у просторій білій їдальні. Мені подобалося в ньому усе: його темне волосся, шляхетний ніс, подобалося як він перебирав пальцями, слухаючи у мікронавушниках якусь музику, я задивлялася, як ніжно він торкався до електронної книги й мріяла читати її поряд із ним. Не склалося. Закоханість штовхала мене на відчайдушні вчинки та його силует вперто обходив мене стороною. Я виливала на себе “випадково” каву, так само “випадково” зіштовхувалася із ним у ліфті й наважилася додати його до себе у друзі на соціальних сторінках. Заявку він прийняв та, крім кивка голови, я не отримала від нього жодної взаємності. Океанська льодова брила була тепліша за його увагу.

Цілих півтора року я жила у цій напасті на ім’я нещасливе кохання та одного дня все змінилося: після роботи у сквері перед будівлею я побачила як Григорій цілує якусь білявку із довжелезними ногами. Серце моє зробило ривок, а потім розкришилося на дрібні шматочки прямо кудись на асфальт. Ага! Значить для взаємності потрібно мати ось такі ножиська. А волосся? В мене звичайне русяве, яке я ніколи не проміняю на отой блонд. Боляче. Чому це невзаємне кохання так нестерпно випалює душу? Я захотіла покінчити з оцим всім: написала заяву про звільнення й відправила її здивованому начальнику, прибрала Григорія зі своїх контактів й щиро намагалася розпочати новий життєвий етап.

Минуло два роки, а нічого не змінилося. Не знаю, як це можливо. Чому я, молода й приваблива дівчина, не змогла стерти зі свого багатостраждального серця отой отруйний силует? Він мені скрізь ввижався, але я жодного разу не бачила його у ві сні. Мозок схоже, як навмисне, із мене насміхався, обминаючи навіть згадки про Григорія вночі. Як там співав класик зі шкільної програми? “Скажи мені. Чому не можу? Забути те, чого нема?”

На початку літа до мене прийшла у гості тітка. Вона лише на сімнадцять років від мене старша і я завжди з нею мала міцний дружній зв’язок. Яна принесла надрукований торт й ми мило посиділи на моїй мініатюрній білій кухні. Вона розповідала про життя, а тоді обмовилася про Курс свідомого сну на якому їй вдалося побачити дідуся. Можливість обійняти людину отак не по-справжньому здалася мені надзвичайно привабливою. Чому б ні? Може і я зможу порозумітися з Григорієм хоча б у ві сні? Може припиниться й вщухне нарешті моє маніакальне тяжіння?

Курс свідомого сну розробив ще майже сто років тому геній з України, на ім’я Сергій Жуковський. Він був унікумом, що малював надзвичайні картини, здобув чорний пояс із кунг-фу і, між іншим, написав блог про сни. Явище свідомого сновидіння стало потім настільки популярним, що були розроблені школи, де усі охочі могли розвинути свою взаємодію із підсвідомим.

Я наважилася записатися на швидкий курс. За десять лекцій мене ознайомили з азами. Усвідомлення вимагало уважності й концентрації. Ось головні тези, яким мене навчили: істоти зі снів називаються сновидами. Вони мають мінливу форму й можуть бути схожими на знайомих нам людей та, якщо придивитися, це лише умовна схожість. Сновиди створюють сюжети й грають свої ролі. Якщо ми усвідомимо себе уві сні ми порушуємо закони того світу, починаємо взаємодіяти з підсвідомістю, створюємо свої правила. Більшість сновид лякається й розбігається, варто лише сказати вголос фразу:”Це лише сон”. Та деякі істоти здатні до спілкування. Сон намагається захопити нас новим сюжетом. Варто дивитися частіше на свої руки, щоб не втратити концентрацію й усвідомлювати себе щонайдовше.

Перший досвід став прозрінням. Я наче відкрила для себе нові грані всесвіту, пізнала шосте почуття або відчула інший вимір. Уві сні я бачила, як моя подруга налила мені вино, яке ми випили з кришталевих бокалів. Потім вона повідомила, що у вині була отрута і зараз я помру. Я роздивлялася з небаченою раніше ясністю кришталеве дно, у якому виблискувало червоним вино та чорнильно-синім відтінялася згуба. Підійшла до подруги в притул:”Я не помру!”

— Чому? — поцікавилася вона.

— Бо це лише сон!

У цю мить лице “подруги”почало кривитися й деформуватися. У істоти з’явилося третє око на лобі, а риси попливли наче віск під впливом температури. Сновида втікла. Тим часом я роздивлялася свої руки. Вони змінювалися на очах. Пальців на руках ставало то шість, то п’ятнадцять. Незабаром прийшов інший сновида у вигляді мого батька. Я швидко втрачала концентрацію й незабаром прокинулася на ліжку Курсу свідомого сну. Але головні були нові відчуття. Ота глибина вразила мене настільки, що після пробудження я знала, що відтепер хочу навчитися краще контролювати світ снів. Ой не знаю, чи варто мені було цього бажати...

Мої успіхи були досить непоганими. Вже на кінці останньої лекції під час заглиблення до сну у спеціальній капсулі Курсу я змогла перетворити сновиду в Григорія. Руками я водила над його пластичним тілом й деформувала його так, як бажалося мені. Не можу сказати, що подоба вийшла стовідсоткова та мені й так було достатньо. З тієї миті у моєму житті з’явився двійник Григорія.

Вже вдома, продовжуючи практикуватися щоночі, я навчилася легко усвідомлювати не справжність сюжету. За мною приходив один й той самий сновида і я перетворювала його на Григорія. Нічого більше мені не було потрібно: зламати систему фразою “це лише сон” та роздивлятися свого клонованого коханого.

На День Незалежності зробили традиційно вихідний і я вирішила не гаяти його біля голографічного екрану. Закрила прочитавши заголовок: людина на п’ятдесят сім відсотків складається з бактерій, вірусів та грибів. “Ага! А віруси на сорок три відсотки складаються з людини,” — проковзнула у мозок саркастична думка. Вдягнулася й пішла на дах. Там віднайшла свою частину продовольчої клумби. Підв’язала помідори, придивилася до кольору листів базиліку та нарвала духмяної м’яти до чаю, привітавшись при цьому з сусідом, що сидів неподалік на лавці. З даху відкривався погляд на тисячі інших зелених дахів та на летючі автівки, що левітували поміж будов столиці України. Після нічної зливи погода стояла комфортна й сонечко не припікало, а лише ніжно пестило шкіру. Це виглядало як ідеальний ранок.

А потім приперлася Зоя Павлівна. Мало того, що її квартира по сусідству з моєю так ще її гарбузи захопили пів моєї клумби. Зоя Павлівна із завжди жирним зачесаним у хвіст куцим волоссям була мені відверто неприємна. Вона перегородила прохід й почала розповідати нісенітниці про те, що хтось знов крав її компост. Господи, кому це потрібно? Довелося мені робити стратегічні маневри з обходженням клумби з протилежної сторони від старої й виправдовувючись тим, що мені час йти на зустріч із подругою тікати з даху. Безсоромна брехня. Та витрачати на сусідку свій ранок не було жодного бажання. Негайно захотілося купити чогось солоденького. Я взяла вдома сумочку та попленталася у невелике вуличне кафе, що знаходилося зовсім неподалік.

У яскравій різнокольоровій вітрині я обрала собі кілька тістечок з вишнями. Робот-продавець запакував мені солодке із собою і я вирішила піти у парк на невеликий пікнік. Планам моїм не судилося справдитися. Варто було пройти лише два квартали, як я, ступивши на пішохідний перехід, почула неприємні гучні звуки звідкілясь з гори. Там на великій швидкості відбиваючись від цегляних старих стін та сонячних панелей летів автомобіль. В мене навіть часу не було зрозуміти, що він мчить прямісінько на мене.

Те, що сталося потім відбулося настільки миттєво, що я не одразу усвідомила усю глибину події. Якась жіночка афроукраїнської зовнішності, яка стояла неподалік переходу вчепилася у мою руку із криком:”Оксано!” та смикнула мене щонайдалі в сторону. Я болісно вдарилася тілом об стіну й майже одночасно почула за собою неприємний скрегіт металу й крики випадкових свідків.

Картина, яку я побачила на асфальті викликала негайний захват нудоти. Від темношкірої незнайомки залишилися розмазані по поверхні шматки свіжого м’яса. Повненький водій сильно розбитої летючої автівки був непритомний. Я відповзла далі, щоб не бачити наслідків аварії. Тістечок із вишнею вже не хотілося. Зовсім.

Звідки мене знала та жінка? Вона не могла отак випадково кричати моє ім’я, рятуючи життя. Не розумію.

Поки біля автівки метушилися люди до мене підійшов літній чоловік у класичному костюмі з краваткою(ти ба, ще такі не перевелися!). Він нахилився наді мною й співчутливим виразом обличчя спитав:”Оксано, все гаразд?”

Глава 2.

В далині вже гули сирени швидкої, але я підхопилася й щонайшвидше побігла з того клятого місця. Мабуть, вигляд в мене був божевільний: подряпане плече, волосся в блювотинні та стрімкі рухи. Зупинилася я лише серед загубленої доріжки у парку.

Що це, в біса, було? Як?

Включила голографічний екран у функцію дзеркала, зачесала розтріпане волосся, обтерла кров на руці. Я не знала, що мені робити далі тому пройшла ще трохи серед квітів й сіла на самотню лавочку.

Вони сказали Оксано? Так, або я втрачаю розум, або світ збожеволів. Треба зателефонувати Яні. Нічого кращого у голову не приходило.

Тітка приїхала зі швидкістю боїнга й знайшла моє нещасне тіло на одній із лавок. Мене добряче трусило. Зуби неконтрольовано цокали, викликаючи здивування у білки з недалекого дерева. Хоч Яна й не наполягала, я почала поволі розповідати все, що щойно трапилося. Слова звучали дивно, а мій тихий голос своїми вібраціями викликав чимале занепокоєння.

На доріжці з’явився дядько з песиком. Його собака була дуже стара й ледь перебирала маленькими лапками. Звичайна собі сцена. Та в мене виникло тужне передчуття, що господар собаки недарма робить кілька кругів навколо нашої з Яною лавки. Прям шизофренія. Не дивиться він зовсім у нашу сторону. Що ж це зі мною?

Яна вислухала мене мовчки, не перебиваючи. До біса дивна історія. Тітка не робила у голос висновків. Просто наполягала, що мені слід заспокоїтися й відпочити. Мамі ми вирішили поки не розповідати, а просто провести разом залишок дня.

Тітка діяла на мене, як джаз на афроамериканця: викликала легку усмішку та підіймала настрій. Ми приїхали до мене додому на автопілотному таксі, після чого я прийняла гарячий душ й оновлена вийшла до єдиної своєї кімнати, яка слугувала мені вітальнею й спальнею водночас. Яна за цей час підібрала до проєкції якийсь старий фільм й замовила піцу. Зрештою вечір вийшов гарний. Спогади навалилися на мене тільки уночі, коли тітка пішла додому. Заснула я пізно бентежним сном без сновидінь й не дивно, що вранішній підйом давалося мені важко.

“Цікаво, як наймиліша мелодія, використана для будильника, автоматично починає одразу тебе дратувати,” — в’їдливо помітив про себе мій мозок. Я вилізла з ліжка й попленталася до душу мити голову. До виходу на роботу залишалося ще з тридцять хвилин, коли я натиснула кнопку кавоварки. Не без великого здивування, я почула майже одночасно з журчанням еспреса дверний дзвоник.

На порозі стояла Зоя Павлівна. Раніше вона дратувала мене лише на даху чи у під’їзді, тому її поява у дверях квартири зовсім не принесла мені радості.

— Ем... Доброго ранку. Зоя Павлівно, щось трапилося?

— Так, мені терміново потрібно тобі щось показати.

Це було дивно та трохи часу в мене ще було тож я бадьоро застрибнула до ліфта разом зі старою. На моє велике здивування, ми поїхали не на дах, а униз.

— Я не розумію. Щось сталося із компостом? Мені за пів години на роботу йти і я не можу отак кудись поїхати.

Зоя Павлівна зиркнула на мене химерним поглядом.

— Оксано, це не далеко.

Ми спустилися у двір, обійшли споруду й підійшли до досить жвавої траси. Мені уривався терпець.

— Зоє Павлівно, я дійсно не розумію нащо ми тут. Мені вже час йти. Давайте ви мені покажете цю важливу річ ввечері?

Я вже було розвернулася у зворотному напрямку, як відчула, що літня жінка вхопила мене своїми жовтуватими довгими нігтями за руку. Перед нами з різким скрипом запаркувалася новенька червона автівка, за рулем якої сидів дядько з обличчям, вкритим татуюванням. Ситуація явно виходила з-під мого контролю.

— Сідайте, дівчата, — скомандував чоловік.

Зробила було спробу відійти назад та Зоя Павлівна все ще міцно тримала мене за руку. Чоловік зморщив нататуйовану лисину й нахилився до відчиненого пасажирського вікна.

— Оксано, хіба ти не хочеш знати відповіді? — він змовницькі підморгнув, а мені зробилося не добре. Він сказав “Оксано”? Знов? Все повторюється знов. З моїм дахом точно не все гаразд. Схоже, що він поїхав від мене, навіть не залишивши записки на прощання.

Не знаю про що я собі думала, бо коли Зоя Павлівна відчинила передні дверцята я у них мовчки сіла. Електромотор тихо відірвав машину від землі й наша дивна компанія полетіла кудись по ранкових вулицях Києва.

Різнокольорові фасади швидко пролітали за вікном. Ані чоловік, ані Зоя Павлівна не порушували тишу. Я подзвонила начальнику й сказала, що візьму сьогодні вихідний через раптову хворобу. Потім я набила текстове повідомлення Яні:”Якщо я зникну, запитай у сусідки Зої Павлівни”. Після цього завбачливо виключила телефон.

Будівля, біля якої зупинилася наша червона автівка була мені до болю знайома: це офіс моєї старої роботи. Місце, де я згаяла півтори роки свого життя. Стара сусідка відчинила мені дверцята, а в серці неприємно похололо: тільки не сюди!

Червона лискуча автівка зникла так само швидко, як з’явилася перед цим. Зоя Павлівна взяла мене під руку й потягла у напрямку входу до будівлі.

На невеликій площі перед офісом було жваво. Люди поспішали на роботу. Гранітний круглий фонтан грайливо розбризкував воду на всі сторони. Ми з літньою жінкою стали прямо посеред доріжки, викликаючи невдоволення у людей, яким доводилося нас обходити.

А потім світ зупинився. Переді мною у весь свій чималий зріст матеріалізувався Григорій. Більше того він, мабуть, вперше у житті, дивився прямо мені в очі.

— Обіймашки? — сказав він й притулився до мене своїм тілом, перш ніж я взагалі прийшла до тями.

Глава 3.

Як зникла Зоя Петрівна я, навіть, і не помітила. Було не до неї. Я роздивлялася Григорія з сумішшю обожнення й страху, боячись навіть кліпати очима.

— Підемо прогуляємося? — сказав він, послабивши довгі обійми.

І ми рушили у напрямку недалекого парку. Знайомий колега гукнув, Григорія, що віддалявся від будівлі офісу: “Ти не підеш на роботу?”

— Сьогодні я передумав. Раптово відчув, що болить у горлі. Схоже на COVID-25, — змовницьки прокричав у відповідь хлопець.

Ну все, я точно занадто вчора вдарилася головою. Інакше як таке може бути? Ми йдемо кудись із Григорієм разом.

— Я вирішив, що цей образ буде тобі найбільш приємним, — нарешті сказав щось молодий чоловік, занурюючись доріжкою до парку.

— Тобто? — не зрозуміла я.

— Ну, сусідка викликає в тебе лише дратування, хтось із родини це теж не зовсім те, а ось таким ти мене й сама найбільш хотіла бачити.

Відчуваю, як поміж брів в мене з’явилася зморшка.

— Що це все значить? Я не розумію, — з благанням уголосі мовила я. Це якийсь дурний сон, не інакше.

— Я і сам не знаю як це сталося. Між нами зродився міцний зв’язок, який дозволив мені вийти із сутінок. Раніше я був режисером твоїх сновидінь, але мені завжди хотілося більшого. Мені хотілося стати реальним.

Не вірю власним вухам.

— Ти — сновида?

— Так.

— Зачекай-зачекай,— сідаю на дизайнерську бетонну лавку, щоб привести думки до ладу, — але ж ти живий! Я торкнулася його чорного рукаву, щоб переконатися в правдивості побаченого.

— Так, але мені довелося позичити його тіло.

Я підхопилася на ноги. Інформація не переварювалася мозком. Якась нісенітниця.

— Що ти зробив з Григорієм?! — почала переходити на крик я.

— Не хвилюйся, з ним все гаразд. Він просто заснув, а я взяв під контроль його тіло.

— Господи... А з Зоєю Павлівною теж так було?

— Вона живе прямо за стінкою. З її тілом мені було найлегше вступити у резонанс.

— Тобто ми приїхали до офісу спеціально, щоб перетнутися з Григорієм перед роботою? А якби він змінив роботу? А раптом у нього вихідний?

— Довелося б його шукати трохи довше. На планеті вже не залишилося місць, де можна надовго загубитися. Я б його знайшов. Просто трохи пізніше.

Я недовірливо зиркала очима у бік Григорія. Навіть якщо припустити, що він каже правду, то це щось неймовірно божевільне. У голові з’являлися питання ще і ще.

— А та бідна жінка вчора? Ти ж її вбив, кинувши під машину! — я схопилася за голову згадавши таку свіжу картину негоди.

— Ти була важливіша. Схоже, що у водія стався серцевий напад. Мені довелося діяти швидко, — Григорій проговорив про смерть афроукраїнки під колесами наче це було щось банально-звичайне. Наче на асфальті вчора розсипали вареники з вишнею, а не частини тіла. Мені все ще було не зрозуміло звідки він такий взявся.

— Добре, але ж сни це лише вигадка нашої уяви, гра підсвідомості під час відпочинку мозку. Яким чином ти відокремився?

— Я завжди існував у тіні. Я не ти. В мене свої бажання й думки. Тепер мері до снаги керувати окремим тілом.

— Але ж це не твоє тіло! — протестувала я, а потім радше вирішила здобути ще більше інформації, —Ну добре. Чого тобі треба?

— Я хочу існувати в реальності. Хочу писати сюжети цього світу. Ти ще не розумієш, але в нас з тобою необмежені можливості, — очі Григорія засяяли веселими вогнями.

— До чого тут я?

— Авжеж. Слушне запитання. Тобою я керувати неспроможний й мені потрібні тіла, з якими я зможу резонувати. Їх мозок йде спати, а я виходжу з тіні. А ти потрібна бути поруч, бо я живу у тобі.

— Мені це все не подобається. Поверни Григорія. Не слід його до цього мішати.

— Е, ні. Ти сама мені давала його обличчя. Ходімо я краще покажу тобі на що ми разом здатні, — сновида виявився більш ніж впертим.

Ми вийшли з парку й попрямували до найближчої великої дороги. За кілька коротких хвилин перед нами зупинився ретро автомобіль. Лискуче синє Мазераті ще з бензиновим двигуном. Водій з довгими пасмами розпатланого волосся та золотими зубами радісно привітав нас у салоні автівки.

Й ми помчали. Приємний вітерець залітав до салону, а колонка видавала одну з моїх улюблених пісень. Дітлахи й дорослі задивлялися на стильну ретро автівку, а я не могла відірвати очей від Григорія. Все це було занадто дивне, не справжнє. Ось, переді мною сидить Григорій. Але він це не він. Ми просто нагло використовуємо його тіло, ігноруючи душу.

Вулиці, на щастя, у такий час були напівпорожніми й ми попрямували кудись на північ до Вишгородського району Києва. Невдовзі синє Мазераті зупинилося біля просторого дерев’яного пірса, до якого було пришвартовано сотні найрізноманітніших яхт. Золотозубий дядько попрощався й натиснув на газ автівки. Ми залишилися з Григорієм удвох. Київське море, хоч і дещо зміліле внаслідок кліматичних змін, все ще щедро видавало неповторний аромат води, риби та водоростей. На хвилях весело підстрибували качки. Не пам’ятаю, щоб я отак колись у будній день приперлася на природу. Зовсім непогано. Чому я так раніше не робила? А, згадала! Бо у будні я працюю.

Григорій не поспішаючи взяв мене під руку й повів у напрямку яхт. Дуже швидко йому посміхнулася вдача: з налакованого білого човна нам весело замахав бородатий засмаглий дядько.

— Будьте моїми гостями! Я тут накрав грошенят. Нащо мені ці скарби і яхта, якщо в мене навіть родини не має? Краще сідайте до мене. Я вас покатаю.

Господар галантно подав мені руку. Перестрибнувши на борт я почала роздивлятися інтер’єр. Дизайн був і дійсно дуже розкішним. На яхті було все: невелика спальня інкрустована шляхетними породами деревини, величезний бар, повний різноманітних напоїв, холодильник набитий делікатесами.

Бородатий дядько почав роздивлятися причал.

— Тільки поїхали швидше, бо до мене мали прийти у гості подруги. Не треба, щоб вони нас бачили. Нащо це вам? — резонно зауважив господар яхти й ми відчалили. Майже впевнена, що через хвилину я розгледіла на пірсі постаті двох розгублених дівчат у мініспідницях.

Так безтурботно було стрибати по хвилях. Так приємно було підставляти обличчя бризкам й пити з довгого келиха шампанське. Так не хотілося думати про темну сторону того, що навколо відбувається.

Через деякий час совість, немов поплавок у воді, все ж виринула на поверхню. Я включила мобільний зв’язок й зателефонувала тітці. Спершу, вона запитала чи все зі мною гаразд. Потім, сталося те, чого між нами раніше не траплялося: почувши позитивну відповідь, Яна добряче мене вилаяла. Вібрації її голосу розливалися громом над водою:”Ти з глузду з’їхала! Зникла. Не відповідаєш на дзвінки після того, як пишеш загадкове повідомлення про Зою Павлівну. Як мені це розуміти? Місця собі не знаходжу, а ти на яхті катаєшся?” Звинувачення було обґрунтоване. Я дійсно випала з реальності.

— Люба Яно, вибач мені! Зі мною сталася дуже дивна й неймовірна річ. Ти маєш зустрітися зі мною ввечері. Не знаю кому б іще я могла це розповісти, як не своїй улюбленій тітоньці.

Голос Яни ще був грубий, але в ньому вже виринали тони примирення. Незабаром нам вдалося домовитися про зустріч й бородатий господар яхти направив судно до пірса річкового вокзалу.

Я нервувала йдучи з Григорієм доріжкою парку на зустріч тітці. Як пояснити це божевілля?

Яна затримала надовго їдкий погляд на персоні Григорія. Не раз вона чула від мене оте прокляте ім’я. Не раз вона відмовляла мене від думок про нього. І ось тепер, він виник прямо перед нею. У ту мить, коли їй здавалося, її люба Оксана зажила нормальним життям, Григорій, як Фенікс повстав із попелу.

— Яно, познайомся це не зовсім Григорій.

Тітка скептично підняла брови.

— Як це не зовсім? То це Григорій чи ні? — не заспокоювалася вона.

— Довга історія.

І я почала речення по реченню розв’язувати цей дивний моток подій. Тітка від початку не мовила ані слово, та й Григорій мовчки спостерігав за моїм монологом, приєднавшись лише наприкінці, коли Яна почала ставити додаткові питання.

— Чому ти не забрав й керування моїм тілом? — обернулася на Григорія Яна.

— Я намагався ще вчора. Воно мені не піддається. Я вже проаналізував всіх, кого ми зустрічали. Таких, що не резонують десь відсотки зо три. Гадаю, що це пов’язано з тим, що вони вміють контролювати свої сновидіння і їх мозок так просто не зламаєш. Він загартований розпізнаванням реальності.

— Цікава теорія. Я й дійсно навчилася на курсах усвідомлювати себе у ві сні, — тітка задумалася.

Не знаю, чого саме я від Яни хотіла. Навряд би вона змогла порадити щось путнє у цій божевільній ситуації, але хоча б вислухала. Слухати Яна завжди вміла чудово.

Невдовзі ми із Яною попрощалися. Перед цим вона таємниче сказала, що їй дещо спало на думку.

Вечір підкрався швидко. Ми й не помітили, як у кущах почали галасувати розбурхані від сонця цикади. Вже новий водій з яскравою творчою зовнішністю віз нас зі сновидою Григорієм на розкішній летючій тачці до невеликого затишного клубу у підвалі(при цьому давши нам попри мої протести купу готівки). Як з’ясувалося, це було традиційне місце зустрічі друзів Григорія. Компанія з шести хлопців прийняла мене привітно, хоч і не без здивування. Авжеж, про чудову дівчину Оксану вони почули сьогодні вперше.

Втомлені довгим днем ми зрештою повернулися до мене у квартиру. Мені треба було все обдумати. Розробити план, як співіснувати з цією істотою. Сновида легко використовував чужі гроші й не боявся принести у жертву людину. А що, як одного разу він вирішить здихатися й мене? Неприємний холод пронісся нутрощами тіла. Я така вичавлена. Подумаю про це завтра. Григорій обережно натягнувся поряд зі мною на моєму широкому ліжку.

Глава 4.

Варто було лише розплющити зранку очі, як я почала усвідомлювати усю моторошність своєї ситуації. Підірвавшись на ліжку, я почала роздивлятися навкруги. Квартира була порожня. Жодних ознак Григорія. Можливо, що він мені лише наснився?

Та у дверях задзеленчав дзвоник. На порозі стояла розпатлана Зоя Павлівна у домашньому рожевому халатику та з пухнастими капцями.

— Оксано, мерщій поїхали! За двадцять хвилин Григорій має прийти до офісу.

Я глибоко видихнула повітря. Надія, що останні два дні мені наснилися зруйнувалася вщент.

— А що, якщо я відмовлюся? Досить вже з Григорія. Дамо йому спокій, — намагалася змінити напрямок подій я.

— Ми за ним поїдемо. Інакше Зоя Павлівна в рожевому халатику може випадково впасти з балкона. Вона тобі однаково не подобалася. Яке має значення, що кожної ночі вона сама виносить компост, бо відчуває себе занадто самотньою? — тихо, але впевнено мовив сновида вустами моєї сусідки.

Ах ти ж тварюка! То ти мене збираєшся шантажувати, так?

У вухах запульсувало. Я намагалася не подавати знаку, що останнє речення мене зачепило. Треба переграти цю потвору. Загнати її назад у тінь свідомості. Тільки як?

Ми вийшли із сусідкою в халатику на вулицю й вже лише за мить мчали у напрямку моєї старої роботи на новенькій лискучій летючій автівці. Я дуже сподівалася, що Григорій до офісу не прийде чи, що ми спізнимося. Та ми прийшли вчасно.

Розгублена Зоя Павлівна в пухнастих капцях залишилася здивовано кліпати очима посеред площі із фонтаном, а ми з Григорієм летіли на задніх сидіннях розкішного червоного кабріолета. З боку ми виглядали як ідеальна пара, що звикла до дорогих речей. Насправді ж я була заручницею схибленого розуму й не знала як виплутатися із дурної ситуації.

Водій кабріолету був дядьком під п’ятдесят з великим кривим носом. Судячи з його обличчя бійки були для нього звичайною справою. Чомусь здалося, що він свого часу навіть не зміг дочитати тієї основної книги під назвою Буквар. Не питаючи мого дозволу водій відвіз нас до себе додому. Розкішний будинок, захований серед охайного саду. Боюся навіть уявити, як дядько заробив собі такі гроші.

Майже одразу кривоносий відчинив масивні дверцята сейфу, схованого за картиною й розклав перед нами на журнальному столику величезну купу різних скарбів: тут була й готівка, й золоті прикраси й акції й наркотики з чорнобривців(це пояснює звідки гроші). Григорій мовчки почав згрібати все це у покривало з канапи. Єдине, що я могла — це безглуздо кліпати очима. Когось взагалі цікавить моя думка?

Минуло лише кілька хвилин після нашого приїзду, як у дверях з’явилися ще два молодика з фігурами подібними до шафи.

— Що тут відбувається? Ми прийшли за грошима, — розгублено сказав один із них.

Кривоносий зморщив чоло.

— Хлопці, вийдемо на хвилину за двері, — запропонував господар дому й пішов у напрямку гостей.

Не встигла я й обернутися на Григорія, як за дверима роздалися гучні постріли. Від раптового звуку мене підкинуло на канапі угору. Двері відчинилися й відкрилася уся моторошна картина: на порозі стояв кривоносий з пістолетом над двома закривавленими тілами.

— Забув, що так в реальності краще не робити, вибач. Отой другий не піддавався резонації й міг стати проблемою, — обізвався спокійний голос господаря.

В мені змішався відчай і жах. Я намагалася не кричати. Сльози самі бризнули з очей.

— Що ти наробив? — репетувала я. Кривоносий не збирався виправдовуватися далі.

— Вийдіть і постійте трохи у саду. Мені потрібно прибрати ваші відбитки, — скомандував господар будинку.

— Оксано, ти питала, що я хочу робити? Я вирішив стати наступним президентом України! — сказав Григорій, перестрибуючи через ще зовсім теплі тіла.

Оці п’ятнадцять хвилин очікування посеред ідеального газону були нестерпні. Наступний президент України? Наче їй мало випало страждань. У відчаї я подзвонила тітоньці й тихим сухим голосом сказала:”Яно, ти пам’ятаєш як колись, коли мені було років з п’ять я залізла на височезне дерево й не могла звідси злізти? Мені зараз, як і тоді, потрібна твоя допомога.”

— Розумію й вже над цим працюю. Скажи, Оксано, мій відбиток відкриває твою квартиру?

— Так. Це стосується не тільки під’їзду. Для тебе зелене світло.

— Добре, приїдь до себе у квартиру десь за півтори години. Зможеш?

— Звичайно! — в середині мене зажевріла надія.

Ми залишили кривоносого господаря і подвір’я із трупами й подалися назад у квартиру. На щастя, сновида не протестував.

На столі у квартирі лежала біленька таблетка із написом “з’їж мене”. Я не чекала поки Григорій забере її в мене й мерщій з’їла. За десять хвилин тіло моє захопив сон.

Глава 5.

Спочатку була тиха музика, що розслабляє. Вона лунала скрізь наче я потрапила на лекцію з йоги. Коли я відкрила очі інтер’єр навколо мене цілковито змінився. Звичної білої однокімнатної квартири не було. Де це я? Світла велика студія з масивними дерев’яними балками, скрізь картини, а на поличках вази та пензлі. Знизу кидалися в очі хаотичні сліди від олійних фарб на старій дерев’яній підлозі. Музика виявилася справжньою й лунала десь під стелею. Я сіла на аскетичну канапу чим привернула увагу людей, що знаходилися за легкою перегородкою в японському стилі. До мене вийшло троє: довгий статний дідусь, директор Курсу сна з чорним волоссям та чудернацькими вусами, які носив колись персонаж Пуаро та моя тітка Яна. Останній я була надзвичайно рада.

Раптом я згадала сувору реальність: калюжу в’язкої крові та схибленого сновиду у тілі Григорія, який захотів стати наступним президентом України. Я підірвалася з місця, нервово озираючись по кутах приміщення.

— Заспокойтеся, вам нічого не загрожує. Його тут не має, а сам Григорій у безпечному місці, — сказав довгий дідусь зі шляхетним обличчям.

Його риси здавалися мені знайомими і я не одразу пригадала де я його раніше бачила. Не може бути! Та це ж сам Сергій Жуковський. Засновник школи усвідомлених сновидінь. Йому має бути не менше ста тридцяти років. Скоріше за все він один з не багатьох, кому було введено вакцину довголіття.

— Коли пані Яна звернулася до директора філії, ми не одразу повірили. Та вона посилала відео, спостерігаючи за вами з відстані(на скільки було можливо). Сьогодні їй вдалося взяти свідчення у Зої Павлівни й вийти на батьків Григорія. Вони підтвердили, що з сином відбувається щось неконтрольоване. Схоже, коли ви засинаєте, свідомість повертається до позичених тіл і їм залишається лише дивуватися як і за яких обставин вони опинилися у незнайомому місці,— продовжив говорити дідусь, запрошуючи пройти за перегородку.

У цьому кутку приміщення був схований низький столик у східному стилі, на якому вже чекали чотири чашки для чаю. Кожен рух старого був граційним, не зважаючи на вік. Недарма пан Жуковський отримав свого часу чорний пояс з кунг-фу. Ми випили ароматний зелений напій, не поспішаючи. Більше було схоже на магічний ритуал, ніж на банальне чаювання. Внутрішньо я дуже хвилювалася, що сновида ось-ось здобуде над кимось контроль та, на моє щастя, нічого не відбувалося.

Дідусь продовжив:

— Ми зараз перебуваємо в одній з моїх майстерень. Вона навмисно створювалася на усамітненому місці величезної ділянки землі. Тут я завжди міг побути на одинці із собою та зі своїм полотном. А зараз вона якнайкраще знадобилася, щоб вас, Оксано, ізолювати від інших людей, що не вміють контролювати свої сновидіння. Я так розумію, що у нашого сновиди обмежений радіус дії резонансу і йому за таких умов не здобути нові тіла.

— Схоже на те... Але він — псих. Ви не розумієте, він вбив вже трьох людей й не збирається зупинятися! Тепер його ціль — стати президентом України. Я боюся за себе й за вас. Ізоляція може стати лише тимчасовим рішенням, бо я впевнена, що сновида вже зараз намагається знайти можливості для захоплення нових тіл, — у відчаї я не знала, що робити.

— Ви праві, але прийманні ми здобули час... Розкажіть нам, будь ласка, усе спочатку. Ми спробуємо щось вигадати разом, — спокійним тоном мовив пан Жуковський і я наважилася на довгий опис усіх бентежних подій.

Коли останні слова застигли в повітрі, тиша заволоділа простором. Ні, легка музика все ще кружляла в майстерні. Тиша зроджувалася поміж людей, що намагалися вигадати рішення. Ніхто не наважувався озвучити єдиний очевидний варіант, тому його сказала я сама:”Я маю померти.”

— Оксано, що ти таке верзеш?, — закричала Яна, — Якщо ніхто не вигадав легкого рішення це зовсім не значить, що ти маєш принести себе в жертву!

— В якомусь сенсі я також посприяв виникненню цієї ситуації, бо розробив методи, які навчили щонайбільшу кількість людей свідомим сновидінням, — констатував пан Жуковський.

— Зізнаємось, що в нас є один дуже сирий варіант, що вчинити далі, — боязко проговорила Яна, постійно придивляючись до мого обличчя.

— Ми маємо добровольця, що погодився позичити своє тіло сновиді, щоб ми могли з ним вступити у переговори. Це ж унікальна ситуація: переплетення світу реальності зі світом підсвідомості, — сказав директор курсів зі смішними чорними вусами з урочистими нотками в голосі.

— Оксано, ви згодні на експеримент? — спитав пан Жуковський.

— Ви його недооцінюєте! Я дуже боюся, що все може піти не за планом, — тихо намагалася суперечити я.

— Але в нас немає кращого варіанту, — сухо констатувала Яна.

— Ми забули додати, що безпека добровольця гарантується, — додав директор, — то як?

Я покивала заперечно у сторони головою. Погана ідея. Дуже погана.

— Ну якщо ви вважаєте, що так буде краще, — із сумнівом додала я.

Вже за годину приготування закінчилися й двоє міцних молодиків привезли до майстерні каталку, схожу на ті, які застосовувалися колись у психлікарнях до небезпечних хворих. До неї тугими бинтами було зафіксоване тіло жінки з довгим розплетеним рудим волоссям. За долю секунди я впізнала у доброволиці свою матір.

— О Господи! А нікого кращого ви не знайшли? Яно, чим ти думала, що дозволила піддавати небезпеці свою рідну сестру? — я була зла й не ховала цього.

Молодики відійшли за розсувні двері, а нас п’ятеро залишилися посередині просторої майстерні. З картин мовчки спостерігали за нами очі міфічних створінь, намальованих колись рукою майстра Жуковського.

Сновиду не треба було запрошувати двічі. Він спробував ворухнутися, потім почав роздивлятися навколо, а тоді хижо посміхнувся, побачивши мене.

— Оксано-Оксано. Ну чим тобі погано жилося? Я возив тебе на дорогих автівках і яхтах, знайомив із друзями Григорія. Живи собі, народжуй діточок, радій надможливостям. Ні! Тобі потрібно було покликати на допомогу й все сплюндрувати. Ти дійсно думаєш, що зграйка свідомих людей мене зупинить? — ці слова, пронесені губами моєї мами справили на мене особливо гнітюче враження.

— Ти сам в усьому винен! Ти живеш не за законами реальності: вбиваєш, грабуєш, тероризуєш. Цей світ не для тебе. Йди звідкіля прийшов! — розкричалася на зв’язаного сновиду я.

— Е, ні! Люба, Оксано. Цього не здійснити. Ти просто стала першою й можеш цим пишатися. Я не можу керувати іншими людьми у цьому будинку, це так. Та чому б мені не спробувати дещо новеньке? А що, якщо я допоможу мутувати моїм друзям в головах присутніх тут людей? — моторошно договорив сновида у тілі мами.

Ми навіть не встигли зреагувати, як кімнатою розлетівся надгучний крик. Якби Сирени існували, то саме так вони розбивали б човни моряків о каміння. Кричала мама.

Епілог

З цих незначних подій розпочалася небачена раніше історією війна. Війна у якій свідоме б’ється з підсвідомим. Світ, у якому баланс, крихкий як шкарлупа від яйця було порушено. Свідомі проти сновид. Несвідомі, як зброя яку намагаються захопити до своєї амуніції перші й другі.

Я, Оксана, не знаю яким буде фінал, але вірю, що людям зрештою вдасться вийти на новий рівень розвитку, загнати істот з підсвідомості назад у неосяжну глибоку тінь.

P.s. Вітаю й дякую за коментарі й серденьки. Перед вами сирий варіант, майже такий, яким я його подала на конкурс "День Незалежності 2120" Сподіваюся, що з часом допрацюю цей текст до повноцінної історії.